Але борг є борг - ми допомогли пожежникам розтягнути шланги, а брат навіть особисто прийняв участь у тушінні пожежі, бо після включення машинної помпи той впав на спину і потік омив небо та залив рятувальника, а не місце возгоряння. Майже бігом ми вирушили на пошуки загиблого героя і дуже швидко його знайшли. Локомотивчик стояв біля свого "гаражу", а повз нас швидким кроком пройшов машиніст який, вочевидь. поспішав на місце пригоди. Я у турборежимі виліз по драбині на дах транспорту у готовності знімати бездихане тіло і був щиро радий, коли мене охопила хвиля самогонного амбре і відновлений до життя моїм підсрачником Василь здивовано прохрипів - "Де я"? Я опущу розповідь про те, як Василь грохнувся з даху та зламав ногу, про те, як ми його транспортували до котельної цеху на вантажній тележці де наложили шину та поклали спати - не можна було п'яного везти до травмпункту. Скажу лише те, що нас у тій котельній зустрів другий терорист. Сашко прошепотив нам - "Хлопці, скажіть Антонюку (заснач цеху), що всі пішли  додому - я до ранку тут схоронюся". Що тут скажеш. Тираноборців з Василя та Сашка не вийшло - об'єкти для терактів залишилися цілі і продовжили своє злісне функціонування. Ми з братом не здали двох героїв на розправу жандармам Петра Олексійовича, подвиг їх залишився анонімним, імена героїв невідомі історії, проте відомі нам, свідкам тих шалених подій. Соковмісний гейзер бив недовго, десь з півроку, після чого підприємство по продажу прострочки поступово втрачало обсяги продажів, а потім, десь через рік, взагалі припинило свою діяльність - вся прострочка з Молдови, вочевидь, була вивезена. Ну а наші два алкоділки-терористи не тільки повернули собі втрачені ринки, але й приросли новою клієнтурою, хоча то вже зовсім інша історія.