Imara Notia | вирізкиРишард Капусцінський. Гебан. Пер. з пол. Олеся Герасима. Чернів...

#вирізкиРишард Капусцінський. Гебан. Пер. з пол. Олеся Герасима. Чернівці: Книги — XXI, 2019 — 368 с.Нарешті дістався до наступної книги Капусцінського. По суті, це зайнятний збірник репортажів з Африки, де описується чимало цікавого з культури різних народностей, повстань та загалом відносинами між білими й місцевими в ХХ ст. Один з діалогів мене особливо захопив, а саме розмова про слонів — їхні бивні та слонову кістку. Звісно, це дорогущий матеріал, на який полювали ті ж португальці за своєї появи в Африці. Зазвичай, щоб здобути завітні бивні, португальці заганяли слонів в заздалегідь викопану яму. Однак, в спробі просунути цю ідею серед африканців задля своєї вигоди, вони неочікувано почули у відповідь, що "мертвих слонів немає". Цілком зрозуміло, що африканці не хотіли ділитися цим знанням про святе створіння з рабовласниками білого світу. Поколіннями для португальців було таємницею, як вмирають слони і куди діваються їхні трупи! Метис лишався за місцевими. Власне, це блискучий хід в комунікації, за якого вдалося зберегти чимало життів слонів від риночку та капіталізації. Після цього тексту вкотре стає прикро, що далеко не в кожної народності вийшло вберегти своє місцеве знання. Австралійські аборигени та їхня медицина яскравий тому приклад.Повертаючись до теми, я й сам достатньо довго чухав свою рєпу, перед тим, як продовжити читання. Цікаво ж блін 🌚 Та на щастя, місцевий лікар розповідає Капусцінському, де ж помирали такий довгий час слони, не даючи колонізаторам підзаробити.Доктор завжди знаходив для мене час і охоче бесідував, тим більше, що ще кілька днів після нападу я не міг читати, шрифт розмазувався, літери пливли, неначе здіймалися і гойдалися на невидимих хвилях. Якось він мене запитує:— Чи ти вже багато бачив слонів?— Ой, — відповідаю, — сотні!— А знаєш, — говорить він, давніше, коли тут з'явилися португальці й почали скуповувати слонову кістку, вони зауважили, що африканці тієї кістки не мають надто багато. Чому? Адже бивні це матеріал дуже стійкий і міцний, отож, якщо їм важко вполювати живого слона (зазвичай це робили, заганяючи тварину до викопаної заздалегідь ями), то хай би збирали бивні слонів, які вже поздихали і лежать мертві. Португальці підсунули цю ідею своїм африканським посередникам, але у відповідь почули дивовижну річ: мертвих слонів немає, не існує їхніх кладовищ. Це була загадка, яка заінтригувала португальців. Як слони вмирають? Де лежать їхні останки? Де їхні могильники? Йшлося про бивні, про слонову кістку, про великі гроші, які за неї платили.Те, як вмирають слони, було таємницею, яку африканці довго оберігали від білих. Слон є твариною священною, і такою ж є його смерть. А все священне оточує непроник на таємниця. Найбільше захоплення завжди викликало те, що слон не має ворогів у тваринному світі. Ніхто не здатен його перемогти. Він міг померти (колись) тільки природною смертю. Зазвичай це ставалося в сутінках, коли слони приходили на водопій. Вони стояли на березі озера або річки, кожен далеко запускав хобот і пив. Але надходив час, коли старий, зморений слон вже не міг підняти хобот, і щоб напитися, йому доводилося щораз далі заходити в озеро. Його ноги все глибше й глибше вгрузали в мулі. Озеро втягало його у своє бездонне нутро. Деякий час він чинив спротив, борсався, намагався вибратися з трясовини й повернутися на берег, але його власна маса була занадто великою, а потужність всмоктування дна так паралізувала, що тварина врешті-решт утрачала рівновагу, падала і зникала під водою назавжди.— Отож саме там, — закінчив д-р Патель, — на дні наших озер, містяться стародавні поховання слонів.