Статистика telegram channel - @veseliy_pip

В чом ж проявляють нерадиві священники своє "непослушаніє"?Який гріх вони мають перед своїм архієреєм?     Як завжди, на першому місці ГРОШІ. Внески, свічки у три дорого, лампадне масло за ціною золота, хрестики, іконочки, ніби їх С в. Андрій Рубльов писав.       Наприклад свічки. Кожна парафія повинна купити у владики від 100 до 200 пачок свічок. Якщо на церковних складах, пачка свічок коштує приблизно 280 грн, то у Анатолія вони 420. На пачці він має чистого навару 140 грн. Свічковий сезон бідному поліському владиці приносить близько 4 000 000 грн.       Здається, якщо ти стільки заробляєш на свічках, то може духовну сповідь хоч зробиш безкоштовною?       Та де там, за сповідь єпархіального духовенства «великий духівник» сучасного українського православ'я зшибає зі своїх вірних рабів близько 100000 гривень ( по 500 грн. за душу).       Але свічки і сповідь то ще не все. Ще владика дууууже переживає за те, щоб київська митрополія (головний офіс) не вмерла з голоду. Щокварталу він на митрополію збирає окрему "пожертву". Це сума в районі 200000 грн. На хліб з пісним маслом хватило б. Тільки цікаво, що таку "пожертву" (окрема плата зі священників на митрополію) більш ніде в УПЦ не збирають. Видно любить вл. Анатолій нашого Предстоятеля, переживає за нього. А може і за вл. Антонія Паканіча? І йому щось перепадає. А може і не перепадає ні одному, ні другому. Тут бідному архієрею поліському не має за що жити, а не те що ще про митрополію думати. Війна на дворі. Треба про себе дбати.       Але мова не лише про "голодну" митрополію. Людей обурює, що єпархія за всю війну, ні разу не ініціювала збір допомоги для військових та переселенців. Звичайно, священники та парафії збирають, допомагають підтримують військо і обездолених людей. Але архиєрей сам такими дрібницями не переймається. В кращому випадку розмістить інформацію на сайті, що якась парафія комусь там чимось допомогла. А частіше ініціативний та небайдужий священник получить по шапці за "не ефективне використання церковних коштів: " На волонтерство гроші знайшов, то й на свічки знайдеш".         Невід'ємною частиною цьогорічних проповідей і бесід була геополітика. Владика Анатолій у цій справі знавець.          Ось наприклад, він вже знає які наслідки буде мати війна в Ірані: "Почалась велика війна в Ірані. Америці буде не до нас. Україну розділять сусідні держави. Нашу Церкву перестануть чіпати і все знову стане добре. Вистоїмо. Треба лише трішки почекати, потерпіти, триматися в гурті, слухати владику".         Коли українцям біда, то владиці Анатолію радість. Головне, щоб нас не чіпали а все інше, то нас  не турбує. Не буде України, то й не буде. Зате "церква наша" (контора наша) завжди буде.          Такі заяви архієрея неодмінно зацікавлять правоохоронних органів . Варто лише почекати, коли хтось з священників чи вірян подасть заяву на нього за зраду державі.          Ще багато є що розповісти про відомого поліського "апостола" але залишимо на другий раз.           А може, все ж, духоносний митрополит Онуфрій, котрий так переживає за збереження чистоти віри, поставить на місце чи прибере це поліське позорище. Бо якщо він не прибере, то земля його не витримає, і прибере.

Від пидписників про останній текст архієпископа Іони.«Про вибіркову «гігієну» совісті«Брезгую», – каже людина, яка десятиліттями звикла вважати святині українського народу приватною власністю московського патріархату. Виявляється, святість для них працює лише за наявності «правильної» печатки в договорі оренди.Тобто, поки там господарював «русскій мір», мощі були благодатні, а як тільки повернулася вже автокефальна Українська Церква, так раптом стали «краденими»? А нічого, що преподобні подвизалися і просіяли тут саме в час, коли Київська Митрополія була у складі Константинопольського Патріархату, який і надав нам автокефалію, тож вкрав їх, анексувавши нашу Митрополію, саме МП ще у 1686 році?Чи не це і є справжнє фарисейство, коли любов до Христа підміняється вірністю московським циркулярам? Ви кажете про гидливість до українських музейників, але при цьому шанобливо тримаєтеся за штучну канонічну пуповину з кривавим російським агресором, як за «найбільшу святиню».Святі належать Богу. І якщо ваша віра та бажання зайти до печер залежать від того, хто тримає ключі від дверей, то чи віра це взагалі, чи просто релігійний супровід політичної кон’юнктури? Преподобні отці Печерські пережили радянське безбожництво, переживуть вони й вашу гординю та лукавство.»

