Статистика telegram channel - @veseliy_pip

Молитва за Українських Воїнів🙏Боже милосердний і всемогутній, ми звертаємось до Тебе в цей складний час. Допоможи нам в молитві за наших синів і дочок, братів і сестер, які стоять на передовій, захищаючи нашу Батьківщину від ворога.Ми благаємо Тебе, о Боже, зберегти їх від небезпек і випробувань, наділити їх сміливістю і силою, надати їм мудрість в прийнятті правильних рішень. Нехай Твоя рука буде над ними в кожному кроці їхнього шляху до перемоги.Ми також молимося за всіх, хто постраждав від війни. Надай Господи їм внутрішній мир і зцілення. Нехай вони відчують Твою благодать і тепло Твоєї любові, які допоможуть їм подолати страх і тяжкості війни.Боже, нехай Твоя рука буде над тими, хто знаходиться в полоні на чужині і хто чекає на звільнення. Допоможи їм вижити і не зневіритись, повернутися додому до своїх рідних живими і неушкодженими.Ми благаємо Тебе, Боже, опікуйся нашою Україною благослови мир і спокій. Нехай Твоя благодать і мудрість супроводжують нас в ці важливі часи випробувань і боротьби.Амінь.

У Чехії затримали митрополита РПЦ Іларіона (Алфєєва) з «речовиною білого кольору»Офіційний Telegram-канал митрополита Іларіона (Алфєєва), колишнього голови ВЗЦЗ РПЦ, який із грудня 2024 року очолює Петропавлівський храм у Карлових Варах (Чехія), повідомив про його затримання поліцією 24 травня після виїзду від храму. Разом із ним був затриманий оператор.За словами митрополита та його захисту, співробітники поліції не повідомили чітких причин зупинки й одразу приступили до огляду автомобіля. Під час огляду в багажнику були виявлені чотири невеликі контейнери з речовиною білого кольору. Митрополит заперечує причетність до незаконного зберігання заборонених речовин і називає те, що сталося, провокацією.Адвокат ієрарха РПЦ повідомив, що обставини зупинки автомобіля та огляду викликають серйозні запитання. За його словами, на шосе автомобіль, у якому перебував митрополит, чекали дві поліцейські машини. Захист вважає, що «було поставлено завдання провести обшук саме цього автомобіля».Як стверджується, митрополит Іларіон готовий співпрацювати зі слідством і «захищати своє ім’я, гідність і репутацію всіма доступними правовими засобами».

