За час війни кожна українська родина пережила втрату. Наша країна тепер всіяна могилами людей, які могли ще так багато зробити. Так багато створити. Так багато сказати. Народити чудових дітей для нашого народу. Надихнути нас на щось масштабніше.Вони ніколи не зможуть цього зробити більше. Ми більше ніколи не отримаємо того потенціалу, який вони мали передати. Їх вбила росія. Їх не врятували ми з вами. Ми з вами, які проходимо повз зборів, не виходимо на мітинги, намагаємось жити своє життя Не хочу, щоб це виглядало як колективне звинувачення. Я абсолютно розумію ціну війни і знаю, як важко жити в її умовахЯ звертаюсь сюди у своїй особі, яка розділяє всі тяготи цих дисонансів Але хотіла сказати от що. За цю війну у мене сталась гіперфіксація на двох смертях. Це був Вова Раков і тепер Юра Феліпенко. Красені, амбітні, талановиті. Думаєш: «З ними це ніколи не трапиться».А воно бере і трапляється. І це ранить ще більше. Бо це не просто несправедливо, це кричуще - кожен день сотні смертей. І ти все сподіваєшся, що не станеться. А воно стається. Бо немає дива. Немає спасіння.На полі бою. Вдома. В Україні.Немає недоторканих.І всі дуже рівні.Мені дуже-дуже боляче. Я не знала хлопців особисто. Але вони ті, хто викликали захват. Я шкодую, що не мала змоги доторкнутись до цих Людей. З великої.Я сумую за незнайомцями.