Якщо вам хтось скаже, що конфесія неважлива, згадайте історію отця Степана Подольчака. Священника, якого закатували за відмову перейти до Московського патріархату.15 лютого 2024 року в окупованому Каланчаку на Херсонщині російські військові позбавили життя протоієрея Православної Церкви України — отця Степана Подольчака.За два дні до цього, 13 лютого, окупанти увірвалися до його дому і викрали священника. Його неодноразово викликали на допити ФСБ та вимагали перейти до Московського патріархату. Отець Степан відмовився.15 лютого його дружину викликали на впізнання тіла. За свідченнями очевидців, священника катували, а потім розстріляли.Отцю Степану було 59 років. Він приїхав до Каланчака зі Львівщини і понад десять років будував тут храм Всіх святих землі Української та громаду ПЦУ. Навіть під окупацією він продовжував служити українською мовою і молитися за Україну.Страшний символізм: його не стало саме 15 лютого — у день, коли у 1998 році він був висвячений на священника.У нього залишилися дружина, діти й онуки.Світ має знати ці історії. Це не «конфлікт». Це мучеництво за віру. Це війна проти людей, Бога і свободи.Вічна пам’ять отцю Степану Подольчаку!🕯️🙏🏼

#коментарПігулка правди для митрополита Марка - Протоієрей Віталій КузьмичЦя публікація — відповідь на інтерв’ю митрополита Берлінського Марка РПЦЗ, опубліковане одіозним пропагандистським ресурсом СПЖ, де він заявив, що на чолі Православної Церкви України нібито стоїть «мирянин», який не має священства і єпископської хіротонії.Митрополит Марк говорить про «розкольництво» і «безблагодатність» іншої православної юрисдикції, але тут важливо пригадати історичний контекст. РПЦ МП і Руська Зарубіжна Церква (РПЦЗ) протягом десятиліть звинувачували одна одну у відході від канонічності та втраті благодаті.Після Другої світової війни РПЦЗ відокремилася від Московського патріархату, вважаючи його компрометованим через тиск радянської влади. РПЦ МП у відповідь звинувачувала РПЦЗ у розкольництві та самочинності, наголошуючи на «неблагодатності» хіротоній поза своєю юрисдикцією.У 1970–1980-х роках взаємні заяви посилювалися: РПЦЗ офіційно не визнавала канонічність єпископів Московського патріархату за співпрацю з радянською державною владою, а РПЦ МП натомість повторювала риторику про «розкол» та «безблагодатність» РПЦЗ.В обох випадках головним інструментом була словесна дискредитація, а не богословський аналіз чи спроба канонічного діалогу.У 2007–2008 роках, після підписання акту про відновлення євхаристійного і взаємного канонічного визнання, формально конфлікт був завершений, і фактично всі миттєво забули про «безблагодатність». Можна сказати, що це була «БЛАГОДАТЬ ПО РОЗЧЕРКУ ПЕРА» — декларативна, швидкоплинна і мало що змінююча на практиці…Сьогоднішні заяви митрополита Марка щодо ПЦУ виглядають як дзеркальне повторення цих старих наративів: замість об’єктивного богословського діалогу — лише маркування «розкольництва» й «безблагодатності», тоді як історія показує, що такі ярлики дуже швидко стають декларативними і формальними.Пігулка правди проста: якщо прагнеш говорити про істину, спочатку визнай історичні реалії та власні помилки, згадай слова Господні про скалку в оці брата, і тільки тоді можна вести діалог, без старих ярликів та звинувачень, які слугували інструментом політичного і церковного тиску, а не богословського розуміння.Розуміння цих фактів допомагає бачити сучасні конфлікти у православ’ї більш комплексно – взаємні звинувачення нічого не вирішують, вони лише поглиблюють розкол і шкодять усій Церкві.Джерело

