Статистика telegram channel - @veseliy_pip

о. Олександр Занемонець:«Те, що єпископи РПЦЗ благословили початок канонізації о. Серафима (Роуза), — справа дуже цікава.Безсумнівно, о. Серафим — подвижник. Аскет. Майже як один із давніх. Хай не в єгипетській пустелі V століття, а в каліфорнійській XX.Проблема в тому, що він був ще й письменником. Популярним серед американських «конвертів» того часу, так само як і серед пострадянських неофітів 90-х. І ось це було по-справжньому жорстке читання. Він був схожий на багатьох «протестантських фундаменталістів», які, стаючи православними, до буквального прочитання Біблії додали ще й буквальне прочитання отців.Жорстка ворожість до «теорії еволюції» (наші читачі 90-х думали, що це — від отців, але це — від протестантів-фундаменталістів). Жорстка ворожість до екуменізму в будь-якому — навіть найбезневиннішому — сенсі. Відчуття православ’я як «обложеної фортеці», ну і, звісно, швидкий кінець світу. В оточенні бісів.Дуже апокаліптичне бачення світу, яке отруїло багатьох неофітів 90-х.Американських послідовників о. Серафима це теж отруїло. Якщо він сам належав до РПЦЗ (у її тодішньому вигляді, коли вона не мала євхаристійного спілкування з іншими Православними церквами), то його учні після його смерті залишили РПЦЗ і пройшли через ще більш оригінальні «альтернативні групи». Втім, його монастир у Каліфорнії через багато років усе ж повернувся до канонічного Православ’я і зараз перебуває в Сербській юрисдикції.Якщо о. Серафим і не наполягав на «безблагодатності» помісних церков, то все ж він не перебував із ними у спілкуванні й навіть не збирався. А обговорення проблем «старого і нового стилю» займає в його листах справді гіпертрофоване місце.У цьому сенсі цікаво, як бачать закордонні архієреї «учительну» функцію його текстів у нинішніх умовах. Чи вони вважають, що якщо РПЦЗ за останні роки відійшла від своєї відокремленості й повернулася до спілкування, то й о. Серафим пройшов би той самий шлях? А його тексти??Можна сказати, що ці аспекти вчення о. Серафима — цілком схизматичне бачення православної еклезіології, яке зовсім не заслуговує на канонізацію. Як і інші його вузькості та «фундаменталізми».Чи можна канонізувати людину, але не канонізувати її богослов’я? Якби о. Серафим не був таким плідним письменником, то — безсумнівно. Він — подвижник, який своїм горінням привів багатьох до Христа.Але що робити з його текстами, які багатьох уводили в нездорову апокаліптику та й просто в найсправжнісінькі розколи? Як відділити одне від іншого? Вирішити, що ніхто ними більше не скористається, ніхто їх не читає? Чи якось обумовити це в акті канонізації? Чи це можливо?Цікаво, що тепер канонізація о. Серафима (Роуза) перебуває в руках Московського патріарха Кирила. Після возз’єднання 2007 року РПЦЗ може канонізувати на єпархіальному рівні місцевошанованих святих. Але для загальноцерковного прославлення вона повинна звертатися до Москви. Більше того, якщо я правильно розумію, це має робити Архієрейський Собор РПЦ, який уже давно не збирається. І нескоро збереться.Цікаво, що архієреї РПЦЗ це, найімовірніше, добре розуміють: вони проголосували за початок процесу, знаючи, що найближчим часом він не завершиться. Така собі архієрейська хитрість. Або мудрість.Безсумнівно, у Православ’я безліч відтінків і тональностей. Цікаво, що якщо одна з книжок о. Олександра Шмемана називалася «За Життя Світу», то невеликий журнал монастиря о. Серафима мав назву — «Смерть світу»…Як каже David Bentley Hart, сучасний американський православний богослов:«Сьогодні наплив у Православ’я колишніх євангеліків створив певною мірою катастрофічну ситуацію, оскільки вони приносять із собою навички дуже вузького мислення — те, як їх учили думати про релігію, про віру.