Книжкова жаба

Говорили днями з колегою й зійшлися на тому, що нам немає про що писати. Зміст втратив свою актуальність. Те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі, перетини надзвичайного. З кожної такої історії можна було побудувати роман. Кожного героя подібної історії можна канонізувати головним протагоністом української літератури. Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні. Ми це вже чули, читали, бачили в прямому ефірі. Українці наповнили культуру змістом по вінця, і зміст втратив актуальність.Залишилася форма. Вправи у стилі. Весела гра в слова. Навіть якщо вона печальна і трагічна – вона весела як процес. Цікава як результат. Мені не вистачає в нашій літературі гри. Я зараз не про невміння намалювати голову коня, але з хворобливим бажанням бути Поллоком, Краснером або Ротко. Я про освоєний академізм і – далі – пошук себе в нових формах. І тут мова не про жанрову літературу. В ній і не має бути експериментів. Точніше, в ній не має бути радикальних змін в подачі.А от. Забагато солодкого в нашій трагедії. Забагато правильного в тих словах, які ми пишемо. Або писали. Стає нудно від одноманітного. Стає гірко від того, що ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами. Досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Нас не почують. Вже не чують. Ми більше не цікаві. Ми вже й собі не надто цікаві з цими завченими фразами й одноманітними (але такими неймовірними та непересічними) історіями.Новий світ прагне вражень. Наша мета задовольняти цей новий світ аби нас почули. І мова не про прикрий формалізм, а про спроби виходити на інший рівень, говорити іншими словами. Загортати наші неймовірні та непересічні історії в обгортку, яка викликатиме бажання купити цю історію, а значить – чути нас надалі.Два дні тому після виступу мене спитали, чому я більше не пишу у фейсбуці. Я не пишу, бо немає про що писати. Мені – немає про що. Все сказано. Нічого нового. Нічого цікавого. Все зрозуміле, все очевидне. І я зосередився на літературі. Часом одна книжка має менше читачів, ніж допис у фб. Але для мене це чесніше. І моє життя не надто цікаве, аби про нього писати. А про інших писати я не хочу і не маю права. Тому і не пишу. Немає про що. Немає про що писати колонки та есе. Немає про що писати у фб. Я вірю, що колись українська література стане великою літературою. Але станеться це тоді, коли ми вийдемо за межі, які самі собі встановили. За межі правильного, зручного й типового. За межі літературної очевидності. Гадаю, наша література в найближчі роки, а може й десятиліття не відійде далеко від актуального. Скоро у нас з’являться дуже хороші тексти про цю війну. Можливо навіть світового рівня. Та за якийсь час це стане скучно. Для нас – уже. Для них – трохи згодом. І от я найбільше бажаю, аби ми могли дивувати. Не лише сенсами та змістом. А ще й формою. Умінням. Грою. Здатністю показати війну не через війну. Ми надто правильно говоримо про неї, надто завчено. Ми дуже моральні. І це взагалі нецікаво. А поки – немає про що писати. Тому і не пишу. Й не буду. (с) Артем ЧехПідписатися на Книжкову жабу

Був такий чудовий автор фентезі, як Террі Гудкайнд, яский помер у 2020 році. В нього є цикл книжок під назвою "Меч Істини". У ньому прописані головні правила чарівників, але насправді політиків. Перша книга відповідно називається "Перше правило чарівника". Я його зараз процитую. Воно багатьом не сподобається. Але це правило вірне по відношенню до багатьох моїх співвітчизників, які не хочуть бачити правду, заплющують очі на брехню, ідеалізують мерзотників і схильні вірити аферистами та шарлатанами, які уподібнившись Гамельнському щуролову примушують їх танцювати під свою дудку. "Люди дурні, і, якщо правдоподібно пояснити, то майже всі повірять у будь-що. Люди дурні і можуть повірити брехні, тому що хочуть вірити, ніби це правда, або тому, що бояться знати правду."Українська влада використовувала це правило багато разів. Наприклад "травневі шашлики" та "3000 ракет до кінця 2025 року". І люди вірили в це, попри всі попередження. Висновків не буде. Читайте книги. Якщо не для того, щоб більше знати, то, як мінімум, для того, щоб робити менше помилок і щоб вас менше дурили.Підписатися на Книжкову жабу