Шановне товариство, звітую. 2 листи на Митрополію благополучно доставлені, хоча другий лист, який власне йшов на Канцелярію (Залізничне шосе, 3) пролежав у відділенні Укрпошти 2 тижні. Тому немає сенсу слати ще один лист на Лаврська, 15.Я ще й полірнув все це, написавши в Телеграмі єпископу Марку. Скидаю тут скріншот короткого листа. Він одразу, впродовж 1 хвилини, подивився повідомлення, але так і нічого не відповів (пройшло вже декілька днів).Сподіваюся, що Блаженнішому все таки показали наше звернення або хоча б повідомили про нього.Моя інтуїція підказує, що ніхто нічого не буде робити судячи з реакції владики Марка, а це все ж таки не останні люди в оточенні Блаженнішого. Хоча десь глибоко в глибині свідомості (даруйте за тавтологію) хотілося б сподіватися, що Блаженніший включить в даному випадку режим впертого буковинця і нікому нічого не розповідаючи, почне застосовувати свої зв'язки та адмінресурс і визволяти о. Костянтина Максимова.Наш прогноз: Не почне! Чому? Подумайте. Відповідь на поверхні.

Обрізання — навіщо воно взагалі було потрібне?Серед найпопулярніших і водночас найменш переконливих пояснень цієї дивної для нас близькосхідної практики — гігієна. Адже якби воно було пов’язане саме з нею, то згадувалося б у Книзі Левіт серед відповідних законів, що регулюють виділення, обмивання тощо, а не в Бут. 17 як знак завіту й маркер належності до народу. Чимало племен зі спекотних близькосхідних країн чудово обходилися без обрізання, а там, де воно все ж практикувалося, його здійснювали не в немовлячому віці, а вже у дорослому.Уже в Стародавньому Єгипті бачимо, що обрізання не було загальнообов’язковим і часто навіть частковим. Якби воно мало суто гігієнічне походження, логічно було б проводити його незалежно від соціального класу, повністю й однаково, але це не так. Філістимляни, які взагалі не практикували обрізання, не демонструють жодної катастрофічної смертності від інфекцій, як, очевидно, і більшість необрізаних єгиптян. Моавитяни та народи Ідумеї також здійснювали обрізання вже в дорослому віці — як соціальну ініціацію перед вступом у шлюб.Інакше кажучи, обрізання довкола народу Ізраїлю вже існує, але як ознака елітного або жрецького статусу чи як певний обряд ініціації чоловіка при вступі в доросле життя. Це маркер, що сигналізує про досягнення віку суспільної значущості: відтепер чоловік може нести відповідальність відповідно до свого соціального статусу. Дитина, яка ще не досягла віку обрізання, хоча й належить до спільноти від народження, у певному сенсі є неповноцінною. Рівний статус за ступенем значущості вона отримує лише тоді, коли досягає віку, в якому може виконувати свої обов’язки перед іншими. Вона терпить біль, демонструючи мужність і витривалість, і тільки після цього заслуговує на повне прийняття.Ізраїль не просто переймає практику обрізання у сусідніх народів, а докорінно її переосмислює. Обрізання — це маркер вступу в завіт, у спільноту, набуття повноцінного людського статусу, але тепер воно здійснюється в немовлячому віці. Немовля, яке, строго кажучи, ще нічого й нікому не може дати, яке навіть не має гарантії вижити в суворому світі без щеплень і пеніциліну, — воно не менш значуще, ніж дорослий, продуктивний чоловік, що робить реальний внесок у життя народу. Лише один тиждень, прожитий під сонцем, уже є підставою для проголошення повноти й безумовної цінності його існування. Завершення семиденного циклу, що відповідає процесу творіння, — і ось немовля вже нове створіння, частина завітного, нового порядку, важливе навіть у своїй «непотрібності», просто тому, що дихає.Єлізавета Іванькова

