Source
Imara Notia | вирізкиКатажина Кобилярчик. Струп. Іспанія розʼятює рани. Львів: Човен...
114 Views/Reach
2026-10-10 19:06
Message №1683
#вирізки
Катажина Кобилярчик. Струп. Іспанія розʼятює рани. Львів: Човен, 2021. — 320 с.
Незвична книга. Точніше незвична сама радикальність та брутальність репортажів по історії того, як іспанці досі переживають в свідомості громадянську війну минулого століття. Тисячі, десятки тисяч анонімних та групових поховань в країні, де більшість людей, найбільш ймовірно, ніколи не знайде своїх родичів.
Кобилярчик описує зокрема одну з поширених брутальних традицій, коли люди раніше забирали собі залишки інших людей. Кого відкопають, кого знайдуть. Це не були їхні родичі. Однак вони воліли мати бодай якусь памʼять на заміну. Вони «усиновлювали» тіла.
Буває, що ніхто з родини не приходить на ексгумацію. Хіба це дивно? Змінилися покоління, змінився світ. Іноді внуки просто не зацікавлені пошуками дідуся, який помер майже сімдесят років тому. Ніколи його не бачили. Не сумували. Може, зрештою, не погоджуються з його політичними поглядами, може, вони мали іншого дідуся, який завжди переконливо стверджував, що ці кляті «червоні» отримали те, на що заслужили; ти ж знаєш їх, знаєш, що вони могли би зробити, якби виграли. Тому іноді ніхто не приходить.
Утім трапляється й таке, що на місці ексгумації з'являється людина поважного віку. І просто стоїть. Зі складеними руками. Нічого не говорить, нічого не запитує, тільки дивиться. Ходить навколо, придивляється, як працюють археологи. І з часом, поволі, її увага починає зосереджуватися на одному тілі. Важко сказати, як це відбувається і чому. Але та людина, поважного віку, мовчазна, з тростиною — жінка вся в чорному, син, дочка, а може, брат розстріляного — вибирає собі один скелет. Команда не може сказати, чиї то останки, він / вона не знають, що сталося з батьком, братом чи дядьком, але тепер, над могилою, встановлюється якийсь зв'язок — між людиною, що не могла поховати родича, і кістками, яких ніхто не може розпізнати. Франсіско Феррандісу важко описати цей зв'язок. Він назвав його «усиновленням тіл».
— Людям вистачало менше, — каже Ечеберія. — Дивилися на тіла в могилі й говорили: «Вони всі є моїми батьками».
Ховали їх потім разом, на місцевому кладовищі, під спільною таблицею з прізвищами. Тепер родини вимогливіші: хочуть одного розпізнаного тіла.
Катажина Кобилярчик. Струп. Іспанія розʼятює рани. Львів: Човен, 2021. — 320 с.
Незвична книга. Точніше незвична сама радикальність та брутальність репортажів по історії того, як іспанці досі переживають в свідомості громадянську війну минулого століття. Тисячі, десятки тисяч анонімних та групових поховань в країні, де більшість людей, найбільш ймовірно, ніколи не знайде своїх родичів.
Кобилярчик описує зокрема одну з поширених брутальних традицій, коли люди раніше забирали собі залишки інших людей. Кого відкопають, кого знайдуть. Це не були їхні родичі. Однак вони воліли мати бодай якусь памʼять на заміну. Вони «усиновлювали» тіла.
Буває, що ніхто з родини не приходить на ексгумацію. Хіба це дивно? Змінилися покоління, змінився світ. Іноді внуки просто не зацікавлені пошуками дідуся, який помер майже сімдесят років тому. Ніколи його не бачили. Не сумували. Може, зрештою, не погоджуються з його політичними поглядами, може, вони мали іншого дідуся, який завжди переконливо стверджував, що ці кляті «червоні» отримали те, на що заслужили; ти ж знаєш їх, знаєш, що вони могли би зробити, якби виграли. Тому іноді ніхто не приходить.
Утім трапляється й таке, що на місці ексгумації з'являється людина поважного віку. І просто стоїть. Зі складеними руками. Нічого не говорить, нічого не запитує, тільки дивиться. Ходить навколо, придивляється, як працюють археологи. І з часом, поволі, її увага починає зосереджуватися на одному тілі. Важко сказати, як це відбувається і чому. Але та людина, поважного віку, мовчазна, з тростиною — жінка вся в чорному, син, дочка, а може, брат розстріляного — вибирає собі один скелет. Команда не може сказати, чиї то останки, він / вона не знають, що сталося з батьком, братом чи дядьком, але тепер, над могилою, встановлюється якийсь зв'язок — між людиною, що не могла поховати родича, і кістками, яких ніхто не може розпізнати. Франсіско Феррандісу важко описати цей зв'язок. Він назвав його «усиновленням тіл».
— Людям вистачало менше, — каже Ечеберія. — Дивилися на тіла в могилі й говорили: «Вони всі є моїми батьками».
Ховали їх потім разом, на місцевому кладовищі, під спільною таблицею з прізвищами. Тепер родини вимогливіші: хочуть одного розпізнаного тіла.