Готтентотська мораль куди лицемірніша за моральний релятивізм: вона претендує на універсальність, але застосовує її вибірково.У випадку СПЦ це працює так: існує абсолютний принцип — права православних віруючих є недоторканними, і будь-яке їх порушення є великою несправедливістю. Принцип на перший погляд звучить універсально. Але при ближчому розгляді виявляється, що він застосовується лише тоді, коли порушником є Київ. Коли ті самі права тих самих православних порушує Москва — примусово приєднуючи єпархії, ув'язнюючи священиків, знищуючи ракетами храми разом із парафіянами — принцип просто покривається мовчанням. А це і є готтентотська мораль у соборному виконанні, задекларована як християнська чеснота.Біблія описала цю логіку задовго до появи Сербської церкви: «Горе тим, що зло називають добром, а добро — злом, що ставлять темноту за світло, а світло — за темряву. Горе мудрим у власних очах та розумним перед собою самим» (Іс. 5:20-21).Козир трайбалізмуСПЦ перебуває в складній позиції: вона політично пов'язана з Московським патріархатом, історично близька до сербського консерватизму, який симпатизує «православному слов'янству». Але саме тому мовчання стає геополітичною позицією, за яку мають бути певні наслідки. «Хто виправдовує несправедливого, і хто засуджує праведного, — обидва вони Господеві огидні» (Прип. 17:15). Пророк Ісайя таких вартових прав і свобод називає німими псами: «Його вартівники всі сліпі, не знають нічого, всі вони пси німі, які гавкати не можуть, мрійники, лежні, що люблять дрімати» (Іс. 56:10).Всі пам'ятають, як патріарх Порфирій відвідав Москву й повідомив Путіну, що двома тижнями раніше зустрічався в Єрусалимі з патріархом Феофілом III, який нібито сказав: православ'я має «один козир», і цей козир – сам Путін. Та сама людина, яка потім урочисто «підносить свій голос на захист позбавлених прав та переслідуваних православних братів» і закликає міжнародні інституції «не закривати очі на велику несправедливість». Не засуджуючи патріарха Кирила за благословення «священної війни» — від якої загинуло більше пастви УПЦ, аніж від усіх храмових конфліктів разом узятих — сербські ієрархи (і не тільки вони, це системне явище часткової сліпоти вселенського православ'я) стають моральними співучасниками злочину, і Господь їх спитає за невинну кров українського народу: «А той вартовий, коли б побачив меча, що йде, і не засурмив би в сурму, а народ не був би обережний, і прийшов би меч, і захопив би одного з них, то він був би узятий за гріх свій, а його кров Я зажадаю з руки вартового» (Єз. 33:6).Отже, документ, який претендує на моральне свідчення, але систематично замовчує половину фактів — це не пастирська заява. Це геополітичний маніфест, написаний мовою пастирського піклування. Якби СПЦ справді керувалася принципом захисту православних від переслідувань, текст мав би симетрично зафіксувати страждання з обох боків лінії фронту. Його відсутність — не редакційна недбалість. Це політичний вибір. І Господь спитає за кожне слово — та за кожне мовчання.»

Але тому, що влада вже віддала українцям Микільський Собор, Назарій, «скрепя сердце» мусів благословити відправу, але з тим, щоб поминали московського патріарха Тихона і щоб уся служба правилась слов'янською мовою, лише можна про читати по українському євангелію і то тоді, коли священик буде казати промову. Але ВПЦР зробила вже до цього благословенства свою поправку: по перше, московського патріарха вирішили не поминати, по друге, прочи- тати по українському не тільки апостол і євангелію в свої часи, а й псальми на часах, шестопсальмії, кафизми.На свято літнього Миколи 9 травня 1919 року відбулась перша урочиста служба першої української парафії. Це був дійсно день народження Української Автокефальної Православної Церкви. Про цю службу зроблено було оголошення по всьому Києву і воно викликало надзвичайне зацікавлення. На всюношній і на службі Божій зібралась така сила народу, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи Апостол, Євангелію, Псальми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі «моляться на волі невольничі діти», як провіщав Шевченко. Для Києво-Печерської Микільської парафії потім настали тяжкі часи, і Миколаївський собор тепер у тяжкому стані. Але обов'язок всієї української церкви, всім братерствам українських парафій підтримувати цей незабутній вертеп, що в ньому відродилась Українська Автокефальна Церква. Українці, що мешкають на Старому Києві, склали другу українську парафію і просили у влади мандата на прекрасний Андріївський собор, що теж був безприходний і служби в ньому не правилось. Але єп. Назарій та російське духівництво вже різко запротестували проти цього, склали якесь братство з п'яти осіб і ті на свої ключі заперли Собор, подали до влади якісь свої претенсії. Але, розібравши справу, влада все ж віддала Андріївський Собор другій українській парафії, і в ньому на неділю Всіх святих призначена була перша служба Божа. Коли представники ВПЦР пішли до єпископа Назарія за благословенством, він ще з більшим обуренням став дорікати їм за порушення канонів і призначив для відправи служби Божої лише одного — Петра Тарнавського і то на одну лише службу і невідкладно з тими умовами, як і в Микільському соборі. Але й тут ВПЦР зробила таку ж поправку: служили всі ті священики, що і в Микільському соборі, з тими ж відмінами, і далі українські служби так відбувались. До речі, уже під час першої відправи в Микільському соборі одержано було «указа» від єпископа Назарія, яким він призначає до Микільського собору той самий причет, що правив першу службу. Запевне, священики свідомо відмовились від цього єпископського призначення на тій підставі, що в українських парафіях мусить бути виборче право; а представники парафії ходили до Назарія з протестом проти того, що він переймає на себе право парафії обирати собі причет. Назарій тоді навіть вибачився і казав, що він був певний, що робить приємність парафії, призначаючи тих, яких вони сами просили на першу службу. А між тим тут знов призначенство. Очевидно, Назарій намагався захистити вже свавільство російської ієрархії призначати від себе священиків на парафії, що вже з канонів і не виходило».Історія УАПЦ

