Локальна історія

У жовтні 2023 року швейцарські експерти ретельно дослідили трамвайну інфраструктуру Львова та перевірили її технічні характеристики. Важливими критеріями були стан і ширина трамвайних колій, їхні викривлення та вигини, електропостачання тощо. Тоді ж відбулась зустріч у Львівській міській раді, в якій взяли участь представники міста, Посольства Швейцарії в Україні, ЛКП «Львівелектротранс» та депутатського корпусу ЛМР та ВРУ. «Вагони Vevey мають понижений рівень підлоги, — зазначає Ірина Іванишин. — Це дає доступ до транспорту для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення. Проєкт вдалось втілити завдяки успішній комунікації зацікавлених сторін, інтенсивній професійній та інформаційній активності нашого підприємства у соцмережах і можливості вільної комунікації з аудиторією».Швейцарці погодили ще один проєкт – «Базельські трамваї для Львова». Відповідний меморандум підписали у грудні 2024-го. «Нам не лише безоплатно передадуть трамваї, а й надаватимуть запчастини, обладнання і матеріали, які зносяться під час експлуатації, – розповідає головний інженер ЛКП «Львівелектротранс» Володимир Ковалів. – Протягом місяця швейцарці навчали наших водіїв і технічний персонал. Срібна призерка трамвайного чемпіонату TRAM-EM 2022 Ірина Козак отримала відповідний сертифікат і стала основною інструкторкою з навчання решти наших водіїв. Курсуватимуть трамваї Vevey на маршрутах, поблизу яких є лікувальні чи реабілітаційні центри. Саме вони передбачають більшу кількість пасажирів, для яких доступність до інклюзивного громадського транспорту є вкрай актуальною. Загалом ми розраховуємо на тривалу експлуатацію отриманого рухомого складу – до десяти років».Про експорт трамваїв до Львова читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

“Узимку 1206/1207 років почався кількалітній період поневірянь Данила чужими дворами, що лише на короткий час переривався перебуванням у Русі. Через якийсь час після прибуття Романової родини до двору Лешека Білого, польський князь вислав Данила до Угорщини, залишивши у себе вдову та Василька. Коли саме це сталося — невідомо. Розділення родини Романовичів і вислання Данила до Угорщини як своєрідного заручника, що би мав гарантувати збереження status quo, виразно вказує на поділ сфер впливу між угорцями та поляками. Про кількарічне перебування Данила в державі Арпадів, яке з перервами тривало до 1213/1214 років, не знаємо майже нічого. Крім хронологічних меж цього періоду в житті молодого князя, які можна досить чітко встановити, можемо лишень вказати на те, що в той час цілковито змінилось його найближче оточення, а також його статус. Романів син, якому на той час було приблизно 6 років, виховувався у середовищі угорських у державному сенсі, та етнічно угорсько-німецько-слов’янських суспільних еліт, що, звісно ж, вплинуло на формування його особистості. Можемо щонайбільше здогадуватися, що на час перебування Данила при монаршому дворі там домінували Андекси, родичі королеви Ґертруди. Про той період немає жодної інформації, яка бодай би натякала на те, що Романовича утримували відособлено. У Галицько-Волинській хроніці натрапляємо на кілька звісток про оточення Андрія ІІ, які можна потрактувати як надвірні плітки. Сумнівно, що вони могли потрапити до тексту по-іншому, ніж за посередництва Данила або його матері, яка в певний період перебувала із сином в Угорщині. Вже перша у хронологічному сенсі викладу із цих звісток містить певною мірою сенсаційну інформацію. Із неї дізнаємося, що угорський король Андрій ІІ, що не мав сина, за порадою своїх бояр та «всієї землі», захотів свою доньку видати заміж за Данила, який перебував в Угорщині. І «наречений», і «наречена» тоді ще були дітьми. Ця оповідь виразно нагадує надвірну байку, яку принесли в Русь і розказали авторові хроніки через триваліший відтинок часу після подій, про які у ній йшлося. Знаємо, що представник роду Романовичів міг прибути до Угорщини найраніше на початку 1207 року. В той час уже жив перворідний син Андрія ІІ Бела, який народився між 7 червня та 29 листопада 1206 року. Тому інформація про мотиви, які могли спонукати Андрія ІІ укласти династичний союз із Романовичами, є неправдивою.Складно припускати, що Андрій ІІ, молода дружина якого ще перебувала в дітородному віці, був здатний вбачати в кількарічному Данилові свого наступника. Проте король міг натомість вважати, що шлюбний зв’язок із Романовичами буде корисним з перспективи збереження угорського контролю над Галицьким, а може, і навіть Володимирським князівствами. Як можемо здогадуватися, Данило при дворі Арпадів принаймні певний час мав нагоду виховуватися разом з угорськими королевичами. Але припустити, що між ними міг виникнути якийсь тривкіший зв’язок, складно. Надто значною була різниця у віці”. Дитинство Данила — між вигнанням і династичними інтригами. Докладно у книзі Даріуша Домбровського «Король Руси Данило Романович (прибл. 1201–1264). Політична біографія» → bit.ly/4l4DZxT