Українська користувачка соцмереж опублікувала в Х допис про високу вартість нової книги Джоан Роулінг. У відповідь письменниця запропонувала відправити один примірник їй у подарунок. І це не жарт.Свіій допис українка Julie Astry поширила в соцмережі Х (Twitter) 4 вересня. «В Україні, коли виходить нова книга Роберта Ґалбрейта (Джоан Роулінг), вона коштує утричі дорожче, ніж приблизно за рік потому. Поки решта світу насолоджується The Hallmarked Man, ми, якщо не готові заплатити шалені гроші, змушені чекати», — йдеться в дописі.Як приклад українка наводить книгу “The Running Grave”. Коли книжку тільки випустили, вона коштувала майже 1300 гривень, зараз видання можна прибрати за 600 гривень.Серед інших коментаторів, у дискусію втрутилась і сама письменниця Джоан Кетлін Роулінг, яка відома за книгами про Гаррі Поттера. Вона попросила адресу українки і написала, що надішле книгу особисто. Мова йшла про нову книгу "Людина з клеймом" — це восьма книга серії «Детектив Корморан Страйк» у жанрі кримінального детективу Джоан Роулінг, який письменниця випускає під псевдонімом Роберт Ґалбрейт. Сюжети обертаються навколо приватного детектива Корморана Страйка і його помічниці Робін Еллакотт, які розслідують заплутані кримінальні справи.Підписатися на Книжкову жабу

Книга, яка спричинила публічну інформаційну тишу (окрім місцевих медіа), але яка точно навела шороху в атомних кулуарах - «Атомна війна», книга-сповідь Павло Павлишин, екс-генерального директора РАЕС.Як сказала моя мама: ти не могла не прочитати цю книгу, бо ти жила в цьому. Так. Я жила в цьому. Майже 8 років.Книгу я читала поволі. Не подумайте, вона не товста і не важка, і причина не в обмеженому часі. Причина у тому, що вона змусила мене само рефлексувати, аналізувати та переосмислювати деякі речі.Впевнена ніхто із нині працюючих в ЕА не наважиться її публічно коментувати, бо це одразу потрібно йти в кадри і писати заяву на звільнення. Як я вже писала раніше - я щиро люблю атомну енергетику. Вона мене надихає і люди, які працюють в цій сфері мене щиро захоплюють. Павла Яремовича я знаю особисто. Ми декілька разів пересікались по роботі. Від першого нашого знайомства і до сьогодні моє особисте відношення до нього не змінилось: це висококваліфікований фахівець та порядна людина. Коли ми їздили із проєктом Професійний розвиток жінок в атомній енергетиці по всім АЕС, то після заходу я спілкувалась із кожним ГД та ЗГД з персоналу (СЕО та HR). Памʼятаю як сьогодні, я тоді сказала Павлу Яремовичу: “Ваша станція єдина, яка прогресує у питаннях гендерної рівності”. Окрім того, саме за сприянням Павла Павлишина в Україні Дарія Папежук єдина жінка, яка працює оператором в реакторному цеху. Перебуваючи на РАЕС я не почула жодного кривого слова в його бік, а навпаки учасниці нашого заходу відмічали скільки всього змінилось за всі роки керування станцією Павлом Яремовичем.Ще багато роздумів відносно того, що написано в книзі… Можливо колись публічно ними поділюсь. (с) Рената ЯреськоПідписатися на Книжкову жабу