Крім того, як навернені до чого б то не було, — вони починають дотримуватися цього більш люто, ніж ті люди, які народилися в православ’ї.Якщо ти народився православним — це просто місце, де ти живеш. А для них це ідеологія, яку вони прийняли, отже, вона має бути чистою. А оскільки вони євангеліки, це також означає — спрощеною, негнучкою і жорстокою».⬇️⬇️⬇️

Головний адвокат УПЦ о. Чекман:«🆘 Дорогі брати та сестри!Щойно отримано інформацію про те, що працівники Заповідника спиляли замки та здійснили захоплення Аннозачатіївської церкви на Дальніх печерах Нижньої Лаври.Зазначені дії викликають серйозне занепокоєння, оскільки вони вчиняються попри те, що судові процеси між Монастирем та Заповідником щодо користування будівлями та приміщеннями Лаври наразі тривають, а остаточні судові рішення у відповідних спорах не ухвалені.Будь-які односторонні дії щодо зміни фактичного користування храмами та приміщеннями під час невирішеного судового спору мають здійснюватися виключно у спосіб та в межах, передбачених законом, із дотриманням принципу верховенства права та повагою до судового процесу.Крім того, окрему увагу необхідно звернути на цинічність дій працівників Заповідника, яка проявляється у тому, що спочатку, без будь-яких попереджень чи офіційних повідомлень, користуючись відсутністю людей у приміщеннях, вони ламають замки, здійснюють захоплення храму та фактично позбавляють Монастир доступу до святині, а вже після цього, через певний час, направляють до Монастиря листи із твердженнями про нібито добровільне вивезення монахами своїх речей.Подібні дії не лише суперечать принципам правової держави та поваги до судового процесу, але й ображають почуття віруючих, для яких святині Лаври мають особливе духовне значення.Просимо всіх посилити молитви, зберігати спокій, не піддаватися на провокації та підтримати братію Монастиря у цей складний час.»

Черкаська єпархія ПЦУ пише на фб:Минуло 9 травня… Пам’ять про людей, які загинули у Другій світовій війні, для нас є священною. Без пафосу, без отого «побідобісся» й без дешевих політичних декорацій.Але коли у 2026 році офіційний ресурс Черкаської єпархії УПЦ московського патріархату публікує фоторепортаж про візит на Корсунщину митрополита Феодосія під заголовком «9 ТРАВНЯ — ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ», — це вже не про пам’ять. Це про вперте небажання розлучатися з ідеологічними наративами «русского міра». Бо «Велика Вітчизняна» — давно не історичний термін, а радянський пропагандистський конструкт, який десятиліттями просував міф про «єдиний народ», «спільну вітчизну» та особливу місію Москви й «нєпабідімого рускава народу». Тим часом увесь цивілізований світ і сучасна історична наука давно говорять про Другу світову війну — без кремлівської міфології та політичної бутафорії.Особливо колоритно це виглядає на тлі світлин, де парафіянки мало не наввипередки щемливо цілують руки одіозному владиці-професору, проти якого відкрито кримінальні провадження.Коли церковний інформаційний ресурс так демонстративно й свідомо ігнорує історичну правду — це не «традиція». Це вперте життя у старому радянському просторi, де досі припадає пилом телевізор із трьома каналами й портретом вусатого вождя «старшого брата» на пошарпаному серванті.

