Локальна історія

Повстанський фольклор неймовірно багатий. У 25-му томі "Літопису Української Повстанської Армії" вміщено майже 700 творів — 604 в основній частині та 68 у додатках. Серед них — марші, гімни, любовні й жартівливі пісні.Чимало пісенної лірики створили самі повстанці, безпосередні учасники руху Опору. Хоча підпільники були заклопотані боротьбою, вони знаходили час для співу. Незалежно від місця чи авторства, їх тексти мали єдину мету: зміцнювати дух побратимів, надихати на здобуття свободи, вшановувати героїчні подвиги.Більшість повстанців були зовсім юними. У своїх інтерв’ю очевидці часто згадують молоді роки з усмішкою, незважаючи на те, що тоді вони перебували в постійній небезпеці: переховування, арешти, терор. Попри все, люди шукали собі розради й не занепадали духом."Для розваги ми гуторили та співали. Пісня була моєю невідступною подругою ще з раннього дитинства, і я завжди в смутку чи в радості співала. Ми з Марійкою виконували дуетом настроєві співанки, а бойові, повстанські та народні пісні здебільшого співали цілим гуртом", — писала санітарка УПА Марія Бондаренко-Ріпецька ("Оксана") у своїх спогадах.https://localhistory.org.ua/texts/statti/pisni-na-iakikh-postav-batko-nash-bandera/ 

Продовжуємо наш новий подкаст “Нащо читати”!У ньому двоє ведучих Віталій Ляска та Віталій Михайловський щовипуску обирають одну книжку й детально обговорюють її зміст, контекст і значення. Вони пояснюють, чому певна праця важлива, як вона вписується у світову історію та що може пояснити нам сьогодні.У новому епізоду ведучі обговорюють працю Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо”! Це глибока, дуже особиста історія розділених земель, яка ламає імперські та радянські стереотипи про наш дім.Чому концепт “Східної Європи” поступово зникає і чи існував він насправді? Як століттями конструювалися географічні межі нашого регіону та чому Україна сьогодні прагне стати частиною Центрально-Східної Європи? Чому історія наших найближчих сусідів (Угорщини, Словаччини, Румунії) залишається для нас суцільною “білою плямою”, хоча ми маємо спільне багатовікове минуле? Як Якуб Мікановський через історію власної родини показує унікальний багатонаціональний плавильний котел Європи, який був безжально знищений у XX столітті?Слухайте новий випуску “Нащо читати” на нашому Youtube-каналі→ https://www.youtube.com/watch?v=BZDIJOH7BUQ

4 роки тому, на 91 році життя, відійшов у засвіти Іван Дзюба – літературознавець, Герой України. Автор ключового тексту українського дисидентського руху "Інтернаціоналізм чи русифікація?"Він був тим, хто 4 вересня 1965 року виступив на прем’єрі "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова, відкрито та публічно заговорив про арешти української інтелігенції. Момент, з якого, фактично, можна брати відлік переходу шістдесятників у дисидентство. На 25-ті роковини трагедії в Бабиному Яру, саме Іван Дзюба виголосив спонтанну промову, яка є цілком актуальною сьогодні, коли трагедія Бабиного Яру стала причиною для спекуляцій та політичного протистояння. Тоді ж Іван Дзюба окреслив ледь не ключовий етичний імператив "шістдесятництва"."Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світлонаївними, аж мовби дитячими очима виходив на сцену – аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну – поєдинком. Із глупством, косністю, підлістю, ошуканством. Якщо ставлення до інших митців-дисидентів коливалося (залежно від поглядів) між повагою і несприйняттям, між симпатією і осторогою – то щодо Дзюби йшлося тільки і гранично про несамовиту любов і таку ж несамовиту ненависть"". Так про шістдесяті роки Івана Дзюби згадувала Ірина Жиленко, одна з когорти "шістдесятників". Про те як жив та творив Іван Дзюба розповідає письменник Радомир Мокрик у матеріалі: https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/do-iuvileiu-ivana-dziubi/

