Статистика telegram channel - @veseliy_pip

Текст який буде нижче поданий Fb-сторінкою Андріївська церква під фото з представленням митрополита ПЦУ Симеона у Хмельницькому.Томос — це не лише дар. Це відповідальність.Андріївська церква в Києві, як ставропігія Вселенського Патріарха Варфоломія, особливо усвідомлює історичну вагу кожної події в житті Православної Церкви України.Коли Вселенський Патріарх дарував Томос про автокефалію, це був акт довіри — довіри до української церковної спільноти, до її канонічної зрілості, до її прозорості та моральної відповідальності.Томос — це не лише документ. Це зобов’язання.Саме тому будь-які репутаційні питання, що виникають навколо церковних ієрархів, не можуть залишатися без чіткої позиції. Якщо у публічному просторі існують серйозні правові обставини, суспільство має право на прозору, документально підтверджену відповідь.У час війни, коли український народ платить високу ціну за свободу й гідність, Церква покликана бути прикладом чистоти та послідовності. Жодних подвійних стандартів. Жодних замовчувань.Бо автокефалія — це не лише право керувати собою.Це обов’язок бути бездоганними у своїх рішеннях.Довіра Вселенського Патріарха — це кредит історичної відповідальності. І ми не маємо права його втратити.Цікаво, про що нам сигналізує екзархія Вселенського патріархату в Україні цим текстом?https://www.facebook.com/share/18C35UPQEs/

Тута СССПЖ видало черговий спіч що священик ПЦУ з Тернопільщини закликає громадян не противитися ТЦК.А в нас питання до даного ресурсу, яке як і очікувано, лишиться без відповіді. А як ви якось прокоментуєте фразу митрополита Рівненського Пімена на зборах священиків: "Отці! Оновлюйте дані і не зривайте ТЦК планів мобілізації" ну й секретар, великий мачо Земляний: "Якщо попадетеся по дурості, то ніхто вас витягувати на буде". А потім докори священикам, а чого ви не їздите туди, а чого ви не робите там, а чого ви сидите по домам. І знаєте що єпархія придумала? Бінго! Це як називається? А ми знаємо як... Це коли свою свободу у призовному віці 40 років владиченька-цяцінька міняє на свободу інших. Нічого особистого, я начальнік, а ви кріпакиНу й щоб два рази не вставати зазначимо, що як тільки Пімен став правлячим внески підлетіли на 50%, а тепер ще на 10. Плюс тепер разів п'ять-шість в рік (дні народження, Ангела, хіротонії, зведення в митрополита, Різдво, Пасха) збір грошей на подарунки.Хамство, постійне жування при розмові з священиками під час прийому в єпархії, крики, істерики, постійні словесні приниження. Отці, хто нормальні і не сраколизи, їдуть з єпархії наче їх в гівні вивваляли.Що це? Недарма мабуть шлєйф баба Паша тягнеться за його високо- ще з Києва. Істєрічна, стєрвозна женщіна... Пожрать, поспать, посрать (при чому на всіх і вся)... Три головні архієрейські чесноти.До виходу на арену ручних піменовських песиків 3... 2... 1...

