Статистика telegram channel - @veseliy_pip

о. Іван Поліщук з УПЦ:«Професор Никодимов у своїх спогадах про Києво-Печерську Лавру пише, що лаврський полієлей, 103 псалом, Блажен муж та й інші піснеспіви з богослужіння у Великій Церкві на початку ХХ ст. було чути до дніпровських схилів. На всі околиці лунала молитва великих лаврських хорів великоцерковного та митрополичого. Сім добових кіл: вечірня, повечір'я, полуношниця, утреня і 1 час, та 14 літургій щодня в храмах верхньої і нижньої Лаври. Потім прийшли нові хазяї які вбили вікову традицію, вбили обитель. Сьогодні, в серці Києва і України в Софії Київській нема молитви і щоденної літургії до сих пір, досі в руїнах Десятинна Церква, в Лаврі знов реванш взяли пережитки совдепії. Що вони нам пропонують? Ось це. Ви думаєте, що ми якісь невігласи і проти культури? Ні. Просто всьому є своє місце.В мене, як людини віруючої, від даної подачі оголошення просто шок. Замість молитви і лаврських хорів симфонічний концерт.Ось вам власне вибірка з тексту:Видатна та знакова подія - концерт «Симфонія Лаври», який відбудеться у головній святині українського народу - на площі Успенського собору Києво-Печерської Лаври, біля підніжжя Великої Лаврської дзвіниці. Неймовірна симфонічна музика з лаврських схилів відлунюватиметься над усім Києвом!У кращих світових традиціях живе звучання симфонічного оркестру на території національної історичної памʼятки зачарує та не залишить байдужим!30 серпня 2025, Київ, Києво-Печерська лавра.Це незабутня подія, яку варто побачити на власні очі! Краще б мої очі цього не читали і вуха не чули. Ще раз скажу, я не противник музики. Для музики є опера, театр, філармонія, або купа майданчиків під відкритим небом у мальовничих місцях Києва, але їм треба саме Лавра, як доказ віруючим людям хто в церкві хазяїн.»

Нам треба зрозуміти одну дуже важливу очевидність - віруючих людей дуже мало. Тому, коли кажуть, що уся Україна молиться за мир, чи усі надіються на Бога, то в реальності, це не так. Для багатьох, у тому числі і для невіруючих, християнство це просто чергове знамено, візерунок національної ідентичності, не більше. Моляться дуже мало, а до покаяння приходять ще менше. Зрозуміймо це і не дивуймося, що у світі таке робиться.Що робити? Я не знаю. Я не благочинний і тим паче не єпископ. Але, для того, щоб щось почати змінювати, треба побачити проблеми, а уже потім їх стане можливо вирішувати. Ось про що треба говорити на єпархіальних зібраннях та на засіданнях синоду. У нас просто повний занепад церковного життя. Десь у містах можливо не так, але по селах – ховайся. Я особисто знаю про декілька храмів, в котрих роками не служаться служби, бо люди перестали туди ходити. Старі прихожани повмирали, чи виїхали, а нових не додалося. Ось і стоять посеред сел зачинені і часто в аварійному стані церкви.Треба щось робити, поки не пізно.Під час прогулянок по селу, вийшов до мене один чоловік. Він питає якого патріархату наша Церква. Я відповідаю що УПЦ, ну і далі розмова про ПЦУ, патріарха і т.д. Бачу, що його ця тема напрягає, але і розібратися хоче. Я потрохи перейшов все-ж до розмови про Бога і якось стало світліше. І він дружелюбно посміхався і в мене знаходились якісь слова. Після розмови зробив черговий висновок про те, як міжцерковні розборки віддаляють від Бога, і як розмова саме про духовне приносить просвітлення. Але, нажаль, войовнича пропаганда призвела до того, що люди майже не здатні говорити про духовне, бо усе заповнено релігійною війною. Ось відвертаються люди від Церкви.

