Сьогодні – День Української Державності!Символ безперервності боротьби, сили народу і права бути господарями на своїй землі.Українська державність формувалася століттями – через випробування, втрати і перемоги. Українська нація є спадкоємицею духовної і матеріальної культури трипільців, скіфів та сотень наступних поколінь українців.Українці завжди прагнули мати свою державу.Неперервність сучасної Української Держави була започаткована ще в Київській Руси-Україні, і продовжена Галицько-Волинським князівством, Козацькою Республікою періоду Гетьманщини, Українською Народною Республікою, Західно-Українською Народною Республікою, Карпатською Україною та Українською Державою, відновленою Актом 30 червня 1941 року, І сучасна Незалежна Україна, яка є правонаступницею УНР, а не УССР, яка насправді була окупаційною адміністрацією, постала як наслідок понад трьохсотлітньої національно-визвольної боротьби українців.Сьогодні державність тримається на тих, хто захищає її зі зброєю в руках, хто працює, допомагає і не опускає рук.Державність – це відповідальність кожного. Це єдність, яка робить нас сильними. Це віра, яка не дає зламатися.Ми платимо високу ціну за право бути, але саме ця боротьба остаточно утверджує Україну як вільну і незламну державу.Бажаю міцності духу, єдності та впевненості у нашій Перемозі. Пам’ятаймо, хто ми є, і за що стоїмо!москва впаде!💥Слава Україні! 🇺🇦
Антиукраїнська істерія в Польщі, апогей якої припадає на 11 липня, та й останні гучні скандали і дипломатичні демарші з боку Варшави навколо української історичної пам’яті – це не про раптове «прозріння», а про банальну електоральну математику. У Польщі стартувала запекла внутрішньополітична боротьба і деякі тамтешні діячі вирішили, що найдешевший спосіб заробити швидкі політичні бали – це влаштувати танці на кістках та вчергове підняти «волинську карту». Дивує інша закономірність. Чомусь раніше, коли українське військо повертало свої справжні історичні імена, зокрема – героїв УПА – з боку поляків не було такої категоричної істерії.Наприклад, спеціальний розвідувальний батальйон ЗСУ отримав ім’я полковника, голови ОУН Євгена Коновальця – реакції не було.Навчальний центр Сил безпілотних систем ЗСУ імені Головного командира УПА Василя Кука – реакції не було. 31 окрема механізована бригада ЗСУ отримала ім’я генерала УПА Леоніда Ступницького – тиша. Бригада Нацгвардії «Грегіт» імені полковника УПА Василя Андрусяка – знову жодних протестів.І ось тепер, коли окремому Центру спеціальних операцій ЗСУ присвоїли почесне ім’я Героїв УПА – у Варшаві почався справжній шок, істерика, вимоги повернути нагороди і ледь не міжнародний скандал. До слова, це саме той підрозділ, у якому я мав честь у 2023 році служити Україні. А після отримання почесного найменування «імені Героїв УПА» я пишаюся своєю службою в ньому ще більше!Цей вибірковий гнів дуже показовий: він доводить, що справа взагалі не в УПА, а у кон’юнктурній історичній політиці наших сусідів. Навіть вулиця імені Героїв УПА з’явилася у моєму рідному Львові ще 17 квітня 2008 року – 18 років тому. І весь цей час вона нікому у Польщі не заважала.У 1990 році встановлено перший памʼятник Степанові Бандері в його родинному селі Старий Угринів.Близько тисячі памʼятників, хрестів, погрудь в честь УПА, сотні вулиць по всій Україні.Чому саме тепер, коли Україна переламує хід війни і нам потрібна максимальна підтримка з боку західних партнерів в боротьбі з московитами?Тут варто згадати грудень 2013 року, коли брат вбитого московитами під смоленськом президента Польщі Леха Качинського та лідер польських консерваторів Ярослав Качинський під час Революції Гідності стояли з нами на сцені київського Майдану. Тоді польські топ–політики без жодних вагань і докорів сумління разом із українцями скандували традиційне бандерівське гасло «Слава Україні!». У той момент це нікого у Варшаві не обурювало і не лякало, бо тоді їм було геополітично вигідно підтримувати нас.Схожа гнучкість помітна й у виступах інших польських діячів. Той же Кароль Навроцький ще задовго до своїх теперішніх високих амбіцій розважливо розповідав на камеру красиві речі – мовляв, «кожен народ має право на своїх героїв і свою власну історію». Але ці заспокійливі тези звучали рівно доти, доки це було вигідно особисто йому та його політичній силі на конкретному етапі. Як тільки кон’юнктура змінилася, а на горизонті замайоріли нові вибори й посади – уся ця повага до чужого права на героїв миттєво випарувалася, поступившись місцем жорсткому дипломатичному тиску та спробам диктувати умови воюючій Україні.Висновок із цієї виборчої істерії лише один. Поки польські політики бавляться в історію заради рейтингів, вони забувають головне: якщо московія переможе в Україні через брак нашої єдності, то наступною вона знищить саме Польщу. І тоді на польських кордонах стоятимуть уже не підрозділи імені Героїв УПА, а мокшанські племена, буряти й кадировці. Я є палким прихильником тези ідеолога українського націоналізму Степана Ленкавського: «наше майбутнє з Польщею набагато важливіше, ніж наше минуле». Але це має бути двосторонній рух із взаємною повагою.Слава Україні! москва впаде!