Архімандрит Кирило Говорун пише на фб:Продовжую копатися в різних мовних нюансах константинопольських документів щодо України. Раніше писав про тактикони, а тепер напишу ще про грамоти 1686 року та Томос 2019 року.Ці документи екклезіологічно вивірені, тому що визнають в Україні одну Церкву, яка може мати різні форми управління. Причому ці форми можуть бути і паралельними, і одночасно з різними канонічними статусами. Наприклад, Київська митрополія після 1686 року була по акрівії під Константинополем, а по ікономії — під Москвою. Також та сама митрополія могла існувати одночасно у Києві, Володимирі-на-Клязьмі, Москві та у Литві і Польщі.Київська митрополія завжди була трохи митрополією Шредінгера і залишається такою до нашого часу.Грамоти 1686 року разом з Томосом дозволяють трохи розібратися із дуже заплутаним статусом Київської митрополії УПЦ.По-перше, це частина Церкви Христової в Україні, вірніше, одна з її адміністративних структур. Який статус цієї структури, якщо вона не є частиною структури ПЦУ?По акрівії — це митрополія під Константинополем, а по ікономії — під Москвою.Те, що вона не визнає свого канонічного статусу ані по акрівії, ані по ікономії — це виключно результат власної близорукості або видавання бажаного за дійсне.До речі, Томос декілька разів повторює, що автокефальна церква України не може мати структур за її межами, але жодного разу не говорить, що в межах України не може бути інших структур. Втім, головний посил Томосу — до єдності всіх православних в Україні. Бажано, в рамках однієї структури.

ТГ Антифон пише:Сербська Православна Церква виступила на захист УПЦ і засудила переслідування вірянАрхієрейський Собор Сербської Православної Церкви (СПЦ) офіційно висловив підтримку Українській Православній Церкві (УПЦ), вказавши на системні утиски вірян і духовенства з боку поточної влади в Києві. У підсумковому комюніке Собору ситуацію навколо УПЦ названо масштабною несправедливістю, що вимагає негайної уваги світової спільноти.Як повідомляє прес-служба СПЦ, під час засідань Собору було детально обговорено духовні та геополітичні наслідки сучасних конфліктів. Особливий акцент ієрархи зробили на ситуацію з Українською Православною Церквою, яку СПЦ визнає єдиною канонічною православною структурою на території України.Питання до Синоду УПЦ!Серби дуже сильно впрягаються за УПЦ. Що заважало за цей час звернутися із мирною грамотою хоча б до патріарха Порфирія, раз ми йдемо, як ви переконуєте вустами своїх говорящих голів, до автокефалії яка незворотня і вже маячить як світло в кінці тунелю?