Африканців, навернених до РПЦ, змушують воювати в Україні, - експертКампанія прозелітизму Московського Патріархату в Африці набула зловісного повороту. До такого висновку прийшов Массімо Інтровіньє — італійський соціолог релігій, директор Центру досліджень нових релігій (CESNUR). Він пише, що одразу після визнання Патріархом Варфоломієм Православної Церкви України, Російська Православна Церква наклала свою руку на громади в Африці, які належали до канонічної території Олександрійського Грецького Православного Патріархату."З ентузіастичного благословення Кремля Московський Патріархат створив Патріарший екзархат Африки, структуру, призначену для відведення духовенства, парафій та впливу з Александрії та, як наслідок, з Константинополя. Розширення було вражаюче швидким. За кілька років контрольована Москвою мережа завоювала сотні парафій, понад 200 священнослужителів та присутність у понад 30 африканських країнах. Стратегія була простою: запропонувати африканським священикам кращі зарплати, пообіцяти нові церкви та гарантувати підвищення по службі, яке в грецькій традиції зайняло б десятиліття", - пише релігієзнавець.Як наголошує Массімо Інтровіньє, у Кенії, де Екзархат був особливо активним, з'являються свідчення того, що розширення Церкви переплітається з вербуванням молодих африканців для війни Росії в Україні."Те, що починалося як канонічна суперечка, перетворилося на щось, що неприємно нагадує духовно-політичний конвеєр: приєднатися до Церкви, що належить Москві, прийняти пропозицію «навчатися» чи «працювати» в Росії під егідою Патріархату та надто пізно виявити, що пунктом призначення є не семінарія чи церковна благодійна організація, а передова", - пише релігієзнацець.Знаковим став випадок Чарльза Вайтаки Вангарі, 31-річного кенійця, який помер у грудні 2025 року після призову невдовзі після прибуття до Росії. Перспективний футболіст, його шлях розпочався, коли він зв'язався з Православною Церквою в Кенії, пов'язаною з Екзархатом, що спонсорується Москвою, та отримав обіцянки працевлаштування в Росії. За даними кенійських футбольних джерел, його вербувальники, пов'язані з РПЦ, пообіцяли йому, що після переїзду з Росії він, можливо, приєднається до професійної команди у Швеції. Історія закінчилася тим, що його родині на Різдво повідомили, що вибух забрав його життя і що його останки не можуть бути знайдені. Місцеві правозахисні організації стверджують, що його шлях — з Кенії до Росії через контакти в колах Російської Православної Церкви — не є поодиноким.«Vocal Africa», панафриканська правозахисна група, повідомляє, що сотні кенійських сімей звернулися за допомогою після того, як їхні сини вирушили до Росії за домовленістю, пов’язаною з РПЦ. Ця закономірність тривожно послідовна: до молодих чоловіків звертаються особи, пов’язані з Московською Церквою, пропонують зарплати, значно вищі за місцеві стандарти, і заохочують подорожувати за короткостроковими візами. Після прибуття до Росії їхні документи конфіскують, на їхні імена відкривають банківські рахунки, які контролюють військові командири, а обіцяна заробітна плата зникає. Наступний крок – військовий призов.Російська Церква, зі свого боку, все заперечує, хоча й не дуже переконливо.За словами Массімо Інтровіньє, російський православний священик у Найробі наполягає на тому, що Церква надсилає лише студентів семінарії, а не бійців. Однак він визнає, що цих студентів відправляють на окуповані Росією території України, деталь, яку важко пояснити навіть у мирний час. Він також визнає, що студентів попереджають про «ризик» військового набору."Це цікавий вид пастирської опіки, який передбачає відправлення молодих африканців у зону бойових дій, попереджаючи їх, що їх можуть примусово завербувати. Деякі повертаються пораненими або інвалідами; інші взагалі не повертаються. Їхнім батькам залишається благати про репатріацію, компенсацію та відповіді", - пише релігієзнавець.