Запрошуємо на презентацію результатів проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни", що був зреалізований завдяки фінансовій підтримці House of Europe!Проєкт мав на меті оцифрувати та забезпечити вільний онлайн-доступ до зібраного раніше архіву свідчень про жіночий досвід і способи виживання в умовах війни.Автори проєкту зібрали 30 свідчень жінок, у яких відображені початок війни, депортації родин, репресії, ув’язнення, співпраця з ОУН, голод, переслідування церкви, допити, окупація та насильство українського населення. На зустрічі поговоримо про наш досвід упорядкування усних свідчень, а також представимо цінні розповіді і візуальні матеріали з приватних родинних архівів.Почути раніше не чутні голоси і побачити обличчя людей з минулого – це не лише статична фіксація культурної спадщини задля її збереження. Це її переорієнтація на моделювання інклюзивної політики національної пам’яті, формування ідентичності української нації та можливість деколонізувати суспільне мислення та зберегти історичну пам’ять українців.Учасники дискусії:👉 Віталій Ляска - головний редактор проєкту "Локальна історія";👉 Юрій Пуківський - редактор онлайн-архіву "Жива історія";👉 Роксолана Попелюк - історикиня, учасниця дослідницької групи проєкту;👉 Данило Кравець - історик, архівіст проєкту.📌 Коли: 11 червня, початок о 18:30.📍 Місце зустрічі: Львівський муніципальний мистецький центр, вул.Стефаника, 11.Вхід вільний.

Ольга Ліщинська народилася 1927 року в селі Борова Гура, що належало до Любачівського повіту Підкарпатського воєводства (територія Польщі). В родині Миколи та Параскевії Охтави було четверо дітей: сини Іван, Володимир, Михайло та донька Ольга. Найстарший брат Іван навчався в Любачеві на священика. Працював секретарем при війті та обліковцем у місцевій кооперативі. У 1930-х роках його заарештувала польська влада та утримувала в тюрмі в місті Любачів. З початком Другої світової війни Іванові вдалося втекти. Пізніше він оселився в Гданську.Брата Володимира у 1944 році мобілізували до лав радянської армії. Згодом він потрапив у полон, звідки йому вдалося втекти. Після цього емігрував до США, де проживав до кінця життя. Ольга закінчила чотири класи. У 1944 році її разом з матір'ю примусово переселили в УРСР. Спершу їх вивезли до села Башня, де вони пробули лише один день. Звідти, разом із худобою, їх перевезли залізницею до Рави-Руської, а згодом – до села Борщовичі біля Львова. Пробувши там ще одну добу, в пошуках постійного житла вони оселилися в селі Чорнушовичі.[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]Про долю сім'ї, початок війни, місцевих євреїв та початок переселення Ольга Ліщинська розповіла у матеріалі ↓https://livehistory.org.ua/eyewitnesses/d03af316-e59c-44a6-b203-54ae307c1949 

3 червня 1930-го року помер Олександр Богомазов – український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва. Видатний авангардист, чиї роботи є у нью-йоркських музеях Ґуґґенгайма і MoMA. А на аукціоні Sotheby’s за його картини викладають сотні тисяч доларів. Після смерті художника радянська цензура викреслила його ім'я з мистецького життя на кілька десятиліть. Картини митця підлягали знищенню. Тільки у 1960-ті роки Богомазов повертається у мистецький дискурс як в Україні, так і за її межами. На жаль, довгий час його приписували до феномену "російського авангарду". І тільки з повномасштабним вторгненням Росії в Україну ситуація почалася змінюватися. Практично все своє життя художник прожив в Україні, виїжджаючи кілька разів у чужі краї. Однією з таких подорожей стала поїздка до Великого князівства Фінляндського у 1911 році. Там він створив серію робіт, кілька з яких репродукувалися у додатку до газети "Киевская мысль", і щоденник у листах. Пропонуємо ознайомитися з мапою Наталії Терамае, де вперше відтворено подорож Богомазова й ідентифіковано локації, які зображені на його фінських картинах → https://bit.ly/4kmXdxK