Митрополит Євстратій Зоря з ПЦУ:«В Естонії нема ПЦУ. В Литві нема ПЦУ. В Молдові нема ПЦУ.Але в усіх цих країнах є більш-менш ідентичні місцеві «ем-пе», які старанно уникають називати себе «ем-пе». Прям як в Україні.Однак напрочуд цікаво, що в перелічених країнах можна почути:- ми незалежні від РПЦ, наш звʼязок лише «молитовний»;- ми «виражаємо незгоду» з позицією Гундяєва, коли він благословляє війну. Але так «виражаємо», щоб він не мав підстав на нас образитися;- коли нас змушують відректися від РПЦ - це ганєнія і примус відступити від Христа;- священники та громади, які йдуть від нас - зрадники Бога, їх треба позбавити сану / відлучити від Церкви;- ми не спілкуємося з тими, хто вносить розкол в Церкву! (навіть попри те, що дорікати Вселенському чи Румунському Патріархатам «неканонічністю» і «самосвятством», як це роблять щодо ПЦУ - безглуздо);- будь-яка альтернатива нашій (тобто ем-пе) юрисдикції - неканонічна, це все політичні проекти, а ми - тільки за духовність;- політики та націоналісти нас ділять, а ми - за Церкву, де «нєсть ні елліна, ні іудєя» (ну але із царьом, Нєфскім і Ушаковим, без них же - нікуди, «святая Русь»);- держава не повинна вручатися у справи Церкви (те, що Моспатріархія лише вдає з себе церковну структуру, але насправді є просто урядовим департаментом Кремля для проведення політики «русміра» - «етадругоє» та «вифсьоврьотє» (тм) ).Коли наступного разу хтось знову заведе мантри про «відсутність у ПЦУ бажання до діалогу», про «ломи і болгарки», про «втручання держави» - нагадайте, що в Молдові та країнах Балтії немає ПЦУ, але риторика та дії місцевих «ем-пе» - ідентичні тому, що ми чуємо в Україні.То можливо все ж слід обʼєктивно визнати, що корінь проблем - не в ПЦУ?(Навіяне фото/відео «молитви архієрея на колінах перед зачиненим поліцією храмом» у Молдові. Архієрей - місцевої ем-пе, від якого громада храму пішла в Румунський Патріархат)»

о. Василь Левченко з ПЦУ про Кулівці:«Із розряду: «До соцмереж тільки в сімʼї знали, що ти дурень, а тепер весь світ!»🤣Натрапив у соцмережах високопреосвященний перл від вікарія Чернівецько-Буковинської єпархії УПЦ архієпископа Хотинського Веніаміна, намісника Кулівецького Свято-Успенського монастиря. Після цього високопреосвященного маразму я зрозумів, що мої студенти першокурсники у їхніх знаннях Нового Завіту - професора😅Я не буду зараз детально розбирати цей треш, можливо, завтра можна буде зробити. Але все ж висловлюсь. Чи всі знають, що дзвіночки на ризах єпископа символізують його обовʼязок сповіщати чисту Істину Слова Божого? Але тут питання, яку істину і якого Слова сповіщає цей архієрей? Та за такі вислови, що типу «Викуплення роду людського відбулося у пустелі під час сорокаденного посту» до нього можна було б спокійно застосувати канонічне право, як того, хто говорить єресь! Ісус з матірʼю пробув у Єгипті 25 років? Ісус «загубився у Єрусалимі, коли Йому було 30 років»… Він яке Євангеліє читає? І чи читає взагалі? Не кажу вже про казки про «святі корита» та хрещення Ісуса з формулою «хрещається Ісус крєщенієм Христовим»🤯А зараз у мене питання до владики Мелетія: «Ви досить грамотний і начитаний архієрей, за що Вас завжди поважав та поважаю! Хто-хто, а Ви точно знаєте, що городить цей горе-єпископ, Ви йому також робите зауваження відносно його маразму? Тільки у відмінності від кляуз на мене від парафіян за проповіді, Ви мені робили зауваження за те, що я сказав, що преподобний Сергій не благословляв Димитрія Донського, а цей неук в панагії меле єресь про догмат Викуплення!!! Я вже не кажу про той кисіль у його архієрейській голові, де перемішані Євангеліє та сумнівні апокрифи». Певно, коли владика Онуфрій давав Веніаміну архієпископство, то давав саме за гарне знання Святого Письма.А ще мені нагадалася історія, як ще один преосвященний із заочною семінарією, який не зміг скласти іспити у Почаївську семінарію, він же єпископ Франківський Микита (Сторожук), сміявся з моєї освіти та висловлював сумніви відносно моїх знань у сфері богословʼя. А от Веніамін, напевно, йому як рідний брат! Рівень знань однаковий, тобто ніякий і щоки роздуті канонічно ґонорово. Не знаю, як вчили митрополита Онуфрія, але наскільки памʼятаю, нас вчили, що слідування правильному догматичному вченню є важливим критерієм до допуску на архієрейство. Питання, про «боґословіє» Веніаміна було відомо до хіротонії (певен, що було), чи рівень Предстоятеля і синодалів такий же?»

