“Надворі вітер знявся, щось гримало, стукало, а я думав про своїх слуг. Вчора вони всі прийшли до мене, я ще не спав, гортав молитовник Ісаака, ніби намагався його дух прикликати. Перечитував ті молитви, що він червоним олівцем позначив. Фірман був за старшого. Він не жив на плебанії, мав свою хату і там ночував. Я здивувався, чого вони прийшли, бо в моїй голові було щось иншого. Фірман не спитав, а сказав, що вони завтра не підуть до церкви, а як підуть, то тілько зі мною. Так вони рішили. “А ви підете, отче?” Чи я піду? А хто мене там хоче видіти? Чи Ясеницький мене кликав? Як би мало бути по-людськи? А так. Я би прийшов до церкви завтра, мовив слово й віддав ключі новому священнику. То було би по-людськи. Бо інквізиція то таке, мене послали на емеритуру, а не позбавили сану. Прецінь не було за що. Я маю тяжку хоробу і через те не міг правити службу. Кількоро пар очей втупилися у мене. “Тяжко мені йти вже не до своєї церкви”, — став говорити я лагідно. “А ви, діти, йдіть, потім мені розкажете, як то буде”. Кобіти захлипали. “Нефайно з нашим отцем обійшлися”, — сказав Голик. “Ціле село збурене, що ключі забрали. Най би сам той новий ксьондз прийшов по них”. Фірман штурхнув його під бік. Видно, йому не сподобалось, що той поперед старших пхається. Але Голик мав рацію. Я міг сказати дякові, що віддам тільки ксьондзу в руки. Ну, що з воза впало — то пропало. Я заснув, будився ще пару разів, ніч була така темна, що здавалося, сонце пішло так далеко, що вже не вернеться. Олива в лампадці висхла, огонь погас, і се видалося мені кривдою. Збудився я від дзвонів і, ще не прийшовши до тями, подумав, що треба йти на службу. У церкві далі дзвонили. Певно, не всі знають, що нині буде правити новий ксьондз. А старий буде сидіти у своїм покою коло стола й чекати, поки хтось зі слуг над ним змилується і прийде подивитися, чи він ще дихає. Нараз дзвін стих. Почалася служба. Я заплющив очи й ніби опинився у церкві, але чомусь у тій першій, волошиновській, де мене хрестили і звідки я ховав свою жінку і свого вітця. Я не був там відтоді, як забрав маму з донькою та Ісааком. Ми пішли останній раз до нашої церкви, священник, що прийшов туди парохом, відслужив дві служби за здоров’я, а на другий день за наших померших. Я його попросив, бо не хотів, аби обидві служби були в один день. А ми після служби, на якій була хіба що наша родина, пішли на могили. Я тримав на руках Кароліну, а Ісаак з Каролем підтримували попід руки нашу маму. І ми всі плакали. Священник обіцяв дбати за гроби, де вже стояли кам’яні хрести. То було по-людськи. А не так, як зараз”. Про важкі переживання священника перед останньою ніччю перед приходом нового настоятеля читайте у книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tisni-lyude/