“Ми, дорослі люди, бачили розстріл Небесної Сотні у прямому ефірі чи взагалі наживо. Я принаймні знаю двох людей, які дивом залишилися живі, щоправда, скалічені. Письменника Володимира Вакуленка замордували у 2022 році, його здали сусіди з Ізюма. Тарас Панів помер рік тому від раку, його побили до інвалідності на Майдані. Сина мого товариша дитинства, якого звали Михайло Волощук, вбили на війні. Він був активним учасником Майдану. Їх сотні, якщо не тисячі, і для них початок війни — це розстріл Небесної Сотні, лютий 2014 року. Але про це згадують тільки в другій половині лютого, коли проводять всілякі акції пам’яті. Мені здається, що найкраще, що ми можемо зробити у ці трагічні дні пам’яті, це збиратися разом і ділитися спогадами, які ще теплі і кровоточать. І розповідати це дітям і онукам, не чекаючи поки це зроблять у школі за вказівкою згори. Поки ми ще живі.У травні минулого року в Києві на місці розстрілу, де є меморіальний простір Небесної Сотні, майже не було нікого. Чи не занадто швидко витісняється з пам’яті цей шляхетний здвиг у справі національно-визвольної боротьби? Приводьте сюди дітей до Макдональдса чи після, і розповідайте те, що ви відчували, спостерігаючи за розстрілом Небесної Сотні у прямому ефірі чи наживо. Захистіть їхнє майбутнє від маніпуляцій”.20 лютого в Україні вшановують Героїв Небесної Сотні. Пропонуємо прочитати колонку письменниці Галини Пагутяк про те, як вберегти правду про розстріли на Інститутській ↓https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/2014-2022-galina-pagutiak/

“Досвід українських січових стрільців для нас справді може бути взірцевим. Вони створювали високе мистецтво в умовах страшної війни, бездержавности, артилерійських обстрілів, жахливого тифу. Ми можемо демонструвати, що ці пісні, які співало українське військо 100 років тому, нині можуть стати частиною культурного, українського військового контенту. Щоби кожен із військовослужбовців — новітніх лицарів, був не тільки його споживачем, а й носієм”, – розповідає Тарас Компаніченко.Саме зі стрілецьких пісень музикант розпочав своє понад 30-літнє дослідження музично-поетичного пласту української культури. А у 2023 році разом з учасниками "Хореї Козацької" отримав Шевченківську премію за альбом "Пісні Української революції". Сьогодні цікавими для нас є не лише пісні УСС, а й саме середовище їх творення і співання, поширення по всьому війську та українству. Адже визвольна боротьба триває, створюють нові пісні, які можуть стати об’єднавчим чинником для армії і народу. Про це спілкуємося з Тарасом Компаніченком. Читайте інтерв'ю з кобзарем та лідером гурту "Хорея Козацька" на нашому сайті ↓https://localhistory.org.ua/texts/interviu/taras-kompanichenko-vid-uss-do-zsu-pisni-shcho-obiednuiut-natsiiu/

18 лютого 1952 року народився Джеймс Мейс, американський історик, який першим почав переконувати світ, що Голодомор був актом геноциду проти українського народу. Він вважав, що реформи в Україні не вдаються через травми минулого. Сформулював концепцію постгеноцидного суспільства. Застерігав про агресію Росії.Історик дізнався про Голодомор випадково. Слухав лекцію Романа Шпорлюка про Голокост у Мічиганському університеті – професор згадав про Великий голод в Україні як співмірну трагедію. Мейс відреагував: “Цього не може бути! Ми би знали про трагедію таких масштабів — такі втрати неможливо замовчати!”.Ця тема привела Мейса в Україну. Він знайшов тут свою місію і свою любов. У 2003 році історик висунув ініціативу вшанування жертв Голодомору та закликав українців запалювати у вікнах свічки як символ пам'яті. “Джиммі вважав, що це буде перегукування поколінь, перегукування між людьми, хвиля для того, щоб задуматися. Він хотів, щоб люди відчули: вони не самі. Що є вогник там, там і там, – пояснює пані Наталія Дзюбенко-Мейс, вдова історика.Про наукові зацікавлення, переїзд, історію одруження, вибачення перед українцями та сад на Троєщині розповіла дружина історика Наталія Дзюбенко-Мейс у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/interviu/v-ukrayinu-poklikali-mertvi-ale-ne-chuli-zhivi/