о Вван Бурдін:«Неочікувана новина була опублікована сьогодні на сайті Московської єпархії (https://moseparh.ru/ukaz-u-0223-ot-20-fevralya-2026.html). Позбавлений сану чудовий священник і психолог отець Андрій Лоргус, який уже сім-вісім років живе на пенсії в Болгарії. За штат Московської єпархії він вийшов ще у 2018 році.Служив у храмі пророка Іллі Обиденного, храмі Живоначальної Трійці в Чертанові та у Високо-Петровському монастирі. Останнім місцем служіння в Москві був храм святителя Миколая Мирлікійського на Трьох горах.Широко відомий як психолог, організатор і декан факультету психології Російського православного університету Іоанна Богослова, засновник і ректор Інституту християнської психології (ІХП), автор низки книжок на цю важливу тему.З 2003 року він входить до ради Європейського руху з християнської психології та антропології й виступає на його щорічних міжнародних симпозіумах із доповідями.Загалом, кому цікаво, ось його офіційна сторінка:https://andreylorgus.eu/У сьогоднішньому указі причиною позбавлення сану зазначено аж сім канонічних правил. При цьому складно зрозуміти, яке відношення вони взагалі мають до священника, який давно вийшов на пенсію (отцю Андрію 69 років) і живе на території іншої помісної церкви.Йому закидають порушення «правил 6-го Трульського Собору, 25-го, 31-го і 55-го Святих Апостолів, 16-го Першого Вселенського Собору, Нікейського, 3-го IV Вселенського Собору, а також 56-го Святих Апостолів».Тобто поряд зі стандартним «клятвопорушенням»: відокремленням від єпископа і створенням незаконних зібрань, самовільним залишенням парафії та переходом до іншої церкви, зайняттям мирськими справами, образою кліриків і «дошкуля́нням» єпископу.Фактично ж, як прокоментував цю новину сам о. Андрій, причиною стали ті відкриті листи, які він підписував після лютого 2022 року.Нинішній указ навряд чи якось позначиться на долі о. Андрія. У Росії він давно не живе. У Болгарській церкві офіційно не служить. Та й оскаржити нинішній указ у Вселенського патріарха за бажання цілком можливо.А ось для російської церкви, мабуть, це черговий болісний момент ганьби. Мало честі зрікатися своїх найкращих дітей.»

Олексій Чекаль, відомий український дизайнер для православної Церкви:«Сьогодні була дуже важлива подія. Ближні печери Києво-Печерської Лаври знову відкриті для українців. Символічно, що це відбулося 24 лютого — у день роковин повномасштабного вторгнення і в Національний день молитви.Відкривали печери у Хрестовоздвиженському храмі Блаженніший Епіфаній, Міністр культури Тетяна Бережна, Владика Авраамій, директор заповідника Максим Остапенко, директор ІНПУ Олександр Алфьоров, глава ДЕСС Віктор Єленський та інші численні...Радий був трохи допомогти в цьому як Заповіднику, так й Українській Церкві в царині написів та літер, які теж ведуть свою когнітивну війну та змінюють й повертають наративи.Для Києво-Печерського монастиря у міру сил роблю шрифтові родини, де прибираючи умовну "іжицю" та асоціації з московським духом, літери стають пружні та міцні й мають історичну тяглість та сучасну читабельність. Переназивання імен та топосів й повернення українських назв у Лавру, як акт повернення до своєї історії та викидання колоніальних бирок. Імена Преподобних зроблені вузьким шрифтом, який нагадує великі літери в Київському Псалтирі 1397 року, що був написаний в Києво-Печерській Лаврі, але я додав сучасної динаміки та чіткості. Додатковий шрифт - був спеціально розроблений для стиля Лаври, він аскетичний, читабельний та без зайвих барокових складностей, щоб підкреслити стриманий, чернечий тип життя.Трохи покажу процеси та результат. (монтаж та 3D друк Володимир Вальдман)Святі преподобні отці Печерські, моліть Бога за перемогу над ворогом, та збирання української землі, народу та сенсів.»