А Ви знали, що...НА ХРЕЩАТИКУ – ПАРАД ПЕРЕМОГИ НАД БІЛЬШОВИКАМИ9 травня 1920 року у Києві відбувся спільний парад Армії Української Народної Республіки та Війська Польського. Українські й польські частини урочисто пройшли центральною вулицею столиці – Хрещатиком. Це був парад перемоги над більшовиками – символ короткого, але важливого моменту, коли над Києвом знову замайоріли українські прапори.Навесні 1920 року УНР перебувала у надзвичайно складному становищі. Після тривалих боїв український уряд на чолі із Симоном Петлюрою шукав союзників для продовження боротьби проти більшовицької Росії. У квітні було укладено Варшавську угоду між УНР і Польщею, що передбачала спільні військові дії проти більшовиків. Уже наприкінці квітня союзні війська розпочали наступ на Київ.7 травня 1920 року до міста увійшли польська 7-ма кавалерійська бригада та 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Наступного дня прибула 6-та Січова стрілецька дивізія Армії УНР на чолі з полковником Марком Безручком. Більшовицькі війська залишили Київ без затяжних вуличних боїв.9 травня Хрещатиком пройшов урочистий парад на честь визволення столиці України. Урочистостям не завадила навіть гарматна канонада з боку Дарниці, де тривали бої за плацдарм на лівому березі Дніпра. Сучасники згадували, що такого військового шику Київ не бачив уже давно. Військові частини крокували ідеальними шеренгами – у блискучих шоломах, зі справною зброєю та під звуки оркестрів.Парад відкривала 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Далі йшли частини групи полковника Юзефа Рибака та 15-та Познанська піхотна дивізія. Завершувала ходу 6-та Січова стрілецька дивізія Армії УНР. За нею рухалися повстанські загони на селянських підводах із самодіяльними оркестрами. У параді також брали участь артилерія та кіннота.Ані Симон Петлюра, ані Юзеф Пілсудський не були присутні на урочистостях. Парад приймали командувач польської 3-ї армії Едвард Ридз-Сміглий та командир 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР полковник Марко Безручко. Серед гостей були також представники іноземних місій – французький полковник Шарль-Густав Антон і військовий аташе Японії майор Ямавакі.На вулицях зібралися тисячі киян. Хрещатик прикрасили прапорами, а мешканці зустрічали військових оплесками та квітами. Для багатьох це стало символом надії на відновлення української державності після років революцій, воєн і постійної зміни влади.Втім, утримати Київ союзникам не вдалося. Уже невдовзі більшовицькі війська перейшли у контрнаступ, і українсько-польські сили були змушені відступити. Проте парад на Хрещатику залишився важливим свідченням боротьби Армії УНР за незалежність України та одним із символів українсько-польського військового союзу проти більшовицької агресії.

«Архиєрейський собор РПЦЗ (тієї емігрантської церкви, яку поглинула РПЦ за допомогою Володимира Путіна у 2007 році — детальніше, наприклад, у книзі «Благими намерениями»), приурочений до святкування 100-річчя її Німецької єпархії, пройшов у монастирі під Мюнхеном і ознаменувався аж трьома скандальними подіями:✅ Спочатку архімандрит Симеон (Томачинський) повідомив, що німці відмовили йому у візі з формулюванням: «Одна або кілька держав-членів вважають, що Ви становите загрозу громадському порядку або внутрішній безпеці». Запрошення він мав саме від Німецької єпархії РПЦЗ. Він, звісно, подає свій особистий випадок як «відкриту дискримінацію Руської Православної Церкви. Гоніння на Церкву розширили свої межі — з України на весь Євросоюз». І взагалі: а що сталося? Хіба не можна одночасно бути Z і отримувати візи до ЄС? Але це був лише розігрів.✅ Далі дивимося на фото. Це диякон Вадим Новинський. Один із головних спонсорів УПЦ (колишніх?), український православний олігарх, колишній депутат Ради від проросійської партії.Новинський виїхав до Німеччини (здається, ще живе і в Хорватії) у 2022 році. В Україні він перебуває під санкціями та в розшуку у справах про державну зраду, розпалювання релігійної ненависті та ухилення від сплати податків.