«У більшості випадків у Східній Європі землевласники та селяни спілкувалися різними мовами або належали до різних віросповідань. У чеських землях німецькомовні католики були знаттю, чиї селяни були слов’яномовними, в Угорщині словаки працювали на носіїв мадярської мови. У Боснії слов’яномовні мусульманські вельможі використовували загони православних кріпаків. Інколи й мова, і віросповідання різнилися. Так було на землях, що колись належали до східних польських територій: католики-поляки управляли православними українцями та білорусами. Схожим чином у Трансильванії католики-угорці тримали землі, які обробляли православні румуни.Розділені за класом, мовою та вірою, землевласники та селяни нечасто змішувалися. Здавалося, що вони жили не тільки в різних світах, але окремо перебували й у потойбіччі. Коли румунські селяни малювали Страшний суд, рай і пекло на стінах своїх прегарних дерев’яних церков, вони зображували себе у ролі спасенних, а усіх грішників робили схожими на своїх угорських панів. Подібно у латиських та естонських народних піснях німецькі господарі перебувають у пеклі, закинуті у чани з киплячою смолою як покарання за те, що змушували своїх слуг «танцювати на краю тростини».Селяни працювали, а знать багатіла — за цим правилом жила вся Європа Старого порядку. Цей вид феодалізму породжував напругу всюди, де панував, однак у Східній Європі напруга загострювалася тим, що соціальні групи часто ділилися за мовою, вірою та економічним статусом. Попри очевидну ворожість, яку створювала така система, вона також передбачала певний симбіоз, хоча і нерівноправний.У середині XVIII століття османський мандрівник та державний діяч Ахмед Ресмі Ефенді описав, як ця система працювала у Речі Посполитій. Польська знать тримала під своєю владою дві групи: українців та євреїв. Кожна з них була по-своєму корисна для королівства: українці «були відповідальними за важку роботу в сільському господарстві, а євреї опікувалися купівлею та продажем, митними зборами та податками». Поляки тим часом заробляли на праці обох і «насолоджувалися життям».Цей давній лад з поділом суспільства на три групи (тих, хто володарює; тих, хто працює на землі; тих, то продає) продовжив існувати й після Речі Посполитої. Третя група торговців була необхідна, оскільки селяни та землевласники не могли існувати у вакуумі. Їм потрібен був хтось, здатний постачати речі з ширшого світу поза селом та збувати надлишок сільськогосподарської продукції за кордоном. Часто ці посередники були людьми зовнішніми, сповідували іншу віру та спілкувалися іншою мовою, аніж селяни та землевласники. Їдишомовні євреї-ашкенази Польщі, Словаччини, Угорщини, Молдови та смуги осілості є класичним зразком таких «зовнішніх людей». У Болгарії, Македонії, на півдні Румунії та у Боснії у цій ролі виступали ладиномовні євреї-сефарди».Читайте більше у книзі Якуба Мікановського «Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель» → https://publishing.localhistory.org.ua/product/proshhavaj-shidna-yevropo-osobysta-istoriya-rozdilenyh-zemel/