Світ не поважає генія, генія Євгенія. Точніше, Івана Марчука у статті «Музей для генія»: що феномен Івана Марчука говорить про українську культуруПро музей-пльонталістичний добгобуд та його наріжний камінь — у класному матеріалі на ЛБ Культура.У публічному образі Івана Марчука повторюються кілька стійких мотивів: геній із народу; художник, якого не визнавала радянська система; митець, що винайшов власну техніку; емігрант, який повернувся в Україну; живий класик, якому держава досі не створила належного музею.Ця біографічна конструкція зрозуміла широкій аудиторії, легко відтворюється в медіа і дозволяє вписати художника в майже шевченківський сюжет: талант із народу, боротьба з системою, непросте визнання, служіння Україні. Не випадково в матеріалах про Марчука часто згадується його цикл «Шевченкіана» — тематичний цикл у доробку художника, за який він у 1997 році отримав Національну премію імені Тараса Шевченка.Марчук став досконалою фігурою для такого перенесення. Він живий сучасник, який водночас виглядає як персонаж уже готового національного міфу: мудрий старець, самотній майстер, який говорить про мистецтво як про долю, працю й служіння. Слоган, що прикрашає головну сторінку його сайту («Дайте мені тисячу років — і я розмалюю небо») хоч і відсилає до Архімедового «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю!», та працює як формула романтичного генія: одного життя замало, задум перевищує людський час. ***В українській культурі національним генієм у літературі є Тарас Шевченко, у музиці — Микола Лисенко, Максим Березовський, Микола Бортнянський (хіба ці двоє дійсно є? прим. Зейгарнік)… але в образотворчому мистецтві немає фігури, настільки ж загальновідомої, беззаперечно впізнаваної і прийнятої всіма, від професійного поля до шкільних підручників. Хіба що на допомогу знову приходить Шевченко.  А асоціація з Шевченком так вдало підкреслюється вусами. Як то кажуть, «борщ без м'яса, то є зупа, хлоп без вусів – то є дупа»