А в РПЦЗ у Мюнхені — будь ласка, нагороджують «за вірну підтримку єпархії» орденом Руської Зарубіжної Церкви II ступеня.Ходять чутки, що Новинський багато вклав у Німецьку єпархію РПЦЗ, зокрема — у нерухомість, тоді як європейські парафії УПЦ намагаються ніяк із ним не пов’язуватися.Тож вивертка позиція РПЦЗ щодо України, вочевидь, диктується Вадимом Новинським.✅ Ну і вишенька на торті. Собор ухвалив рішення канонізувати ієромонаха Серафима Роуза, який помер у 1982 році.Юджин Роуз був американцем, який навернувся у православ’я, пройшовши перед цим різні езотеричні культи. Заснував свій монастир і став гуру для кількох поколінь православних, його книгами зачитувалися в Росії у 90-х. Він викривав Захід за бездуховність, розвивав міфологію про особливий шлях Росії, всюди бачив бісів та спокуси, відзначався похмурим містицизмом окультного типу.Протоієрей Олександр Мень, який рідко так різко висловлювався про чийсь духовний досвід, говорив про Роуза:«Відчуйте самі, який дух іде від його книг. Це дух не євангельський, це дух ненависті! А ненависть, навіть замаскована під християнство, все одно залишається антихристиянською. Це людина, яка ненавидить увесь світ».Крім того, Роуз був гомосексуалом, і саме його наводять як приклад успішного «того, хто подолав», чиїм ім’ям калічать підлітків і молодих людей у православних сім’ях.Гідно провели собор, нічого не скажеш. Новинський плюс Роуз.»Православіє і зомбі

1. а) Новінський отримує орден від РПЦЗ б) СССПЖ починає висвітлювати максимально детально торжества РПЦЗ в) УПЦ, одним з рупорів якої є даний ресурс позиціонує себе окремо від МП і всіх її структур.А тепер, трохи наших роздумів і заключний другий пункт.В УПЦ прекрасно розуміють позаканонічний статус закордонного вікаріатства, адже УПЦ не є автокефальною церквою, про що свідчить нерозуміння і несприйняття православною єпископською конференцією Німеччини статусу тієї Церкви яку представляє закордоном даний єпископ.Також настрої самого духовенства вікаріатства, яке бачить ці всі питання статусу і в більшості проросійський настрій своїх співбратів. Наприклад деяке духовенство співслужить не дивлячись на офіційну заборону із структурами РПЦ і РПЦЗ аргументуючи це тим, що "не плюйте в криницю з якої ще прийдеться пити". Знаючи про дружбу митрополитів Онуфрія і Марка є велика ймовірність що клір першого просто перейде в клір останнього. А в нього серйозний кадровий голод. І це власне пункт номер 2.

Сергій Чапнін про о. Серафима Роуза:«Поки що я не мав часу раніше написати щось про рішення канонізувати Серафима Роуза в РПЦЗ, але ось кілька думок.Передусім, це цілком очевидно політична канонізація — або, точніше, ще одна політична канонізація, і я майже впевнений, що Синод РПЦЗ це прекрасно усвідомлює. Це канонізація дуже конкретної версії православ’я, яку варто прямо назвати «ідеологічним православ’ям»: набором готових відповідей, установок і ворогів, де православ’я функціонує радше як система світогляду, ніж як шлях життя у Христі.Зараз саме на таке є зростаючий попит: на ідеологію замість православ’я, на чіткі маркери ідентичності, жорсткі межі та готові пояснення світу. РПЦЗ намагається приватизувати цей попит, створюючи культ нового святого, образ якого дуже швидко почне приносити прибуток — принаймні символічний і репутаційний, а цілком можливо й фінансовий — через публікації, паломництва, іконографію та весь традиціоналістський нішевий ринок.Справжня трагедія, на мій погляд, полягає в тому, що в сучасній Америці майже немає нічого достатньо сильного, щоб протистояти цьому всередині самого православ’я. Серйозна православна теологія ХХ століття у США сьогодні переважно є сферою академіків і вузького кола «ліберальних православних» інсайдерів, тоді як для ширшої церковної публіки найгучнішим і найпомітнішим варіантом є саме ідеологічне православ’я у його різних формах.»