Оскільки я є діючим військовим і не маю права давати політичні оцінки тим чи іншим подіям, однак, зважаючи на значний резонанс, все ж мушу відреагувати на наростаючу істерію навколо “білого орла” серією історичних дописів про звірства польської армії крайової проти мирного українського населення. Це часто замовчувана і невідома сторінка нашої трагічної історії для багатьох українців.Перебуваючи у лікарні і, відповідно, маючи час на аналіз і пошуки, натрапив у багатьох авторитетних джерелах на фото спаленого поляками села Сагринь, де у 1944 році було знищено армією крайовою понад 1000 мирних українців.Яким же було моє здивування, коли це саме цю світлину я побачив сьогодні в етері польського інформаційного телеканалу Polsat News, але вже з коментарем, що це нібито фотодоказ, як "УПА мордувало поляків".На жаль, це вже далеко не вперше, коли польські реакційні кола вдаються до відвертої брехні та маніпуляцій. Всі ми добре пам'ятаємо сумнозвісне фото задушених дітей, вбивство яких багато років поляки, і особливо московити, цинічно приписували українцям. Хоча правда зовсім інша: власних дітей у 1923 році в стані божевілля задушила польська ромка Маріанна Долінська.Історія потребує правди, а не фальсифікацій і брехні. Тимчасові політичні дивіденди, спроби спекулювати на трагедіях минулого та страх, що Україна після перемоги над московитами стане потужним геополітичним гравцем у Східній Європі, не варті того, щоб зруйнувати стосунки між нашими народами на десятиліття вперед. Особливо перед загрозою одвічного спільного ворога – рашистів.Закликаю до поваги та історичної чесності!москва впаде!💥Слава Україні!🇺🇦
БІЛИЙ ОРЕЛ ЗАЮШЕНИЙ НЕВИННОЮ УКРАЇНСЬКОЮ КРОВ'Ю:Сагринь..Ми НЕ забули!!!Поки ми понуро чи толерантно мовчимо, нас звинувачують і топчуть нашу національну памʼять. Чи є пояснення, хто і за що безжально закатував на своїй землі сотні українських жінок, дітей і людей похилого віку в Сагрині? Сагринь – нині село в Люблінському воєводстві Польщі. 10 березня 1944 року каральні підрозділи польської армії крайової та батальйонів хлопських влаштували тут криваву різню, забравши життя у від 800 до 1240 мирних українців. Село вважалося відносно безпечним, тому сюди стікалися біженці з навколишніх поселень Холмщини. Польські горлорізи спалили церкву, парафіяльні споруди та понад 260 хат невинних українців.Події 10-11 березня 1944 року стали найчорнішими днями для української Холмщини. Тоді польські бандити з армії крайової атакували цілу низку українських сіл: Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Сагринь, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі. Загалом за кілька тижнів цієї каральної операції було вбито від 1500 до 2000 українців.Людей знавісніло і безжально розстрілювали, жінок кололи вилами та багнетами, немовлят живцем кидали у вогонь…Свідчення очевидців з протоколів від 26 квітня 1944 року. Ці спогади неможливо читати без здригання. Це факти, які світ має знати.Зіна Малимон: «Побачила я, як польська банда нападала на Сагринь і стріляла із запальних куль. Мама моя Ольга, сестра Ліда, тітка Марія Л. і я втікли на станицю. По дорозі мене ранили в обидві ноги... За якийсь час прийшли бандити... Вирубали двері і вдерлись нагору. Побили всіх мужчин. Вбиваючи, проклинали. Жінок з дітьми зігнали на діл, а нагорі запалили. Вбили мою маму Ольгу і сестру Ліду. Один з них стрілив в мене. Ранено мене в голову і я впала. Бандита стріляв ще раз в мене і попав в руку. Я лежала, не ворушилася зовсім. Бандити думали, що я вбита, й відійшли. Сестра моя Ліда була тільки ранена в руку, встала і хотіла втікати. На цей раз надійшов бандита і стрілив її в голову...»Ольга Шидловська: «Банда мала місцевих провідників. Ця партія бандитів мала за провідників 2–ох малих хлопців, поляків, одному 14, а другому 12 літ. Ці хлопці показали сховище Стельмащука, з якого бандити витягнули 9 осіб і вбили... Малі Білики водили бандитів по цілому селі і показували сховища...»Ростислав Савич: «Під вечір тато приніс ще одну страшну звістку: у полі знайшли вбитими мого дядька Івана, його дружину Ірину і двох синів – Сергійка який мав 3,5 років і дворічного Володю. Неподалік третю добу лежала важкопоранена жінка, біля якої повзала і ссала груди матері маленька Надія Медвідь...»Історія народів часто складна і кривава, і коли кричать про чиїсь “злочини”, нехай будуть готові визнати і відповісти за власні. Ми шануємо чужу пам'ять, але не дозволимо топтати свою. Сагринь – це наш біль, який ми більше не дозволимо замовчувати.Наступна розповідь про польську різню українців в Павлокомі…На фото: поляки з армії крайової позують на фоні підпаленого будинку українських селян в Сагрині.