Опівнічна бібліотека Метта Гейга - то наче життєвий аудит, де на порозі переходу в інший світ людині надається можливість викреслити деякі помилки з життя, або ж виправити їх, отримавши другий шанс саме в тих ситуаціях, чи моментах, де було й проминула думка, що якби я/ти/він/вона повели себе певно інакше - світанки видавались би яскравішими, їжа смачнішою, а життя вдалим. І начебто основна ідея роману вже доволі заїжджена популярними книжками та фільмами з підґрунтям Ефекта метелика, тим не менш це не заважає Опівнічній бібліотеці утримувати увагу читача до останньої сторінки. Бо принаймі в цьому романі, хай й не головною ідеєю, а десь на фоні, прозвучала доволі свіжа думка про те, що особливої ролі формат болю, через який проходить людина по життю, не відіграє. За задумкою автора, у людини в принципі нема вибору, чи то опції прожити свій шлях без втрат, шрамів, скорбот. Бо ж без болю нема й виходу з зони комфорту. І в цьому місці, власне, та й стається той поштовх, завдяки якому людина долає власні страхи й стрибає на наступну сходинку власного розвитку. Ці умовні стрибки автор і взявся уособлювати, аби наочно продемонструвати, де ми вертаєм не туди та як можна тому запобігти. За великим рахунком, вельми вдала спроба перевести в художній формат стоси психологічних книжок, метою яких є допомогти широкому колу віднайти себе, власні цінності й повернути віру в завтра. Традиційно:Щасливі моменти можуть обернутися болем - це тільки питання часуІноді зробити по-іншому щось одне - це приблизно те саме, що зробити по-іншому абсолютно все Людина - як місто. Не можна дозволяти, аби окремі, менш привабливі райони псували тобі загальне враженняНіколи не можна недооцінювати дрібниць Я ніколи не зустрічав такого товариша, чиє товариство може зрівнятися з самотоюЯкщо надто довго сидіти на місці, то можна забути, наскільки широкий насправді світТе, що інколи здається пасткою, насправді є тільки витівкою розумуНам не треба зіграти в усі ігри, щоб дізнатись, як це - перемагати. (с) Еля МіхайленкоПідписатися на Книжкову жабу

Ну а тим часом Дрогобицький осередок спілки журналістів виступив за позбавлення Іздрика Шевченківської премії🤪. Все через нецензурну лексику в його віршах. На черговому зібранні голова осередку Степан Яким закликав рішуче поета засудити як «ворожий елемент». Про це пише інший член осередку і військовий Андрій Юркевич. Він каже, що лише двоє людей було проти такого брєдового рішення.Тепер найголовніше, щоб до рук Степана Якима не потрапила збірочка Іздрика Naked One. Бо там не лише матюки, а і фотки голого мужика! Обрала для вас найпристойнішу. Чекаємо тепер на позицію представників Шевченківської премії🥳Нагадаю, що цьогорічних лавреатів оголосили аж у березні, тому припускаю, що дорогобицькі колеги лише зараз прочитали вірші Іздрика і охуїли. Ой, даруйте. Збентежилися.Також цікава позиція колег з Калуша (Іздрик звідти) і чи буде махач між осередками цих двох славетних міст!Ну а оскільки у Іздрика є вірш із назвою «Лєна», то ви вже розумієте на чиєму я буду боці. (с) Лєна ЧиченінаПідписатися на Книжкову жабу

