Пам'яті старшого лейтенанта поліції Василя ПаньківаМолодий слідчий став третім чоловіком у родині, який боронив УкраїнуВасиль народився 14 січня 1997 року в Бережанах, на Тернопільщині. З дитинства захоплювався спортом, а у старших класах почав займатися пауерліфтингом, здобуваючи нагороди. Після закінчення школи вступив до Національної академії внутрішніх справ і працював у поліції.У 2024 році, після початку повномасштабної війни, Василь вирішив приєднатися до армії, ставши оператором дронів у 414-й бригаді безпілотних систем "Птахи Мадяра". Його завдання включали аеророзвідку та коригування вогню артилерії.23 квітня 2024 року Василь загинув під час бойового завдання на Донеччині, потрапивши під ворожий удар дронів. Колеги попрощалися з ним у Тернополі, а поховали на кладовищі села Рай. Посмертно Василь отримав орден "За мужність" III ступеня і звання "Почесний громадянин міста Бережани". Рідні подали петицію на присвоєння звання Героя України.Василь залишився у пам'яті родини та побратимів як самовідданий захисник, який віддав своє життя за Україну. У нього залишилися батьки, сестри Ольга і Тетяна, брат Остап.Світла пам’ять і честь Герою! Фото з сімейного архіву та НацполіціїПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті льотчика-винищувача, Героя України Олександра Оксанченка Сьогодні, 25 лютого, четверта річниця загибелі льотчика-винищувача, прообраз якого став основою легенди про "Привида Києва"25 лютого 2022-го, на другий день повномасштабного вторгнення, льотчик 1-го класу полковник Олександр Оксанченко здійснював один бойовий виліт за іншим, захищаючи Україну й мирних людей. Він виконав свій обов’язок ціною життя.Напередодні річниці загибелі спогадами поділилися дружина, доньки, побратими й близькі. Вдова Світлана згадує їхню “кінематографічну” зустріч і те, як чоловік був для неї опорою. Доньки Ганна й Анастасія кажуть: якби кожна дитина мала такого тата, світ був би значно щасливішим – мудрого, доброго, з тонким гумором і безмежною повагою до людей.Учень “Fluffy” називає Оксанченка своїм улюбленим інструктором на Су-27, який “поставив на крило” й залишив на фото слова-оберіг: “Разом назавжди”. Побратими наголошують: він виховав покоління українських пілотів, був еталоном професіоналізму й принциповості, а його поради й нині допомагають знаходити “правильний курс”. Командир бригади Олександр Мостовий розповідає про годинник із Гербом України, подарований у 2016-му, який був на руці Героя в останньому бою і тепер знову цокає — як символ живої пам’яті.Друзі родини згадують Олександра Яковича як теплу, надійну людину з гітарою, риболовлею та любов’ю до своїх дівчат. Американський колега-пілот підкреслює: його наставництва й присутності бракуватиме всій спільноті винищувачів, а спадщина житиме в кожному майбутньому польоті.Авторка тексту згадує, як у ніч з 24 на 25 лютого написала йому: “Ви живі?”, а згодом дізналася, що він загинув, прикривши небо над столицею. У 2022-му на RIAT у Великій Британії вшанували його пам’ять композицією з фото та українським прапором. Минуло чотири роки, але ім’я Олександра Оксанченка залишається символом мужності й честі – небесного захисника України.Вічна пам’ять!Фото автора та надане Ганною Оксанченко-Строїн Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Він завжди йде попереду, приймаючи на себе ворожі удари...