До речі, якщо вже згадали митрополита Іонафана (Єлецьких), нині колишнього керуючого Тульчинською єпархією УПЦ, варто нагадати його довгу та суперечливу історію — і особисту, і церковну.У 1980–90-х роках він був однією з найближчих осіб до митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка). Спершу — як помічник і секретар, потім — як намісник Києво-Печерської лаври, а згодом — єпископ і керуючий справами Київської митрополії в статусі екзархату РПЦ в Україні.Він був довіреною особою і знав дуже багато і про особисте життя митрополита Філарета.Але саме в ті роки, після офіційного відновлення чернечого життя у Лаврі, навколо Іонафана почали згущуватися хмари. Його було викрито у розкраданні церковного майна — значних обсягів золота, срібла, пожертвуваних вірянами на оновлення святині. Це розкрадання помітив сам митрополит Філарет.Реакція Іонафана була типовою для людини, яка боїться відповідальності: замість покаяння — інтрига. Він почав «стукати» в Москву, розповідаючи там історії про “родину” Філарета — дружину, дітей, приватне життя, білизну та постіль.Почав шантажувати, писати пасквілі, анонімки, звернення до церковних і державних інстанцій. Як наслідок, Філарет позбавив його сану.Проте коли у 1990-х Філарет відкрито поставив питання про автокефалію Української православної церкви, Москва знову дістала Іонафана. І саме він став одним із головних інформаторів і донощиків проти свого колишнього наставника та вчителя.Саме він допомагав кремлю/рпц організовувати медійну та церковну кампанію проти автокефалії.Це — класична історія зради. Зради не лише людини, яка тебе підняла, навчила, довірилася. А й зради ідеї. І сьогодні, коли Іонафан — вже в Росії, переданий під час обміну, ми бачимо логічне завершення цього шляху. Він поїхав туди, куди й давно тяжів. Туди, де й підтримував боротьбу проти автокефалії, проти вільної української Церкви.«Було, да сплило», таке г####но у напрямок болот.Там Вам і місце митрополите Іанофане!В забутті, в самотності та вічній ганьбі!

⁠Клірик УПЦ на суді заявив, що підписав угоду з прокурором під тиском правоохоронних органівПечерський районний суд Києва відмовив у затвердженні угоди про визнання винуватості між прокурором і кліриком УПЦ Дмитром Котовим-Волковим, обвинуваченого у виготовленні та поширенні матеріалів про виправдовування збройної агресії Росії проти України.Про це повідомляє «Главком» з посиланням на дані судового реєстру.За матеріалами справи на початку 2024 року на той час послушник Києво-Печерської лаври отримав підозру за ч. 2 статті 436-2 Кримінального кодексу. Кримінальну справу було відкрито фактично за його лист, адресований генеральному прокурору України.У середині липня 2023 року Дмитро Котов-Волков звернувся до генпрокурора, де серед іншого зазначив (цитата): «Также с своего лично в адрес стороны Украина есть даже и негатив (ранее с поездок в Донецк/Луганск сам оказывался невольным свилетелем обстрелов с стороны Украины (с чего мне не навязать ложно позиции, а это и о соблюдении Минских договоренностей которые были и это ещё ведь международного характера)». Пізніше судова лінгвістична експертиза підтвердила, що у висловлюваннях обвинуваченого містяться заперечення збройної агресії Росії проти України.@orthodox_news