Андрій Павлушенко пише на фбКоли я навчався на першому курсі КДС, ми вивчали ЦСМ за підручником ієром. Аліпія (Гамановича).І знаєте що цікаво?📌 У цьому підручнику ніде не написано, що ЦСМ нібито «дана Богом українцям для богослужіння».📌 Більше того — про Україну там взагалі немає жодної згадки. Увесь контекст зведений до російської традиції.У вступі автор спокійно й академічно описує історичний процес виникнення та формування ЦСМ.❌ Жодних тверджень про те, що вона «дана Духом Святим».❌ Жодної сакралізації мови як ідеологічного інструмента — всупереч тому, що сьогодні намагаються довести деякі коментатори.І це легко пояснюється.📖 Видання 1991 року — часу, коли РПЦ ще не встигла остаточно оформити доктрину єресі “русского міра”.Саме тому цей підручник виглядає значно об’єктивнішим і менш заангажованим, ніж пізніші видання, особливо вже з епохи патріаршества кирила гундяєва.Історія, філологія й богослов’я — це про факти.А ідеологія, замаскована під «традицію», — це зовсім інше.⬇️⬇️⬇️⬇️⬇️⬇️

Протоієрей Кіндрат Флавіанович Опценько з УПЦ про крайній ефір на каналі "Віче"Досить цікаве спостереження.Ведуча провела ніби гарний ефір з митрополитом та професором. Водночас авторитетність висловлювань і заяв митрополита десь дорівнює авторитетності негідника мєдвєдєва, що на московіі досить довго погрожує знищити Україну. Ми дуже багато бачили на власні очі і знаємо хто є такий митрополит. Знаємо чим є і професор. І натомість від іподияконів і прихвостнів митрополита, ми вчилися в академії, не квасили по баням і в кабінетах. І ми знаємо критерії пастриства і архіпастирства. Ми знаємо науку духовну.Системна проблема УПЦ це те що митрополит став єпископом взагалі.А ще те, що професор не актуалізується ні як монах ні як пастир, бо є ж священником.Я згодний з ними що наразі УПЦ В ЗНАЧНІЙ МІРІ щазнала кризи гіршої з 1991 року. Згодний в потребі того, що розкол треба долати і точно відділятися від кацапів. Однак я би був радий бачити отця професора як священномонаха і духівника. Також був би радий бачити митрополита як пастиря і батька для пастви. А він так і лишився тим ким він був нажаль.Смішно дивитися як вони судять одного з персонажів. Я повністю не згоден з одним з персонажів щодо єдності з церквою кацапів. Однак я бачив його життя в Лаврі і знаю його як інтелігентну людину яка не буде матюкатися на загал. І я не забуду чин Прощення в Трапезному коли один митрополит чекав поки інший піде з храму. Християнство вмерло в той вечір прощеної неділі. Митрополит погидував перепросити прощення в митрополита…Тому спікери були обрані на етер невдало. І розмова - відстій.