Коли збирають монети з Фонтана ді Треві, відбувається захоплива «промислова» операція, яку зазвичай проводять у понеділок вранці під наглядом поліції. Працівники використовують довгі мітли та потужні всмоктувальні насоси, щоб вигрібати тонни металу з дна фонтану. Мало хто знає, що ці кошти — близько 1,5 млн євро щороку — не надходять до бюджету Рима, а повністю спрямовуються на фінансування соціальних супермаркетів організації «Карітас», перетворюючи надії туристів на справжню їжу для бідних родин.Процесом збору керують працівники комунальної компанії ACEA, які заходять у басейн у спеціальному спорядженні. Перед початком подачу води тимчасово припиняють, а монети згрібають у великі купи спеціальними щітками, щоб не подряпати дорогоцінний камінь пам’ятки. Білі мішки, важкі та наповнені мокрим металом, потім герметично запечатують під наглядом карабінерів і перевозять на охоронюваних автомобілях до спеціалізованого складу.У сортувальному центрі гроші проходять трудомісткий етап очищення та сушіння. Монети відокремлюють від інших предметів, які випадково або навмисно потрапляють до фонтану: сонцезахисних окулярів, прикрас, казино-фішок чи навіть протезів. Після видалення домішок лічильні машини сортують монети за номіналом і типом, готуючи їх до банківського депозиту.Виявлений у мішках валютний «мікс» є свідченням світового туризму, адже у фонтан кидають не лише євро. На дні води змішуються американські долари, японські єни, фунти стерлінгів і монети з усіх куточків світу. «Карітас» має спеціальні угоди з банками щодо обміну цих валют, що гарантує: жодна мимовільна пожертва не буде втрачена, незалежно від країни походження туриста.Традиція кидати гроші у фонтан ґрунтується на простій, але потужній міській легенді. Кажуть, що якщо кинути монету правою рукою через ліве плече, то одного дня ти повернешся до Рима. Якщо кинути дві — закохаєшся в місцевого жителя, а три монети гарантують шлюб. Цей ритуал щодня спонукає тисячі людей робити внесок у спільний фонд, не знаючи напевно, куди саме підуть їхні гроші.Магазини, що фінансуються цими коштами, працюють як звичайні супермаркети, але без касових чеків для клієнтів. Родини отримують картки з балами, за допомогою яких можуть «купувати» базові продукти харчування, підгузки чи засоби гігієни. Така система зберігає гідність отримувачів допомоги, дозволяючи їм самостійно обирати необхідні товари, замість отримання стандартного набору.Окрім продуктів, гроші з фонтану підтримують і мережу соціальних їдалень, де щодня подають гарячу їжу. Кошти також спрямовуються на утримання притулків для бездомних і програм професійної реінтеграції. Таким чином, побажання туристів стають важливим економічним двигуном соціальної допомоги італійської столиці, покриваючи значну частину бюджету благодійної організації.Протягом багатьох років точилися напружені адміністративні дискусії щодо права власності на ці кошти. Мерія Рима в певний момент розглядала можливість спрямувати їх до місцевого бюджету на ремонт міської інфраструктури. Однак громадський тиск і моральні аргументи переважили: вирішили, що гроші, кинуті з надією, мають служити гуманітарним цілям.Охорону пам’ятки значно посилили, щоб запобігти крадіжкам монет, що раніше було доволі поширеною практикою. До створення постійних патрулів траплялися випадки, коли люди вночі заходили у водойму, щоб дістати гроші магнітами або сітками. Сьогодні будь-яка спроба взяти монети з води вважається злочином і карається значними штрафами, а територія перебуває під цілодобовим відеоспостереженням.Фонтан ді Треві, шедевр Ніколи Сальві, живиться водогоном Аква Вірго, який із давніх часів постачає прісну воду до Рима. Той факт, що монети, кинуті в цю чисту воду, зрештою допомагають нагодувати нужденних, надає пам’ятці нового символічного значення. Животворна вода та анонімна щедрість відвідувачів поєднуються в безперервному колі благодійності, перетворюючи простий туристичний жест на акт людської солідарності.