🔫 Штаб-сержант Михайло Розгонюк на псевдо "Петрович" надзвичайно скромний і не любить говорити про себе. Але його вчинки на полі бою говорять гучніше за будь-які слова.💥 24 лютого 2022 року "Петрович", маючи за плечима бойовий досвід, без вагань повернувся до лав ЗСУ. Він чітко знав: треба йти до своїх. Ставши командиром важкої інженерної машини розгородження, він узяв на себе найнебезпечнішу роботу. Його машина першою виходить на заміновані ділянки, пробиваючи шлях для наших військ крізь мінні поля, протитанкові рови та "зуби дракона".💬 Запоріжжя, Харківщина, Бєлгородщина, а згодом і надскладна Курська операція — всюди його багатотонна машина йшла попереду, витримуючи влучання ворожих дронів і щільний вогонь, аби інші підрозділи могли безпечно просуватися вперед.🎖 За відвагу, яка зберегла життя багатьом українським воїнам, Михайло Розгонюк став повним кавалером ордена "За мужність". Попри вік, він не залишає службу і зараз активно опановує американську машину розгородження M1150 ABV.🔹 Сайт • Telegram • TikTok • YouTube • Instagram • Facebook • X
Пам'яті танкіста Віктора КутюкаПройшов шлях від солдата до ротного і поліг за УкраїнуВіктор Кутюк народився в селі Красносілка Житомирської області. Після навчання в коледжі працював продавцем, але обрав службу в армії, ставши досвідченим танкістом. У 2019 році підписав контракт у 24-й окремій механізованій бригаді, де почав як механік-водій, а згодом став командиром танкового взводу. Віктор здобув повагу серед побратимів за свій професіоналізм та обережність, але завжди залишався добрим і спокійним.У 2023 році Віктор освідчився своїй майбутній дружині Єлизаветі під час служби на Херсонському напрямку, а за кілька місяців вони одружилися. Він був щасливий, адже планував створити сім’ю і виховувати дітей. 5 березня 2022 року Віктор отримав своє друге народження, коли пережив вибух в танку під Рубіжним, а 2025 року – ще один важкий бій під Бахмутом, після якого повернувся до боїв.Віктор загинув у жовтні 2025 року від удару російського дрону під час рекогносцировки. Трагедія стала поштовхом для його дружини Єлизавети, яка організувала збір на покупку приладів для виявлення дронів для фронтових підрозділів. Віктор залишив дружину, сина Захара та родину, а його ім'я навічно увійшло в історію як Герой.Зараз у Красносільській громаді є Алея слави, на якій увічнено ім’я Віктора. Його пам'ять живе в серцях близьких. Вічна слава Герою!Фото з відкритих джерелПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
👋❤️Журналістка «Громади» Олена Зеленіна стала почесною лауреаткою міжнародного конкурсу для журналістів, оголошеного Європейською мережею пам'яті та солідарності (European Network Remembrance and Solidarity (ENRS) – ETR).Конкурс відбувся у 2025 році під девізом: «Друга світова війна через 80 років. Що залишилося від Другої світової війни сьогодні?». Аналітикиня «Громади» Олена Зеленіна стала єдиною учасницею з України, яка увійшла до топ-5 почесних лауреатів, удостоєних відзнаки конкурсу в номінації «Письмова категорія» за статтю «Графиня проти Крюгера… Як пофесорці мистецтвознавства вдалося подолати шефа гестапо…» Міжнародне журі підкреслило, що відзначає цю статтю за «чутливість до історичних нюансів та послідовність підходу в авторській творчості».Журналістка «Громади» Еліна Ошурко відзначена подякою журі за участь у конкурсі з проникливим нарисом «Дві війни, дві окупації, два визволення» про те, як українське місто Ізюм пережило Другу світову війну та переживає повномасштабне вторгнення РФ.Стаття Еліни Ошурко цінна тим, що заснована на спогадах ізюмської вчительки Марії Капаніної. Її героїня добре пам'ятає про те, який Ізюм був у часи Другої світової війни.https://gromada.group/news/all/kultura-nashoyi-pamyati-avtorki-gromadi-na-yevropejskomu-konkursi-zhurnalistiki
Пам’яті солдата Максима ІленчукаСвій перший контракт підписав у 19 роківМаксим Іленчук, випускник машинобудівного ліцею Чернівців, підписав контракт із 10-ю Окремою гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс» наприкінці 2020 року, щоб стати військовим. Його батько, Юрій, також вирішив повернутися на службу, щоб бути ближче до сина. Під час повномасштабного вторгнення Максима відправили на захист Київщини, де він загинув у березні 2022 року, під час танкового наступу в Лук’янівці.Він з дитинства цікавився військовою справою, маючи приклад батька, який служив в АТО. У день, коли він вирішив підписати контракт із ЗСУ, його батько також приєднався до нього. Максим здобував навички гранатометника, і вже після початку війни приєднався до свого підрозділу, де і загинув.Батько Юрій після загибелі сина знову поїхав на фронт, а після травм і здоров'я, через кілька місяців, почав волонтерити разом із дружиною Аллою, допомагаючи військовим. Мати Максима, Алла, розповідає, що на могилу сина приносить його улюблені цукерки «Ромашка».