Діалоги священників УПЦ:- Ну як вам діяльність жизнєрадосного дяка? Він сьогодні формує повєсточку УПЦ на фоні загального мовчання. Ганяє по всій Україні бере інтерв'ю. Основна теза: собор у Феофанії це круте досягнення, а Онуфрій самий мудрий...- А які у них плани на майбутнє?Думаю, ці перфоменси створені до дати  Собору у Феофанії, вони трішки підбадьорять "автокефалістів" УПЦ, трішки піддьоргнуть ПЦУ,   заспокоять владу, а потім знову все стихне. На рік хватить, а потім знову щось придумають, щоб продовжувати феофанівське окозамилення."- Вони ж добре розуміють, що ніяка автокефалія УПЦ не світить. Колись, да прийдеться або в рпц повертатись, або з Вселенським миритись, або ПЦУ признавати. Але, то буде КОЛИСЬ....- Сто процентів...Їм головне не втратити те ,що мають.  Про майбутнє глобально ніхто не задумується.А яке майбутнє в УПЦ при такому розкладі? Контору може й збережуть але якою ціною? Для українців УПЦ , як бельмо на оці.  Авторитет втрачає,  духовенство мобілізують масово, віряни зомбуються темами "ганєній" та "кананіческаго православ'я"....

Тетяна Деркач роздумує над темою посту вище.Патріарх Кирил з нагоди 70-річчя Сі Цзінь Піня: «За довгі роки вашої служби на благо Китайської Народної Республіки ви проявили себе як далекоглядний і мудрий політик, здатний мислити стратегічно та досягати поставлених цілей. Багато в чому завдяки вашим зусиллям Піднебесна сьогодні є однією з провідних світових держав і демонструє величезні успіхи в соціально-економічній сфері».Тим часом компартія Китаю переписує Священне Писання.Тобто ні, патріарх Кирил - це не про віру, християнство та православ'я. Там інша матриця. Повернутий на своїй атеїстичній гегемонії Сі, який наказує спотворювати Писання - "мудрий політик, здатний мислити стратегічно".А от українська влада, яка намагається знайти засоби відірвати УПЦ від цієї гангрени (РПЦ), що дасть УПЦ карт-бланш нарешті повернутись до своєї оригінальної, релігійної матриці без домішок "цивілізаційного вибору" - "безбожницька, сатанинська влада".Щось я в цьому пердімоноклі не розумію...Від редакції: не тільки Ви... тут зрозуміти не можливо те, що апріорі не має в собі логіки