о. Кирило Говорун про крадіжки росіян:«Колись мій вчитель в Афінському університеті, проф. Фідас на лекціях церковної історії наголошував на надважливості вивчення так званих тактиконів (τακτικά) або нотицій (notitiae) – офіційних та напівофіційних списків єпископських кафедр у Візантії (вірніше, Східній Римській імперії). І лише сьогодні в мене дійшли руки до їхніх оригіналів (по паризькому критичному виданню Даррузе 1981 р.). І справді, дізнався звідти дещо дуже цікаве.По-перше, Київська митрополія у підпорядкуванні Константинопольському патріархатові вперше згадується у тактиконі, що його було укладено після 1032 р., у добу династії Комнинів. І одразу посідає почесне, як для новоприбулого, 60-е місце. Це відомий факт. Але він містить деякі менш відомі нюанси.По-перше, Київська митрополія перераховується серед "автокефальних" єпархій – у тогочасному розумінні цього слова. Малися на увазі великі церковно-адміністративні утворення, які не мали над собою інших юрисдикційних прокладок, а напряму співвідносилися із Константинополем. Юрисдикції з "прокладками" над головою відносилися до категорій тих, "які комусь належать" (επεχόμεναι). Київська митрополія до останніх не відносилася.Далі цікавіше. У всіх тактиконах київські митрополити стандартно позначалися як "російські" -- не "руські" і не "рутенські", а саме ο Ρωσίας. Вже в піздньовізантійську добу тактикони починають називати їх "митрополитами Київськими і всієї Росії" (μητροπολίτης Κυέβου και πάσης Ρωσίας). Причому υ у назві міста слід вимовляти як українське "и", а не "і". Починаючи з початку ХІІІ століття, тактикони розрізняють між "Великоросією" (Μεγάλη Ρωσία) і Малоросією (Μικρά Ρωσία). Обидві Росії входили до Київської митрополії. До "Великої Росії" тактикони відносять, наприклад, Чернігів, Переяслав, Канів та Галич. (Галич з XIV стає на короткий час окремою митрополією під прямою юрисдикцією Константинополя, але потім знову повертається під Київ.) Тактикон 1340-х років, повʼязаний із патріархом Філофеєм Коккіним, конкретизує, що тоді вважалося Малоросією: теперішні Волинь, Галичина та Холмщина. Також, увага!, до Малоросії віднесено Смоленськ (Σμόλεσκον у рукописі).Який з цього висновок? – Москва вкрала у нас не лише назву Росія, але навіть назву Великоросія. Бо сама вона у типіках не згадується ані як Великоросія, ані навіть як Малоросія.»

Оксана Черкасова на фб оголює один із страшних пороків суспільства:Черепом Павліка Морозова сільські діти грали у футбол, історичний факт. Донощиків не люблять ні карма, ні вічність.Стукацтво сучасної України стало системою. Не війною народжене, почалося десь у ковідні часи. Доносити на "неправильних" журналістів, бо не так про вак псину, чи ще щось, написали, закликала Наталя Лігачова, редактор "Телекритики". Медійна експертка з етичної етики та дуже медійності. На сайті, яким керує, для доносів зробили спеціальне віконце. В дитинстві, мабуть, правовірною піанєркою була, камсамолачкай... Радянські навички в незалежній Україні.Стукацьке насіння зійшло, проросло. І ось уже юне (чи не дуже, не в курсі) обдарування, що підписується Максим Кальник, намалювало розлоге простирадло: як правильно здати ближнього тицькунам. Не соромиться, так і пише - "здати", без жодних евфемізмів "повідомити" чи "інформувати". Донос як "чеснота" патріота.Лайно давайте вважати цукеркою, це по-Кальниківськи. Скількох і кого сам здав - цікаво, хай би надрукував список.Текст є на ресурсі з промовистою назвою "Na front": "Морально це як витягти дріт із бомби: ризиковано для совісті, але необхідно для країни. Юристи підтверджують - анонімне повідомлення законне, якщо правда. Немає премій чи нагород, але спокій на душі безцінний". Незачот, Максимку! Хто ж згадує, що безпонтова справа? Що не дають воєнкоми хоч кілька гривень за продажі душі?Оптових та вроздріб, їх пачками щодня. Стукають самозабвєнно на авторів на фб, на сусідів, родичів, коханців, однокурсників, співпляшників і т.