Максим посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.Слава і честь Герою! Фото з соцмережПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Памʼяті молодшого сержанта Ігоря Дюкарєва (позивний «Студент»)Був лідером та душею підрозділуІгор Дюкарєв народився 17 червня 1998 року в Торезі на Донеччині. У 2014-му через російську окупацію разом із родиною залишив рідний дім і переїхав до Києва. Навчався в Академії адвокатури України, згодом вступив на кафедру військової підготовки НУОУ, мріяв стати офіцером.24 лютого 2022 року добровільно став до лав оборони столиці у складі 131-го батальйону ТрО 112-ї бригади. Перший бій прийняв у районі Гостомеля. Мав позивний «Студент». Побратими згадують його як світлу, щиру людину, душу підрозділу, яка ніколи не відмовляла в допомозі.Восени 2022 року воював на Кремінному напрямку, у Серебрянському лісі. Брав участь у штурмах, евакуював поранених під обстрілами. Був призначений головним сержантом взводу, готували документи на звання молодшого лейтенанта.20 лютого 2023 року Ігор загинув під час бойового завдання від ворожого танкового пострілу. Йому було 24 роки.Вічна пам’ять та шана Герою!Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті Героя України, полковника Юрія Юрчика (позивний «Радон»)З гідністю й неймовірною гордістю служив народові України, захищаючи її кордониЮрій Юрчик народився 24 червня 1985 року у Старокостянтинові. Закінчив Національну академію ДПСУ імені Богдана Хмельницького та присвятив службі близько 20 років. Брав участь у бойових діях в АТО з позивним «Радон».Із початком повномасштабної війни був начальником штабу 10-го окремого загону оперативного реагування «Дозор». У грудні 2022 року сформував зведений загін «Соледар» і вирушив на один із найгарячіших напрямків фронту.8 січня 2023 року під час масованого артобстрілу в Соледарі Юрій разом із побратимами евакуював поранених. Під час чергового обстрілу отримав поранення, несумісні з життям. Йому було 37 років. Похований у рідному Старокостянтинові. У захисника залишилися батьки, брат, дружина та донька.Вічна шана і слава Герою! Фото: ДПСУПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті сержанта медичної служби Катерини СтупницькоїХотіла врятувати чим більше життівКатерина Ступницька народилася 11 квітня 1996 року на Рівненщині. З дитинства мріяла стати медикинею. У 2015 році закінчила Дубенський медколедж і працювала у сільському ФАПі.У 2016 році підписала контракт із ЗСУ. Служила санітарною інструкторкою 14-ї окремої механізованої бригади, неодноразово була на передовій. Паралельно навчалася на фізичну терапію, щоб допомагати пораненим повертатися до повноцінного життя. Казала: «Не можу бути осторонь. Маю допомагати і рятувати якомога більше життів».З початком повномасштабної війни обороняла Київщину. У Наливайківці облаштувала польовий шпиталь і рятувала побратимів під постійними обстрілами. 8 березня 2022 року загинула під час авіаудару, до останнього допомагаючи пораненим. Катерині було 25. У неї залишилися батьки та два молодші брати.Посмертно удостоєна звання Герой України з орденом «Золота Зірка». Її ім’ям названо вулиці на Рівненщині та в Києві.Вдячність Героїні!Світлини надані директором Макарівського історико-краєзнавчого музею Віталієм ГедземПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті правозахисника, старшого сержанта Олександра ГатіятуллінаВін, як ніхто, знався на тому, що таке гідність та свобода для людиниОлександр Гатіятуллін народився 29 жовтня 1974 року в Маріуполі. Після служби в правоохоронних органах потрапив за ґрати, де змінив своє життя, ставши правозахисником. Після звільнення працював соціальним працівником, створив благодійну організацію «Клуб «Майбутнє» та вивчав профілактику ВІЛ/СНІДу в пенітенціарній системі.У 2016 році став одним із засновників громадської організації «Україна без тортур», яка бореться з катуваннями в місцях несвободи. Після початку повномасштабного вторгнення РФ вступив до армії, де служив командиром пожежного взводу, а згодом змінив профіль на санітарного інструктора медичного пункту.Олександр поєднував військову службу з правозахисною діяльністю, працюючи в Офісі омбудсмана та координуючи проєкти Національного превентивного механізму. За мужність та професіоналізм був нагороджений медалями та нагрудними знаками.16 вересня 2025 року Олександр загинув під час бойового завдання. Залишились дружина та дві доньки, одна з яких продовжує справу батька. Олександра вшанувала ГО «Україна без тортур», описавши його як взірець мужності та людяності.Світла пам’ять Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Гатіятулліна Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
TGLIST.COM.UA