Олександр Бродецький пише на фб:Дуже цікавий момент. Ви пригадуєте, друзі, коли навесні та влітку 2025 р. я заходив до храмів так званої "У"ПЦ в Чернівцях, - не раз фіксував там молитовники та акафісники, які просто рясніли молитвами російським діячам, часто канонізованим суто політично, для сакралізації великодержавницької, імперської ідеї.Ті книжки були видані не тільки в Москві, - деякі в Україні. Але хоч і в Україні, проте міра російської представленості зашкалювала. І наших діячів, як-от, до прикладу, київського князя Володимира чи княгиню Ольгу, ті книжки називали "российскими". Лінки на деякі із тих моїх дописів зі світлинами - в першому коментарі.А от коли я зайшов вчора у Свято-Духівський собор, я побачив там на спеціальному молитовному столику лише один акафісник - виданий в Молдові у 2008 р. Румунською мовою. Після резонансу моїх репортажів, вочевидь, вони русскомірну літературу вже ретельніше приховують.Я спеціально сфотографував зміст. І що прикметно. Жодних російських царів, князів, митрополитів...Крім святих, шанованих у християнстві загалом, там дуже багато молдавських і румунських святих.Тобто: Російська Православна Церква давала своїй частині в Молдові більше реальної культурної автономії, ніж допускалося для так званої "У"ПЦ. В "У"ПЦ все мало бути під копірку ідентичне російському... Усе мало працювати на ідею "вєлікай і нєділімой"... Усе служило тезі про "одін народ"...І Мелетії, Онуфрії, Жари, Лебеді, Луки та іже з ними працювали на ці тези досить предметно. Та й чому кажу: "працювали"? Працюють!

На жаль, деякі віряни, духовенство та єпископи Української Православної Церкви Московського патріархату підтримали позицію Росії, що різко підірвало довіру до них громадськості. Війна поглибила емоційну травму, і в суспільстві релігія почала розглядатися не лише як віра, а й як маркер політичної та безпекової лояльності.Одним із найчутливіших питань є перехід парафій. Формально ці процеси мали відбуватися відповідно до правових процедур та волі релігійних громад, але насправді вони не завжди були прозорими та іноді супроводжувалися зовнішнім тиском або конфліктами. Православна Церква України, прагнучи швидко зміцнити свою інституційну присутність, часом обирала силові рішення. У відповідь Українська Православна Церква зосередилася на захисті своїх позицій, зокрема через активну міжнародну кампанію за участю російських дипломатів та Російської Православної Церкви, що в українському суспільстві часто сприймається як конфронтація або навіть «зрада».Ні держава, ні суспільство не були готові до того, що Росія свідомо та систематично використовуватиме пов'язані з нею релігійні структури як інструменти геополітичного впливу. В результаті український парламент ухвалив дуже суперечливий закон, що забороняє діяльність Російської Церкви в Україні та пов'язаних з нею релігійних організацій. З точки зору прав людини, цей закон є дуже проблематичним, оскільки він запроваджує колективну відповідальність на основі інституційної приналежності та не вирішує проблему протидії інструменталізації релігії.Парадоксально, але я б не назвала ці заходи переслідуванням релігійних організацій за релігійними мотивами. Немає примусового переходу в іншу віру чи вимоги відмови від християнства. На жаль, немає готових та ефективних протоколів для нейтралізації інструменталізації релігії державою-агресором. Мушу заявити, що в міжнародному праві існує «сліпа пляма», яка захищає релігійні права.Під час повномасштабного вторгнення задокументовані випадки співпраці з агресором на окупованих територіях ще більше посилили сприйняття Української православної церкви під керівництвом Московського патріархату як загрози безпеці, а не як «ідеальної жертви».Водночас, повномасштабна війна Росії спровокувала глибокий процес внутрішньої саморефлексії в Українській православній церкві. Виникли протестні рухи — від символічної відмови вшановувати пам'ять Патріарха Кирила до відкритих закликів до розриву інституційних зв'язків з Російською православною церквою. Ці групи явно потребують диференційованого та чутливого підходу, оскільки їх не можна розглядати як єдину загрозу безпеці.І у нас є позитивний приклад діалогу. У квітні 2024 року було створено громадську організацію під назвою «Софійське братство», яка об'єднала відомих священиків обох церков, богословів, журналістів та інтелектуалів. Головна мета Братства — сприяти міжправославному діалогу для досягнення єдності Українського православ'я. Я маю честь представляти Софійське братство та співпрацювати з його чудовою командою.Хоча українська держава ще не розробила цілісної політики щодо цього внутрішнього розмаїття, вона починає усвідомлювати необхідність поєднання заходів безпеки з підтримкою релігійної трансформації. Зростає розуміння того, що протидія інструменталізації релігії не повинна призводити до колективного покарання. Це свідчить про відданість України демократичним принципам навіть під час війни. Водночас слід визнати, що досі немає адекватних стандартів чи протоколів свободи віросповідання в ситуаціях масштабної збройної агресії та релігійної інструменталізації.Український досвід показує, що майбутнє міжправославних відносин залежить не лише від державних рішень чи контексту безпеки, а й від здатності самих церков рефлексувати та брати на себе відповідальність за ескалацію конфлікту та робити свідомий вибір на користь діалогу, спільної відповідальності та відкритості.Дякую за вашу увагу!»