Якими були способи захисту від артилерійського ураження у XIV–XV століттях? Зокрема, як рятувалися від артилерії піхота та кіннота? Про це розповів гість подкасту “Ген війни” Олег Мальченко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії і джерелознавства імені Михайла Грушевського:“Фортифікації були найголовнішим засобом захисту — це зрозуміло, вони існували в усі часи і завжди були необхідні. Фортифікації польові — це фашини та окопи, і це теж зрозуміло, адже з XIV–XV століття ситуація не змінилася: від снарядів треба було пригинатися або лягати на дно окопу.Облогові гармати, які встановлювали для облоги в полі, захищали спеціальними підйомними портами — воротами, які піднімалися під час пострілу. Коли робили постріл, ці порти закривалися, щоб убезпечити пушкарів, які перезаряджали гармату. Перезарядка відбувалася довго й складно, з усіх боків була велика метушня та багато людей. Так само захищали носові гармати на галерах: основні калібри зосереджувалися на носі, а перед ними були спеціальні щити, які також піднімалися після пострілу і закривалися, охороняючи обслугу. Від прямого попадання піхотинця у цей час захистити було неможливо. Насамперед піхоту рятувала розосередженість та пошук мертвих зон — особливо під час облоги замків, де такі зони створювали спеціально.Так само було і на морі. Вертлюжні гармати були ефективні на відстані — близько 20 метрів. Від них рятувалися вогнем на придушення, якщо це було можливо. Девіз венеційської морської піхоти “Fanti Mare” був — ніколи не зупинятися, бо вони розуміли, що якщо зупиняться, то стануть зручними мішенями для дробових гармат.Вершники страждали менше через свою швидкість і мобільність. Проте перш за все гинули коні, адже вони мали більшу площу ураження. Вважається, що поля битв були усіяні трупами воїнів, але насамперед — трупами коней”.👉 Більше про видозмінення зброї впродовж різних епох розповів доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії і джерелознавства імені Михайла Грушевського Олег Мальченко у подкасті “Ген війни” → https://bit.ly/4dykGJJ Над випуском працювали: Яніна Шпачинська, Максим Лижовий. Візуальне оформлення – Максим Паленко.

Трамвай це один із найстаріших і водночас найсучасніших способів пересування у містах. Від перших рейсів у Лондоні до безпілотного трамваю у Потсдамі, від “кінки” у Львові до найкоротшої у світі мережі біля Євпаторії. 🚋 Найцікавіші факти про розвиток трамвая в Україні та Європі ми зібрали у новому спецпроєкті. Він не лише про історію технічного поступу, а й про спільний міський досвід: як змінювалися вулиці, уявлення про комфорт і громадський простір. У трьох розділах проєкту: 📌коротка хроніка подій: як трамвай підкорив Україну та Європу в інтерактивному таймлайні📌анімовані картки з найцікавішими фактами про всі моделі, що курсували містом – від першої “кінки”, яку запустили 1880-го, до швейцарських “томатів” у 2025-му📌репортаж про те, як зародилася ідея передачі швейцарських трамваїв Львову, у чому їхня особливість та як вони вписались у львівські вулички📌а також багато архівних світлин та рухомі ілюстрації Богдани Давидюк.📣QR-коди з посиланням на платформу розмістили у салонах трамваїв, які Швейцарія нещодавно передала Львову.[ Спецпроєкт створено спільно з Посольством Швейцарії в Україні та ЛКП Львівелектротранс ]https://trams.localhistory.org.ua