Щойно дійшли руки та очі до цієї книжки. Свідчення європейців про Росію та оцінки її від 1477 року і далі. Вкотре визнаю провину: був проти грунтовного дослідження російського калу, бо ми ж тут про них усе знаємо. Ні. І це визнав генерал Залужний. Ставка на те, що їм болітимуть втрати, не спрацювала і не спрацює. Їм по хую. Бо вони давно не люди і навіть не тварини. Люди і тварини бояться і жаліють. Тобто, є інстинкт самозбереження та емпатія. Істотам, які живуть за поребриком, ці якості не були притаманні вже в часи Бориса Годунова та обох Лжедмітріїв. Ще до Івана Грозного. Так, перенести війну на їхню територію - важливо. І так, ЗСУ, СБУ, ССО, ГУР, партизани - мої персональні герої, і я ще хочу встигнути втілити їх у книжках, кіно, серіалах. Але поки в кацапів є умовно жива сила (насправді ходячі мерці), вони будуть завалювати нею нас. Їхні баби рожают, як кролі, і ці народжені вже готові вбивати. З ними неможливо домовитися. Навіть якщо перейти на їхній бік, вони вб'ють не сьогодні, так завтра. Нищити по 1 тисячі на день можна і наші роблять. Але це лише 365 тисяч на рік. Аби ще не гинули наші люди, де один вартий цілої їхньої орди, тоді років за не знаю, скільки, кацапів би якось перемолоти. Проте українці гинуть. Чоловіки, жінки, діти. Не встигаючи народитися й пожити. А ця підорасня радіє і не боїться нікого й нічого. Їм усім давно зробити лоботомію. Ще тоді, коли цього слова не знав ніхто. Як їх винищити - не знаю. І да, Росія не розвалиться. (с) Андрій КокотюхаПідписатися на Книжкову жабу

Про Загребельного. Так вийшло, що я є одним з небагатьох живих українців, який може пам'ятати розповіді Павла Архиповича. Протягом десятиліття я мав, думаю, близько 300 годин спілкування. Здебільшого, про його життя та шлях в літературі. Але і не тільки - за цей час ми обговорили творчість десятків, якщо не сотень письменників, як українських, так і зарубіжних. Загребельний, особливо в останні роки, був дуже жорстким в оцінці літературного пристосуванства. Ще більш категоричним він був у зведенні на п'єдестал. Все життя він вчився мовам і читав. У нього було Перше Фоліо Шекспіра в оригіналі (всі п'єси в одному томі), в старому, неадаптованому виданні, і він часто читав його, як настільну книгу.Німецьку він вивчив в полоні (в школі теж була німецька, до речі). За три роки - так, що спілкувався вільно. Там мав постійне спілкування з британськими полоненими офіцерами. Вивчив англійську на рівні, який дозволив півроку працювати перекладачем при радянській місії в британській окупаційній зоні в 1945. За це відсидів ще півроку у фільтраційному таборі під Москвою. Польську та сербсько-хорватську вивчив, бо був виїзним у країни радянського блоку. В Югославії та Польщі перекладали майже все важливе, що видавалося на світовому ринку. Він привозив звідти цілими торбами книжки і читав запоєм. Розумів староосманську, працював в архівах Стамбула та Будапешта, працюючи над "Роксоланою".Загребельний не був дисидентом. Навпаки, через близкість, не до влади, а особисто до Щербицького, з яким дружив, він міг дозволити собі набагато більше, ніж інші. В тому числі, мав змогу входити до спецхранів в архівах. Ще молодим очолив "Літературну газету", яка зараз ще існує під назвою "Літературна Україна", був першим, хто почав друкувати системно Драча, Коротича, Вінграновського, Симоненка та інших. Що стосується "цитат" зі спогадів Суровцової, про яких писала не один раз Оксана Забужко, писав Леонід Плющ та інші. Це не нова історія.Але, мабуть, тільки я пам'ятаю історію від Загребельного про те, як ще з 60-их він весь час заховував у своїх творах сховані не названі цитати з Германа Гессе, Франца Кафки, Камю та інших авторів, яких "неможна" було читати радянським людям (Кафку видали російською тільки в 1966, Гессе вперше в середині 70-х, але далеко не все. Він сам перекладав ці уривки. Підганяв сюжет, щоб вони не виглядали нелогічно. І дуже пишався, що в кожному романі мав десяток таких "фіг в кармані". Чи я обговорював з ним цитати з Суровцової в його книжках? Ні. Але про її існування і про спогади я вперше дізнався саме від нього. Ще одною "фігою в кармані" був роман "Південний комфорт", один з його улюблених. Після того, як роман вийшов друком у журналі "Вітчизна" і готувався до друку в перекладі в престижному видавництві "Советский писатель" в Москві, директор видавництва власноруч написав донос в Генпрокуратуру СРСР про те, що всі негативні персонажі роману - київські прокурори. До речі, він не помилився. Саме це свідомо і написав автор. Вперше в історії літературний твір став предметом обговорення на колегії Генпрокуратури СРСР. Результат - відміна друку перекладу, вилучення журналу з бібліотек, позбавлення Загребельного посади Голови Спілки Письменників України (його замінив Юрій Мушкетик). Павло Архипович жартував, що тим, що не потрібно сидіти в президіях, він зекономив час для кількох романів...Тому і пропоную задуматися про обставини, при яких Загребельний "процитував" Суровцову і для чого він це зробив. (с) Олександр Красовицький, директор видавництва Фоліо