Сьогодні, у День пам'яті жертв політичних репресій, ми згадуємо мільйони українців, чиї життя були зламані або відібрані московитами.Ця трагедія не оминула й мою родину. Коли моїй Мамі було всього чотири роки, у їхню хату ввірвалися совєцькі “визволителі” з червоними кривавими зірками на “фуражках”. Бабусі дали лише десять хвилин на збори, після чого її разом з дітьми завантажили у вантажівку, повезли на вокзал і вислали на довгі вісім років до Сибіру, у Томську область на лісоповали. Моя маленька Мама та вся її родина стали жертвами репресій лише через те, що були родиною українського греко-католицького священика, який відмовився зрадити свою віру та перейти на московське православіє.Сьогодні історія повторюється. Ми знову ведемо боротьбу проти московської орди та цієї імперії зла. Їхні методи не змінилися з більшовицьких часів – вони прагнуть знищити все українське.Вічна пам'ять усім жертвам політичних репресій.Пам'ятаємо, мстимося.Ми обов'язково переможемо! Слава Україні! 🇺🇦І москва впаде! 💥
Сьогодні вшановуємо постать, без якої важко уявити український державницький рух – Микола Міхновський.Саме він одним із перших відкрито й безкомпромісно заявив те, що сьогодні є аксіомою для мільйонів українців: Україна має бути самостійною, сильною та соборною державою.Цікаво, що ще наприкінці ХІХ століття Міхновський став одним із засновників таємної організації Братство тарасівців – середовища молодих українців, які вже тоді відкрито говорили про повну незалежність України. А у 1900 році він написав брошуру Самостійна Україна – перший програмний документ, де чітко прозвучала ідея самостійної української держави.Міхновський був не лише ідеологом, а й практиком. Він активно виступав за створення регулярної української армії, наполягаючи: без власного війська незалежність залишиться лише декларацією. Саме він стояв біля витоків перших українських військових формувань того часу.Його слово було гострішим за шаблю, а переконання – міцнішими за обставини. Він не шукав компромісів там, де йшлося про національну гідність і майбутнє нашої Нації.Сьогодні, коли українці знову зі зброєю в руках боронять свою Богом дану землю, ідеї Міхновського звучать особливо актуально. Вони нагадують нам, що незалежність не дається раз і назавжди – її потрібно виборювати щодня.Наш обов’язок – не лише пам’ятати, а й продовжувати цю боротьбу. Будувати Україну сильною, справедливою і українською по суті.Слава Україні!москва впаде!
Віддав життя за Україну наш побратим, свободівець, боєць Легіону Свободи – Валерій Калапуц.Народився 12 листопада 1987 року. Родом з села Добре, Камінь-Каширського району Волині. До «Свободи» долучився у 2010-му. Активний учасник Революції Гідності та доброволець із перших днів війни 2014-го року.Свій бойовий шлях розпочав у батальйоні «Донбас», з яким навесні 2014-го в бою отримав осколкові поранення, але не відійшов від боротьби. Згодом приєднався до лав ДУК ПС — окремої тактичної групи імені капітана Воловика. У грудні 2015 року волинський свободівець підірвався на розтяжці.За його плечима — Донецький аеропорт, прорив до Іловайська, шахта Бутівка, Дебальцеве.Від початку повномасштабного - став командиром саперного взводу 1-го стрілецького батальйону 67-ї ОМБр «ДУК», згодом продовжив службу у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді.14 лютого під Покровськом дістав важке поранення, яке забрало життя націоналіста – помер у лікарні 20 лютого.Співчуття родині і близьким.Вічна памʼять і слава Герою!
