Взяла телефон, щоб написати.

Так мені добре знайомий за роки цей внутрішній стан побудження написати.
Написати, бо точно це комусь треба.

Наче відчуваєш силу на цих словах.
Так буває не завжди, але в більшості це так.
Це побудження таке вагоме, що йому не просто протистояти, бо це наче не я пишу, а в той момент повністю довіряю ведення Тому, Хто викликає це бажання писати.

Так ось кілька днів тому назад було це саме побудження, і на днях було, і сьогодні знову є…

Але я так добре навчилася вже пояснювати сама собі, що не той час, не той стан, не той період…
Не треба зараз писати, бо я зараз така не стабільна, то пишу, то не пишу і ще й до того всього є кого почитати і без мене…

Але коли сьогодні відчула знову це бажання, то воно стало ще сильнішим, ніж усі мої раціональні пояснення самій собі.

І я так захотіла знову записати думки, щоб комусь вони були увагою, компліментом, мотивацією, підбадьоренням, допомогою, відповіддю чи скеруванням.

І знову говорю собі вже вкотре після всіх своїх пауз і зупинок: ти справді не можеш не писати.