Так оформився феномен, який отримав назву «сергіанство». Цей термін не має якось чіткого академічного визначення. Тим не менше, сенс його є цілком зрозумілим. З кінця 1920-х рр. під «сергіанством» розуміли церковну політику, яку проводив митр. Сергій. Але поступово цей термін набув більш широкого значення. Сьогодні «сергіанством» називають загалом ту модель державно-церковних відносин, яка сформувалася в радянський період.З одного боку, ця модель ніби будувалася на традиціях «симфонії», тобто союзу між державою і Церквою, який був типовим і для Візантії, і для Російської імперії, і для інших держав з переважаючим православним населенням. Однак, з іншого боку, в Радянському Союзі Церква вступила в тісний союз з відверто атеїстичним режимом. Радянська влада прямо декларувала свій намір знищити як Православну Церкву, так і релігію загалом. При цьому Церква погодилася не просто визнати цей режим, але і повністю йому підкоритися. Фактично в «сергіанській» моделі церковне управління було підпорядковане державній владі. Апологети митр. Сергія і тоді, і зараз твердять, що митр. Сергій, погодившись на цей компроміс, врятував Руську Церкву.Сьогодні вже є цілком очевидним, що той компроміс з владою, на яких пішов митр. Сергій, призвів до глибокого спотворення церковного життя. Вже з кінця 1920-х рр. усі призначення єпископів повністю контролювалися радянською владою. Протягом 1930-х рр. зазнали жорстких репресій майже усі противники митр. Сергія. А в роки великого терору 1937-38 рр. переважна їх більшість була просто фізично знищена. Сподівання митр. Сергія на легалізацію церковного управління не справдилися. За його життя Православна Церква в СРСР так і не отримала юридичного статусу. Крім того, після 1943 р., коли держава відійшла від жорстких репресій проти Церкви, в СРСР швидко сформувався абсолютно новий склад єпископату. Хоча серед архієреїв були ще ті, хто пройшов через тюрми та табори, однак переважна більшість з них – це вже були люди нового покоління, лояльні до радянської влади. До того ж, після 1943 р. до складу Московського патріархату влилися численні колишні «обновленці», які відтак зайняли чимало єпископських кафедр. Достатньо подивитися біографії єпископів РПЦ кінця 40-х – початку 50-х років, щоб переконатися, яка величезна частина з них вийшла з обновленства, в якому вони перебували протягом 20–30-х років. «Обновленці» ж, як відомо, ще більш тісно співпрацювали з радянською владою. Тому хоча протягом 1943-1945 рр. «обновленство» припинило своє існування, однак обновленські ідеї (перш за все, про необхідність тісного союзу з радянською владою) були перейняті Московською патріархією. Навіть можна сказати, що хоча «обновленство» і було формально знищене, однак ідейно воно перемогло Московську патріархію зсередини. Загалом, взаємини між «сергіанством» і «обновленством» – це окрема тема для обговорення.Але в цілому саме модель співпраці з державою стала спільним знаменником між «сергіанством» та «обновленством». Після смерті патріарха Сергія ця модель не зникла, а знайшла свій апогей у діяльності та поглядах митрополита Никодима (Ротова), через школу й наставництво якого пройшли цілі покоління священнослужителів. Серед них – не лише патріарх Кирил, а й архімандрит Зосима (Сокур), іподиякон митрополита Никодима, пострижений ним у чернецтво. Необхідно зазначити, що значна частина єпископату, духовенства та монашества руської Церкви всіма силами намагалася дистанціюватися від такої позиції. Деякі ж монастирі фактично стали негласною опозицією сергіанській «симфонії». Цілком закономірно постає питання: чи не є це лише історичним сюжетом, який давно залишився у минулому? На жаль, ні. Ті спотворення, яких зазнало церковне життя в Радянському Союзі, продовжують впливати на Церкву і в сучасній Росії. Вище церковне керівництво в Росії і сьогодні повністю підтримує і навіть виправдовує будь-які дії російського політичного керівництва. В цьому відношенні патріарха Кирила та його церковну політику можна вважати прямим продовженням «сергіанства».⬇️⬇️⬇️⬇️⬇️

Митрополит Михаїл після обстрілів Луцька сказав гарне слово...я звертаюся до вас не для того, щоб розповісти про біль. Про нього ви знаєте самі. Я звертаюся до вас із словом надії — і зі словом правди. Правда перша: ми живемо. Живемо — значить, Господь нас не залишив. Кожен день, який ми проходимо крізь це випробування і не ламаємося, — це вже перемога. Не дозволяйте ворогові забрати у вас те, чого він не може знищити ракетами: вашу гідність, вашу віру, вашу внутрішню свободу. Будинки можна відновити, душу — відновлює лише Бог. Правда друга: нам — не найважче. Скажу вам відверто як пастир. Коли думаю про Луцьк, Ковель сьогодні — я думаю також про Харків, Херсон, Запоріжжя… Про міста, де люди живуть під обстрілами щодня і щоночі, де цілі квартали лежать у руїнах, де дітей ховають у підвалах уже роками. Ми живемо в тилу. І це не привід для самозаспокоєння, але це — привід для вдячності та для відповідальності. Хто менше страждає — той більше зобов'язаний. Правда третя: може, праведників у нас стало менше? Колись Авраам торгувався з Богом за Содом: може, є там п'ятдесят праведників? Сорок? Десять? «Заради десяти не знищу», — відповів Господь. Це не богословська абстракція — це закон духовного життя народу. Міста тримаються праведниками. Країни — молитвою. Тому запитаймо себе чесно: чи не стало в нас менше молитви? Менше правди в стосунках, менше милосердя до ближнього, менше Бога в серці? Я не кажу цього для осуду — я кажу це для пробудження. Бо кожен із нас може бути тим праведником, заради якого Всевишній береже наші міста. Тому — молімося.