Батальйон БпС 128 ОВМБр «Дике Поле» вітає у своїх лавах Тимура Книша – давнього соратника, запорізького націоналіста, голову Запорізької організації ВО "Свобода", краєзнавця, бойового побратима та одного з тих, хто пройшов найжорстокі випробування московським полоном.Тимур – активний учасник Революції Гідності у Запоріжжі, доброволець батальйону «Донбас», де він служив заступником командира роти та пройшов пекло Іловайського котла. У серпні 2014 року, виконуючи свій обов’язок перед Україною, він потрапив у полон до бойовиків так званої «днр» і понад пів року перебував у ворожій неволі, зазнавши тортур, морального та фізичного тиску, нелюдських умов утримання. Але ворогу так і не вдалося зламати його.Повернувшись з полону, Тимур не зійшов зі шляху боротьби, він разом зі своїм підрозділом повернувся до війська, щоб продовжити боротися та помститися за полеглих побратимів. Продовжував працювати задля збереження української ідентичності, історичної пам’яті та правди про нашу боротьбу. Захищав інтереси учасників бойових дій, навчав молодь. З першого дня повномасштабного вторнення, як офіцер- резервіст, разом зі своєю резервною ротою, зупиняв ворога на Запорізькій землі. А сьогодні, у найважчий для держави час, він у свої 63 роки знову стає у стрій.Це – приклад для молодших, символ стійкості та доказ того, що українського воїна неможливо перемогти ні катівнями, ні тюрмами, ні часом.Дякуємо тобі, Тимуре, за вірність Україні, за силу духу і за вибір бути поруч саме зараз. 🔥 Ті, хто пройшов темряву полону, краще за інших знають ціну світлу. Ті, хто вистояв тоді – приведуть до Перемоги сьогодні.Наше небо – під контролем. Наш дух – незламний. Наша воля – сильніша за будь-якого ворога.Слава Україні!москва впаде!https://www.youtube.com/watch?v=aFkRBCtu9Gw
Чи мають спортсмени, які нагороджені найвищою державною нагородою - Герой України вболівати за свою державу? Звісно, що так, - скаже кожен. Однак багато державних нагород було віддано тим, хто зрадив Україну в часі війни. Вже не раз піднімала це питання. І тепер маємо ситуацію на Олімпійських іграх. Покарали українського спортсмена Владислава Гераскевича за його громадянську позицію та вшанування памʼяті загиблих українських спортсменів в російсько-українській війні. Нас підтримує світ, але дивним чином член виконкому МОК Герой України - Сергій Бубка мовчить. Він промовчав коли почалося повномасштабне вторгнення, коли всі боролись, за недопущення російських спортсменів на Олімпіаді. А плавчиня Яна Клочкова, яка теж має найвищу державну нагороду Герой України - за інформацію ЗМІ, живе у Криму. Звання «Герой України» - це не про медалі чи титули. Воно про відданість державі, моральну позицію і готовність стояти за правду, навіть коли важко. Сьогодні справжніми героями є ті, хто не боїться відкрито говорити про війну і шанувати пам’ять загиблих.Саме тому я звернулася до Президента України Володимира Зеленського з вимогою розглянути питання позбавлення звання «Герой України» Сергія Бубки та Яни Клочкової.
Тарас «Фідель» ГОМЕНЮК: «Росіяни завжди вели гібридні війни. Не називали речі своїми іменами і перекручували факти»Свободівець з Рівненщини, морський піхотинець 38-ї окремої бригади морської піхоти головний сержант Тарас Гоменюк ось вже понад шість років боронить нашу землю на найважчих напрямках московсько-української війни.У 2020 році підписав контракт - пішов служити в 503 окремий батальйон морської піхоти. На початку повномасштабного вторгнення просто з окопів відправився на прорив Маріуполя. На жаль, до Маріуполя вони з побратимами тоді не доїхали - під Волновахою потрапили в оточення. Далі Вугледарський напрямок, Піски, Авдіївка, Мар'їнка. Потім важке поранення і після одужання Херсонський напрямок. Зараз Покровськ.У цивільному житті за освітою Тарас вчитель історії. Працював заступником голови районної адміністрації в рідній Гощі, що на Рівненщині. Зі свободівцями з далекого тепер 2012 року…Олені Борзик вдалося зв’язатися з захисником та трохи поговорити. Традиційно про війну та життя.
TGLIST.COM.UA