д. Сталінська закваска. Своєю чергою, вибудовуються нові соціальні алгоритми й поведінкові моделі. Продиктовані тотальними страхом й недовірою одне до одного. Авжеж, нащадки козаків, волелюбні.Знайомі знайомих розповіли історію їхнього сина, 35річного "ухилянта", розлученого. Дитина-школярка живе з мамою, обидві виїхали до Польщі, хлопака переказував туди й аліменти, й додатково. Сам, тим часом, намагався налагодити особисте: з кимось-там листувався, планували побачення з новою обраницею. Тим часом, жінка у Вроцлаві зажадала збільшити щомісячний транш. Інакше повідомить адресу колишнього в ТЦК. Обраницю вже повідомила, "який козел і боягуз" - вирахувала, чиї фотки на фб лайкає постійно. Побачення накрилося, дівчина здулася. "Ухилянт" заліг на дно на чужій хаті і оголосив целібат на ближчі роки, "бо вірити нікому не можна".Щось дуже важливе зламалося в колективному українському серці. Проіржавів під нальотом зеленого клапан, відповідальний за базове людське.Ну, і про основоположника жанру, того самого Павліка, доніс нквд на рідного діда і став героєм в ссср. Розумово неповноцінна нещасна дитина з дуже проблемної родини. В них в домі розважалися, обливаючи один одного сечею. Крали, що могли в односельців. Після того, як Павлікові, заодно, і його братові вкоротили віку - самі енкаведисти, не дід, на нього скинули провину - мальчіка з почестями поховали на сільському цвинтарі. Вдячні мужики могилу розорали чи то під город, чи під леваду, коли розширювався колгосп. Далі спорт з черепом, грали ним довго, перш, ніж доперли, чий. Перепоховали, залили все бетоном. Але Павлікова спадщина пробилася й крізь бетон, і через кордони.Автор Людмила Пустельник.

❗️⚖️Апеляційний суд скасував висновок релігієзнавчої «експертизи» Статуту УПЦ і зобовʼязав ДЕСС її переробити.6 квітня 2026 року Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову у справі №320/26027/23 за позовом Київської Митрополії Української Православної Церкви до Державної служби України з етнополітики та свободи совісті та її голови Віктора Єленського. Суд апеляційної інстанції частково задовольнив апеляційну скаргу Української Православної Церкви, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким визнав ключові доводи Київської Митрополії обґрунтованими.У своїй постанові суд прямо констатував незаконність бездіяльності державного органу. Зокрема, зазначено:«Визнати протиправною бездіяльність Державної служби України з етнополітики та свободи совісті щодо нерозгляду заяви Київської Митрополії Української Православної Церкви від 10.01.2023 № 0029 про відвід членам Експертної групи… та неприйняття відповідного рішення за результатом такого розгляду».Суд наголосив, що нерозгляд заяви про відвід є істотним порушенням процедури, яке ставить під сумнів неупередженість проведеної експертизи.Більше того, суд окремо зауважив, що відсутність чіткої процедури у законодавстві не звільняє орган влади від обов’язку забезпечити справедливість процесу. У зв’язку з цим суд дійшов принципового висновку про дефектність усієї процедури експертизи: «Встановлене судом порушення процедури є істотним, оскільки зумовлює дефектність як висновку релігієзнавчої експертизи, так і оскаржуваного наказу ДЕСС…».На підставі цього апеляційний суд визнав незаконними і подальші дії посадової особи державного органу. У постанові зазначено: «Визнати протиправними дії голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктора Єленського щодо затвердження Висновку… за умов нерозглянутої заяви… про відвід…».Ключовим наслідком розгляду справи стало скасування самого рішення державного органу: «Визнати протиправним і скасувати наказ Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 27.01.2023 №Н-8/11…».Таким чином, суд фактично підтвердив, що проведена раніше релігієзнавча експертиза була здійснена з істотними порушеннями процедури, які вплинули на її результат і правомірність.Постанова Шостого апеляційного адміністративного суду набрала законної сили з моменту її ухвалення.