✍🏼«Вже всі примари розлетілисьПри деннім світлі простих мет.Ось: розуму— уважний стилосТо серця — вогняний стилет».58 років тому помер Євген Маланюк.Він був письменником, який ніколи не припиняв війни. Дві центральні метафори його поезії — "стилет" і "стилос" — означають одне й те саме: вістря, здатне пробивати груди ворожому воякові або ворожому слову. Коли Маланюк скінчив шлях воїна й зазнав поразки, він узявся за перо, щоб укріпити віру в подальшу перемогу, у настанні якої ніколи не сумнівався. Празьке коло шукало витоків українства у княжих і ще давніших часах, Маланюк дивився на сучасну йому історію крізь призму давнини — ми це бачимо в поезії про Калку. Україна в його віршах постає як "степова Еллада" — осердя культури та краси, загрожене "залізним Римом". Але водночас і як похітлива "скитська гетера", готова віддатися першому-наступному завойовникові. Власне, ці ледь не блюзнірські інвективи в бік знесиленої матері-бранки й ще різкіше — проти "малоросійських" підданців чужої імперії — чітко вирізняли Маланюка з-поміж інших «пражан», у яких національна історія була радше пройнята патосними інтонаціями.Однак Маланюк був далеким від прокльону. Він розумів трагізм історичного моменту й тому не лише прощає Україну-матір, а й сам просить у неї прощення, як син, що був не здатен оборонити, як людина з покоління, що збайдужіло до її долі.Траєкторія митця проходить від п’янкого захоплення молодістю до ненастанного ритму зусиль зрілости та розсудливих міркувань старости. Цим шляхом серед наших поетів пройшли Рильський та Бажан, на його середині зламався Тичина й зупинили Семенка. Зеров почав зразу зі зрілости, а Плужник і Стус перейшли ним стисло та суворо. Маланюк мав більше часу, ніж більшість наших поетів, і з честю закінчив розпочате — як есеїст і як поет він залишиться надовго в силі своїх прозрінь.Про творчість українського письменника розповідає літературознавець Ростислав Семків у матеріалі на нашому сайті: https://localhistory.org.ua/texts/statti/girkii-nash-vik-a-mi-shche-mozhe-girshi/