Маючи ядерну зброю, Україна би не стала об'єктом російської агресії?“Якщо би Україні вдалося пережити спротив і протидію як міжнародного співтовариства, так і, очевидно, з боку Росії — Росія би не сиділа просто так, споглядаючи на те, як Україна розробляє якісь ядерні потужності. Навряд чи цей процес обійшовся б без санкцій, міжнародної ізоляції та економічного тиску. Але якби Україні вдалося вистояти, об’єднати суспільство навколо спільної мети — цілком можливо, що геополітична ситуація сьогодні виглядала б інакше.Ми бачимо, що те, що Росія є ядерною державою — воно має значення. Сполучені Штати і союзники НАТО досить обережно ставляться до навіть потенційної прямої сутички з Росією. Кожна нова партія озброєння для України проходить довгі обговорення: чи не спровокує вона ескалацію? Чи не наблизить пряме зіткнення з Москвою? Цей обережний підхід дорого коштує Україні — часом, життями і втраченими можливостями на фронті.Росія є ядерною країною, по другий бік нашого кордону також ядерний альянс — Україна затиснена в ці рамки. І відповідно, я думаю, що це не випадково, що величезна індустріального рівня війна в Європі розв'язалася на території, яка є незахищена ядерним стримуванням: ані своїм власним, ані союзника, такого як Сполучені Штати.Але, ми не можемо, як люди, які думають історично, взяти і змінити тільки один якийсь чинник у минулому. Скажімо, залишити ядерну зброю або розробити її — і думати, що Україна сьогодні була б такою самою країною, яка вона є, тільки з ядерним арсеналом”.Більше про історію ядерного роззброєння, одного з найскладніших і найважливіших процесів новітньої української політики розповіла Mariana Budjeryn Мар’яна Буджерин, докторка політології, наукова співробітниця центру науки та міжнародних відносин Белфера при Гарвардському Університеті у програмі “Без брому” → https://bit.ly/4dny8Qz

“Який там крик був, який там писк був страшний, як билися! Кому руку зламали, кому голову розбили палкою… “, — розповідала Любов Кульчицька-Гладюк.26 травня 1953 року в Норильському таборі спалахнуло повстання – найбільший і наймасовіший бунт в історії ГУЛАГу. Рушійною силою протесту були українці. А його лідерами стали в’язні з досвідом підпільної боротьби, переважно колишні упівці.Конкретна подія, яка запустила повстання, трапилася 25 травня 1953 року, коли охоронці вбили Жигайлова і Софроника та поранили Дзюбука. Наступного дня вартовий автоматною чергою розстріляв іще трьох і поранив сімох. В’язні 4-го табірного відділення у відповідь на вбивство побратимів припинили роботу на будмайданчику. А на будинку, що добре проглядався в інших зонах, написали: "Нас убивають і морять голодом".Повстання тривало два місяці, допоки радянська влада не вдалася до розстрілів в’язнів. І хоч каральна система змогла його придушити, учасники бунту сприймали свій виступ як велике досягнення. Табірна адміністрація була змушена піти на деякі поступки. Норильський спротив закінчився перемогою духу і став прикладом для майбутніх борців проти тоталітаризму.https://localhistory.org.ua/texts/statti/iakii-tam-krik-buv-norilske-povstannia-provadili-ukrayintsi/ 

25 травня 1926 року на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель єврей Самуїл Шварцбард випустив серію револьверових пострілів у Симона Петлюру. Голова Директорії та головний отаман Армії УНР помер того ж дня у шпиталі. На його похороні не виголошували промов. Втім, церемонія стала велелюдною маніфестацією. А ще ця трагедія спричинила нові імпульси для протистояння радянській окупації: як політичні, так і військові.“Він всю енергію спрямовував на боротьбу. Одягався як солдат, носив шинель. Їв, що доведеться. Був дуже демократичний у спілкуванні зі своїми вояками, не боявся іти на передову, разом із бійцями штурмував завод “Арсенал”. Попри великий досвід, завжди уважно дослухався до порад тих людей, яких вважав гідними. Дуже багато курив, часто підкурював одну цигарку від іншої. Здоров’ю це не встигло нашкодити, бо його вбили, коли мав 47”, – розповідає історик Станіслав Кульчицький, автор праці “Симон Петлюра: “Я вірю і певний, що Україна як держава буде!””.“Він був дуже активним. Спочатку розгорнув діяльність у Польщі, але потім зрозумів, що поляки переживають, щоб більшовики не порушили Ризького миру, і тоді переїхав до Парижа, де перебувала значна частина української еміграції. Він намагався усіх об’єднати, серед інших і своїх колишніх службовців, які потрапили до Канади і Сполучених Штатів, працював на багатьох фронтах — дипломатичному, інформаційному та інших. Саме за цю активність більшовики його і вбили”.У матеріалі історик Станіслав Кульчицький розповідає про те, яким був Симон Петлюра → https://bit.ly/45pa2D3