Почну серію своїх постів про Вірджинію Вулф та її “До маяка”(1927). Писати відгук на цю книгу - така безнадійна справа. Адже тут стільки всього, про що хочеться поговорити… Не кажучи вже про цілі дослідження цього роману критиками та літературознавцями.Але що ж…монотонні удари хвиль об берег, які здебільшого вистукували розмірений, суголосний до її думок ритм і так втішно ніби раз у раз повторювали, поки вона сиділа з дітьми, слова старої колискової «Я тебе бороню, я тримаю тебе». Як я вже писала, років 10 тому я прочитала “До маяка”, і книга здалася мені доволі сухою, і навіть нудною. Я взагалі не зрозуміла, про що вона, хоча щось мене і вабило в ній. Тож в підсумку я поставила 3,5 бала.Зараз же я насолоджувалася кожною сторінкою: глибиною, психологізмом, влучністю, емоційністю. Чому я безмежно рада, бо і потроху розвиваюсь (сподіваюсь🤞), і тому, що обожнюю Вірджинію Вулф🧡Тут майже немає сюжету. Що доволі логічно, адже це потік свідомості. Але якщо ви хвилюєтеся, що це суцільний текст, то не бійтеся. Тут купа діалогів, різних ракурсів (адже багато героїв), навіть є якісь незначні події. Герої спілкуються, ходять до моря, грають в теніс, малюють, читають, закохуються. І роздумують. І в центрі цих роздумів місис Рамзі. Місис Рамзі була тою опорою, зʼєднувальною частиною, яка тримала всіх в купі. Її всі (ну майже всі) обожнювали, можливо, навіть боготворили. Місис Рамзі, яка постійно ходила з кошиком, в якому носила допомогу бідним. Місис Рамзі, яка одним словом, рухом, посмішкою давала людині розцвісти від щастя. Місис Рамзі, яка чує інших, бачить їх, підіймає в них найкраще, дає їм віру, що вони здатні на все:Вона мовчала завжди. Бо все знала, навіть нічого не питаючи. Її щирість проникала туди, де розумакам доводилося вдавати розуміння. і прямодушність метко, мов камінь, легко, мов птах, природно сягала істини, яка тішила, підтримувала, допомагала - хоча, можливо, це була лише ілюзія. Але якою була вона? Про що думала? Про що мріяла? Чи втомлювалася вона від чоловіка, якого постійно треба контролювати, бо він, як вулкан, міг в будь-який момент вибухнути? Чи втомлювалася вона від 8 дітей? А від друзів, які відпочивали разом з ними? Вона, як антена, постійно відчуває зміни настроїв інших, намагаючись ці зміни покращити. Але людина, яка постійно “моніторить” та “ублажає” інших (навіть просто емоційно), не може не втомлюватися. Вона обожнювала, коли потребували її допомоги та підтримки, нею захоплювались, алеТак вихваляючись своєю здатністю огортати й захищати, вона вже залишила від себе ледь не саму оболонку, за якою ще могла б себе впізнати; все розлила, роздала. Коли вона помирає, то з нею зникає і ось це відчуття тепла. Наче все те саме, але все інакше.Це місис Рамзі - маяк, до якого всі злітались:У чому сенс життя? Та й по тому — просте питання; з роками його зазвичай закриваєш для себе. Великого одкровення так і не сталося. Велике одкровення, мабуть, ніколи й не приходить. Натомість є щоденні дрібні дива, осяяння, сірники, що ними хтось несподівано чиркає в темряві; і це був один із них. І це, й усе інше; вона, Чарльз Танслі та хвиля, що набігає на берег; місис Рамзі, яка зводить їх разом; місис Рамзі, яка каже: «Тут життя зупиняється»; місис Рамзі, яка робить із миті щось постійне (так само, як в іншій сфері намагалася робити з миті щось постійне Лілі), — така була природа одкровення. Посеред хаосу з'явилася форма; вічні мінливість і плинність (вона дивилася, як пливуть хмари, як тремтить листя) раптом застигли. Життя тут зупиняється, сказала місис Рамзі.— Місис Рамзі! Місис Рамзі! - повторила Лілі. Усім цим вона завдячувала їй.