Проти ночі 18 травня 1944 року десятки тисяч оперативників, офіцерів та бійців НКВС-НКДБ розпочали процес вигнання татар в усіх населених пунктах Криму. З усіх-усюд до вузлових залізничних станцій прямували вантажівки з нещасними людьми, яких силоміць заганяли до товарних вагонів. Куди їх вивозили – ніхто не знав.Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували у Кримський обком про успішно проведену акцію з виселення та доповідали про залишене майно кримських татар. Будинки депортованих перейшли “у житловий фонд виконкомів місцевих рад”. Їх займали “нові колгоспники” – переселенці, які приїхали переважно з різних областей Росії. Уже до 1 грудня 1944 року Крим прийняв 64 000 переселенців, серед яких – 30 444 працездатних.Зовсім іншим був шлях кримськотатарських спецпереселенців. Дорогу в невідоме запам’ятали усі, хто її пережив. У дорозі багато людей захворіло та померло. Трупи без жодного оформлення документів конвоїри просто викидали з поїзда. На нових місцях кримських татар ніхто не чекав. Люди, які пережили депортацію, особливо запам’ятали момент прибуття та перші враження від нових місць.“Нас вивантажили у степу. Повезли в колгосп Ворошилова-2, дали будинок, як зараз пам’ятаю, без даху. Чотири стіни. Очерету накидали, поряд ріс очерет. Приходили шакали, вили поряд. Нас було четверо дітей, без батька. Братів забрали до колгоспу”.Депортація стала не лише трагедією кримськотатарського народу й національних меншин, вигнаних із території півострова. Внаслідок неї був зруйнований Крим, у якому мирно існуючи, але фактично не асимілюючись, жили представники різних етнічних та релігійних груп, співтовариство, у якому кожен хоч і належав до конкретної етноконфесійної групі, але відчував себе частиною більшого утворення – кримцем.https://localhistory.org.ua/texts/statti/krim-bez-oblichchia/