Рівно три роки тому було знайдено його закатоване тіло.Його номер був 319.На могилі з дерев'яним хрестом поміж соснового лісу під Ізюмом.Володимир Вакуленко.Відомий дитячий письменник, поет, перекладач.Вбитий двома пострілами від ворожого Макарова.Перед тим закатований.23 березня в окупованій Капитолівці вдома у Вакуленка р_и провели обшуки, вилучили книжки, забрали Володимира та його 14-річного сина Віталія.Три години били й допитували,а потім відпустили додому.А наступного дня ті ж військові прийшли по письменника знову.Силоміць вивели з будинку.Коли садили в автомобіль з буквою Z,пролунало: "Слава Україні".Це були останні слова Володимира....Його тіло було виявлене 12 травняна узбіччі дороги біля Капитолівки.Опізнати його було неможливо.Тоді ж і похований в могилі з номером 319.Пізніше впізнаний за документами й татуюванням.У щоденнику Володі, знайденого Вікторією Амеліною в садубатьківського дому письменника -впевененість у тому, що за ним прийдуть, бо своїх проукраїнських поглядів не ховав навіть в окупації.І ні краплі страху.Тільки велике хвилювання за сина."У Володі інвалідність після армії. І хлопчик - інвалід. Бачили ті, хто забирав, яка дитина. Бачили документи Володині, що група інвалідності в нього. Та не зглянулися, не пожаліли ні Віталіка, ні Володю мого. Сердечко прострелили.Я все ще не можу повірити, до мене ще не доходить, у кого могла піднятися рука. Він такий був худесенький. Його основна зброя завжди була - ручка, перо. Хіба можна було стріляти в таку людину?" -слова мами Олени ранять наші серцятак само, як оті постріли.Його номер 319.Його ім'я - Володимир Вакуленко.Новітнє розстріляне Відродження. (с) Оніщенко Людмила.Підписатися на Книжкову жабу

Пулітцерівську премію 2025 року за найкращу науково-популярну книгу отримав американський історик Бенджамін Натанс за роботу «За успіх нашої безнадійної справи», яка розповідає про історію радянського дисидентського руху. Імена лауреатів надруковані на сайті премії.797-сторінкова книжка вийшла 2024 року у видавництві Princeton University Press. Спираючись на щоденники, мемуари, особисті листи, інтерв’ю та протоколи допитів КДБ, автор оповідає про те, як «дисиденти вирішили використати радянське законодавство для стримування влади радянської держави». «У невільній країні вони стали поводитися як вільні люди», – йдеться в анотації.Бенджамін Натанс – доцент престижного Пенсильванського університету. За перемогу він отримає нагороду 15 тисяч доларів.2024 року Натанс розповідав про свою нову книжку Радіо Свобода. «Я хотів дати їм таку історію, в якій вивів би їх на передній план, але судив би про них не тільки за сильними, але й за слабкими сторонами, не тільки за прозріннями, але й за сліпотою, і перш за все – розглядав би їх у радянському контексті, в якому вони, як мені здається, на своєму законному місці», – сказав він.Американська Пулітцерівська премія – одна з найпрестижніших нагород у галузі журналістики, літератури та музики. Вона присуджується за роботи англійською мовою, які вперше вийшли на ринок США.Підписатися на Книжкову жабу