✍🏼«Вже всі примари розлетілисьПри деннім світлі простих мет.Ось: розуму— уважний стилосТо серця — вогняний стилет».58 років тому помер Євген Маланюк.Він був письменником, який ніколи не припиняв війни. Дві центральні метафори його поезії — "стилет" і "стилос" — означають одне й те саме: вістря, здатне пробивати груди ворожому воякові або ворожому слову. Коли Маланюк скінчив шлях воїна й зазнав поразки, він узявся за перо, щоб укріпити віру в подальшу перемогу, у настанні якої ніколи не сумнівався. Празьке коло шукало витоків українства у княжих і ще давніших часах, Маланюк дивився на сучасну йому історію крізь призму давнини — ми це бачимо в поезії про Калку. Україна в його віршах постає як "степова Еллада" — осердя культури та краси, загрожене "залізним Римом". Але водночас і як похітлива "скитська гетера", готова віддатися першому-наступному завойовникові. Власне, ці ледь не блюзнірські інвективи в бік знесиленої матері-бранки й ще різкіше — проти "малоросійських" підданців чужої імперії — чітко вирізняли Маланюка з-поміж інших «пражан», у яких національна історія була радше пройнята патосними інтонаціями.Однак Маланюк був далеким від прокльону. Він розумів трагізм історичного моменту й тому не лише прощає Україну-матір, а й сам просить у неї прощення, як син, що був не здатен оборонити, як людина з покоління, що збайдужіло до її долі.Траєкторія митця проходить від п’янкого захоплення молодістю до ненастанного ритму зусиль зрілости та розсудливих міркувань старости. Цим шляхом серед наших поетів пройшли Рильський та Бажан, на його середині зламався Тичина й зупинили Семенка. Зеров почав зразу зі зрілости, а Плужник і Стус перейшли ним стисло та суворо. Маланюк мав більше часу, ніж більшість наших поетів, і з честю закінчив розпочате — як есеїст і як поет він залишиться надовго в силі своїх прозрінь.Про творчість українського письменника розповідає літературознавець Ростислав Семків у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/girkii-nash-vik-a-mi-shche-mozhe-girshi/

“У місті Самбір, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, збудованій 1728 року коштом шляхтичів Комарницьких, зберігаються мощі святого Валентина, покровителя закоханих. Їх привезли з Ватикану ще в 1759 році! 14 лютого знову про це нагадають. І звісно вітатимуть тих, хто носить ім’я Валентин, хоч тепер воно не надто популярне. Але ніхто не згадає при цьому Валентина Гербурта, перемишльського єпископа римо-католицької церкви, котрий разом із братом Станіславом, старостою самбірським, допомагав здібним, але бідним землякам здобути освіту і приєднатися до блискучого сузір’я українських гуманістів доби Відродження. Валентин Гербурт, Турбуючись про талановиту молодь, у 1564 році видав указ, що простолюдини зі ступенем доктора мають право так само як шляхтичі бути обраними у члени капітули. Того ж року він дав наказ про примусове перебування каноніків при катедрі, що зміцнювало дисципліну серед духовенства. Тут ви зрозумієте, чому я пишу саме про цього Валентина, а не про якогось іншого. Церкву дуже налякав скандал з Оріховським, який виступив проти целібату і на Тридентському вселенському соборі 1547 року. Невдовзі Станіслав Оріховський втратив усіх своїх п’ятьох братів, і змушений був опікуватися спадком — селом Оріхівці біля Перемишля. Він зняв із себе священницькі обіти й одружився у віці 32 років. Попередник перемишльського єпископа Валентина Гербурта відлучив Оріховського від церкви за його шлюб у 1551 році зі шляхтянкою Магдаленою із Холма і поставив під загрозу честь його дружини і майбутніх нащадків. Але не на того напав. Сім років страждань і боротьби, й не без допомоги Валентина Гербурта, якого Оріховський називав “шляхетним і мудрим”, бунтівнику вдалося відстояти своє право мати родину і ходити до костелу. Про це він написав у листі папському нунцію Коммендоні. Отже, закон серця, як називав це рішення Оріховський, переміг. І до цього причетний наш Валентин — Гербурт, який справді заслужив на те, аби його згадали теплим словом. Ось що мали би розповідати у Самборі туристам і прочанам у День святого Валентина, а не побрехеньку, начебто святий Валентин у IV столітті одружив руського князя з простолюдинкою. Раніше він одружував римських легіонерів, яким імператор забороняв брати шлюб. Треба було якось пояснити, чому мощі католицького святого зберігаються в греко-католицькій церкві. Але навряд чи хтось напише, що святий Валентин є покровителем Самбірсько-Перемиської єпархії”.https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/galitskii-valentin-galina-pagutiak/

