“Я падаю. Й інстинктивно спираюся на праву руку. Біль пронизує блискавично. Я цілковито втрачаю контроль і перекочуюся на снігу, не тямлячись від болю. Піднімаюся, спираючись лівою рукою і вимушено починаю підйом із нульової швидкости. Мій лікоть рухається. Кістки не тримаються купи. Я в’їжджаю на стрільбище й готуюся до стрільби. Але не можу спертися на лікоть. Біль неземний. Я ніяк не можу прицілитися, щоб вистрілити. Промахуюся чотири рази. Чотири штрафні кола. Тренерка Айлін спостерігає за перебігом змагань з іншого боку штрафного кола. Вона зривається з місця і мчить до мене. “Зупинися, зупинися, — кричить вона. — Подумай про наступні перегони!”. Я не зупиняюся і проїжджаю повз неї. Айлін мчить за мною. Вона обганяє мене і наїжджає на мої лижі. Я зриваюся і починаю схлипувати. “Усе має бути добре. Усе має бути добре. Залазь на мою спину”. Допомагаючи собі однією рукою, я намагаюся вилізти з сидячих лиж. Айлін витягує руку, щоб допомогти мені, і каже: "Просто надягни сонцезахисні окуляри й поклади голову мені на плече". Вона знає, що я не хочу, щоб хтось бачив, як я плачу. І біжить зі мною на спині до лікаря команди. Найдовша поїздка в моєму житті. “Мені прикро казати, — каже безіменний лікар, — але, на жаль, змаганням кінець”. “Я хочу змагатися у спринті, — Ембер й інший лікар переглядаються”. “Ви не розумієте, — каже лікар. — Ви повинні подумати про те, що станеться з вашим ліктем після двох тижнів змагань. Вам уже зараз потрібне хірургічне втручання. Імовірно, у вас уже стале пошкодження нервів. Зважаючи на те, що у вас ампутовані обидві ноги, ви не можете ризикувати ще й ліктем”. “Авжеж. Мені уже потрібна операція. Лікоть уже зламаний. То як ми можемо підтримати його для спринту? Що можливо зробити?””. Про боротьбу із фізичним болем, незламну волю до перемоги та зворушливу підтримку читайте в мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5