Відібраний у громади УПЦ храм у Бучі тепер нікому не потрібний.У мережі з’явилася інформація про історію одного з храмів Української Православної Церкви у місті Буча, який раніше силоміць перевести до ПЦУ. Як стало відомо, після усунення законної релігійної громади та священника приміщення фактично залишилося без повноцінного молитовного життя і нині перебуває під загрозою втрати свого сакрального призначення. Про це повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на соцмережі.За наявною інформацією, події розгорнулися у 2023 році, коли за участі місцевої влади були організовані так звані «збори громади», на яких питання зміни юрисдикції храму вирішували люди, що не були його парафіянами і не брали участі у богослужбовому житті.Попри категоричну позицію настоятеля та реальних вірян, кілька десятків сторонніх осіб, зібравшись у нецерковному приміщенні, проголосували за перехід до ПЦУ. Після цього справжня громада разом зі священником була витіснена, а храм, який парафіяни УПЦ роками власноруч облаштовували з колишньої господарської будівлі, залишився порожнім.Згодом стало відомо, що у нової структури не знайшлося постійного клірика для служіння у цьому храмі. За словами очевидців, замість регулярних богослужінь у приміщенні перебувала цивільна особа, яка лише продавала свічки та приймала записки за пожертви, передаючи їх до іншої церкви.Як повідомляють джерела, організатори такого «переходу» не врахували і юридичної сторони питання. Будівля храму є власністю великої державної компанії та перебувала в оренді. За часів служіння громади УПЦ орендна плата у розмірі близько 9 тисяч гривень на місяць справно сплачувалася за рахунок пожертв парафіян і меценатів. Після зміни керівництва у документах юридична особа формально залишилася тією самою, а отже зобов’язання за договором оренди збереглися. Водночас за майже три роки діяльності новоутвореної громади накопичився значний борг, який неможливо покрити випадковими пожертвами.Нині ситуація наближається до критичної. Через несплату орендних платежів громаді, яка існує переважно на папері, загрожує ліквідація. У результаті власник приміщення — державна компанія — може повернути будівлі статус складу або переобладнати її під комерційні потреби.

Брати Павло та Євген Тичини й український визвольний рух1900 року 9-річний Павло став співаком архиєрейського хору при Єлецькому монастирі в Чернігові, одночасно навчаючись у Чернігівському духовному училищі. Регент хору з часом доручав Павлові навчати нотної грамоти новачків, серед яких був його молодший брат Євген, а також майбутній хоровий диригент Григорій Верьовка. Брати Тичини ще до розпаду Російської імперії входили до Чернігівського самостійницького братства, яке боролось за незалежність України, причому Євген був активнішим членом церковно-визвольних рухів, аніж його брат. Хоча й Павло писав вірші на духовну тему і був прихильником автокефалії Української Православної Церкви. В добу УНР Євгена обрали головноуповноваженим Всеукраїнської Православної Церковної Ради, він був у складі чернігівської делегації на Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі.1923 року більшовики заарештували Євгена Тичину, Павло обійшов багатьох компартійних чиновників і все-таки витяг брата з катівні НКВС, може тому й був змушений писати більшовицькі вірші. У 1930-х роках Євген Тичина викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Харкова, а під час Другої світової війни був регентом в одній із церков Полтави.Натхнення Пафнутія