Запрошуємо послухати новий подкаст Локальної історії “Нащо читати”!🙌🏻У ньому двоє ведучих Віталій Ляска та Віталій Михайловський щовипуску обирають одну книжку й детально обговорюють її зміст, контекст і значення. Вони пояснюють, чому певна праця важлива, як вона вписується у світову історію та що може пояснити нам сьогодні.🗣Перший випуск присвячений книзі Крістофера Кларка “Революційна весна”. Віталій Михайловський — доктор історичних наук, професор Київського столичного університету імені Бориса Грінченка — разом із Віталієм Ляскою говорять про події 1848 року, які визначили подальший розвиток Європи, але в українському освітньому просторі залишаються маловідомими.Чи була “Весна народів” поразкою? Чому українці досі погано знають історію Заходу? Як Радянський Союз десятиліттями будував “залізну завісу” в науці, відрізаючи нас від світового контексту? Як так сталося, що Галичина отримала свободу від кріпацтва набагато раніше, ніж Велика Україна під Росією? Чому російський цар Микола І став “жандармом Європи”, рятуючи Австрійську імперію від розпаду, і як це перегукується з сьогоденням? 👉🏻Про те, чому без розуміння “Весни народів” неможливо зрозуміти сучасну Україну слухайте у новому випуску “Нащо читати” → https://www.youtube.com/watch?v=X2FpcCyngQY&t=1666s

"По всіх таборах дзвеніли їхні пісні, — описувала донька радянських розвідників Майя Улановська, 1952-го засуджена до 25 років в’язниці та звільнена по амністії. — Співали в бараках, співали на роботі. Співали хором, на кілька голосів. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі — про неволю, про покинуту родину. І бандерівські – завжди трагічні, про загибель у нерівній боротьбі. Я залюблена була в ці пісні, знала їх незліченно. Потім на волі співала їх своїм друзям. Не могла, звичайно, передати їхньої чарівности. Їх треба співати хором — це народне дійство. Я чула одного разу платівку із записами колядок в артистичному виконанні, але це було зовсім не те. Не було щирости і справжньої урочистости".Українців завжди вважали співочим народом. У найскладніших життєвих ситуаціях їм допомагала пісня. Так було й у повоєнні роки, коли десятки тисяч жителів Галичини та Волині опинилися у таборах ГУЛАГу. Під пісні, які складали українці, піднімали повстання. Вони співали і на примусових роботах, і на відпочинку. А на Різдво організовували вертеп. Та важливо було закінчити дійство до того, як прибіжить наглядач, сполоханий барачною стукачкою.Про те як пісня рятувала українців у ГУЛАГу розповідаємо у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/statti/futbolna-komanda-zruinovanogo-sela-pid-bakhmutom-iaka-trichi-brala-pershist-donechchini/