Ми народжуємось безстрашними. І перші страхи в нас приходять через погляд матері. Переляканий, у жаху погляд матері. Погляд страху – це погляд матері. Кричущої, яка біжить до нас, коли ми маленькі неусвідомлено робимо щось дуже небезпечне. Щось, що загрожує нашому життю. Ми ще не боїмося вогню, падіння з висоти, потонути. Але через цей погляд, через слова, через різкість її дій система страху входить у нашу психіку на найглибшому рівні. Він розрізає простір і в пронизливому завмиранні підвішує кожну клітинку в холод. Очі матері назавжди залишаться очима любові і страху. Цей погляд буде вкарбований у памʼять усього нашого єства. Люблячий погляд мами завжди зберігає в собі й її великий жах. Все життя ми будемо шукати свій шлях звільнення від цього страху. Боротися з його навʼязаними обмеженнями. У нас на курсі Друге Сонце молода мама розповідала, як її донька готується до спектаклю. І вона, мама, не може заспокоїтися. Вона сидить у залі й втискається в крісло. Не дихає. Завмерла від страху й переживань за свою маленьку дівчинку. Щоб у неї все вийшло. Щоб вона не помилилася. Не забула слів. Щоб вона не зустрілася з критикою і приниженням. У цьому багато любові й турботи. Але донька побачить маму не радісну та спокійну, а нервозну та напружену. Щось не так. І цього не приховаєш за штучною посмішкою. Мимоволі мама передає доньці разом із любовʼю й турботою страх, страх бути побаченою і всі ті жахливі наслідки, які тривожний розум уміє намалювати.