З чотирьох ранку ми зайняли позиції та стали чекати Сьому. І той не забарився, "постійність - ознака класу". Я схопився за трос, Сьома закряхтів, вичавлюючи з себе відходи життєдіяльності, і тоді я щосили, з відбігом назад, смикнув за знаряддя помсти. Результат був більше ніж позитивним - табуретка відлетіла на середину річки, сутенер ляпнувся у воду дупою, потім розтягнувся там хрестом,  перевернувся на бік, скочив на ноги та почав очуміло дивитися у воду не розуміючи причин катаклізму, який його спіткав, навіть не натягнувши з колін на дупу спіднє. І тут грянула артилерія. Перші снаряди від братів лігли вкрай влучно. На самому краю берега гучно грохнули вибухи а жовто-зелений дим розтікся по воді. Сьома втопив голову у плечі, зогорлав диким фальцетом - "Не стреляйте, еб вашу мать", після чого, так і не натягнувши трусів, ломанувся мілким бісом до рятувальних дверей власної квартири. Наступні шість бомб від братів (одна не розірвалася) лягли теж непогано - Сьома танцював до дверей оточений вибухами та димом і вже не горлав вже щось зв'язне - лише якось ображено-жалюгідно скавчав - "А-а-а-а-а, А-а-а-а-а". І вже коли до схрону залишалося метрів п'ять, у бій вступила артилерія головного калібру - я жбурнув свій снаряд намагаючись влучити саме у двері борделю, але, вочевидь, не розрахував свої сили. Апельсин не влучив у двері - він влучив у потилицю Сьоми акурат у місце переходу його лисини у кучері. Пролунав вибух "страшної" сили, голова Сьоми сховалася у диму і я миттєво згадав  "тріллер"  того часу "Вершник без голови". Нажаханий скоєним я побачив як розстріляний сутенер якось не картинно впав мордою вперед  не добігши до входу у дім лічені метри.  Сказати що я перелякася - не сказати нічого. Ми з братами не сказали один одному ані слова - зі спринтерською швидкістю на межі вікового рекорду ми ломанулися по домівках, я по берегу Либіді, брати обхідним шляхом через забор охолоджувальної башні ТЕЦ. Цілий день я сидів дома та добровільно виконував всю домашню роботу, якою мене грузила мати та батько. Хоч Сьома нас і не бачив, але ж ми наслідили на місці злочину достатньо, а тому я вже малював собі у думках арешт у дитячій комнаті милиції, арешт батьків та брата за вбивство, яке я вчинив, та інші жахливі картини мого загубленого майбутнього. Яке ж було мені полегшання, коли до мене на двір вже ввечері прибіг Женька та сказав, що Сьома живий та майже здоровий - у нього лише струс мозку. Наступного дня нас утрьох допитував Новіченко - приїхав за нами особисто вранці на "бобику", але ми з честю витримали іспит та не зізналися ні у чому. По закінченню допиту корумпований мент заявив: "Я знаю, що то ви зробили, мала сволота. Ще раз таке скоїте - своїм батькам передачі носити будете".   Сьома пролежав у лікарні три дні, а коли з неї виписався, то з ним трапилася разюча переміна. Ні, він не закрив бордель, але став ретельно дотримуватися режиму максимальної тиші - сусіди більше не чули ані пісень, ані музики з радіоли, ані воплів клієнтів. Більше - Сьома почав здоровкатися з сусідами і навіть попросив пробачення у мами братів - видно що вибух щось таки сдвинув у його збоченому мозку. З нами Сьома почав здоровкатися навіть на великій відстані, а братам з якогось дива подарував кіло ірисок.  Проте серити у Мокру він так і не перестав.