КЕРУЮЧИЙ СПРАВАМИ УПЦ Антоніі Паканіч: «ЗАХИЩАЮЧИ ЦЕРКВУ, ВАЖЛИВО НЕ СТАТИ ЕЛЕМЕНТОМ БОРОТЬБИ ПРОТИ САМОЇ ЦЕРКВИПризупинення громадянства Блаженнішого Митрополита Онуфрія сколихнуло всю церковну громадськість. Усвідомлюючи несправедливість цього рішення, кожен член нашої Церкви хотів би висловити підтримку своєму Предстоятелю. І тут важливо вибрати відповідну форму. Використовувати щире бажання захистити Блаженнішого для досягнення іноді своїх особистих цілей неприпустимо, як і неприпустимо закладати в зміст певних звернень тези, які свідомо можуть розділити церковне середовище.Духовенство Української Православної Церкви зараз знаходиться в дуже складному становищі. Це положення не випадково порівнюють з тим, в якому Церква перебувала в 20-30-х роках минулого століття.Скоро вже сто років, як було опубліковано відоме послання Патріаршого Місцеблюстителя Митрополита (майбутнього Патріарха) Сергія про лояльність до радянської влади (1927 рік).У мене немає намірів, тим більше права засуджувати Митрополита Сергія. На його очах руйнувалися храми, розстрілювали священнослужителів, цілі єпархії та парафії переводилися в обновленський розкол. Про внутрішні переживання владики Сергія може судити тільки людина, на плечі якої Господь поклав відповідальність за долю Церкви в конкретний історичний період. Тільки з настанням епохи публічності та публікації сотень архівних документів стало відомо, що стояло за цим документом, якими методами тодішня влада вибивала подібні заяви та декларації: погрози, шантаж, дезінформація тощо.Тоді багатьом здавалося, що, підписуючись у лояльності до безбожної влади, Церкву можна врятувати від жорстоких переслідувань. Однак це виявилося ілюзією: за переслідуваннями 1920-х років прийшли ще більш страшні переслідування 1930-х років. У той же час в церковному середовищі декларація митрополита Сергія викликала сум’яття на довгі роки.Саме цього і прагнула тодішня антицерковна влада: послабити Церкву, розділити зсередини, під добрими приводами ввести отруту в думки віруючих.Ми повинні пам'ятати цей історичний досвід і намагатися уникати подібної пастки.Висловлюючи підтримку Блаженнішому Митрополиту Онуфрію, якого ми всі любимо і поважаємо, нам не варто одночасно піддаватися впливу тих, хто відкрито прагне знищити нашу Церкву. Захищаючи нашого Предстоятеля, ми не повинні прикривати відступ від істини.Зовнішні переслідування страшні, але внутрішні розколи ще страшніші.Думаючи, що захищаєш Церкву, можна опинитися у полоні ворожих сил, постійні ж поступки збільшують ймовірність не помітити, як перетнув ту межу, за якою істина втрачена. Захищаючи Церкву, важливо не стати елементом боротьби проти самої Церкви.»Захищаючи Кирила(Гундяєва) та усю кліку рпz, головне прикритися старцями, євангеліськими розповідями, історичними прикладами, щоб у всьому підтримати кіріарха та його кіріархальну церкву.

З Доповіді Митрополита Київського і всієї України Епіфанія на розширеному засіданні Архієрейського Собору Української Православної Церкви (Православної Церкви України) 14 липня 2025 року:«За звітний рік Священний Синод реорганізував Чернівецьке єпархіальне духовне училище у Чернівецьку духовну семінарію імені митрополита Євгенія Гакмана. Таким чином тепер ми маємо 10 закладів вищої духовної освіти – це 5 академій (Київська, Львівська, Волинська, Ужгородська, Івано-Франківська), 1 інститут (Івано-Франківський), 4 семінарії (Львівська, Рівненська, Дніпровська, Чернівецька). На жаль нещодавно внаслідок російського обстрілу храм і будівлі Дніпровської духовної семінарії зазнали пошкоджень, але, слава Богу, що не було постраждалих.Цього року, крім діючих освітніх програм «Богослів’я» першого (бакалаврського) і другого (магістерського) рівнів вищої освіти у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, додалася освітньо-професійна програма «Богослів’я» першого (бакалаврського) рівня вищої освіти в Українському державному університеті науки і технологій у м. Дніпро. Загальна кількість студентів, які здобувають освіту в наших духовних навчальних закладах – понад 1500, і попри надзвичайно складні зовнішні умови та катастрофічну демографічну ситуацію є тенденція до збільшення кількості бажаючих отримати вищу богословську освіту у закладах вищої освіти Православної Церкви України».Що там з освітою в УПЦ? Як справи?

Підписанти, непідписанти й великі мовчуни. Підсумки триденного гайду від УПЦНу ось, дорогі брати й сестри, можна підбити підсумки цього триденного «паломництва»єпископату УПЦ на гору Феофанію, де замість хору ангелів лунали заклики про підтримку митрополита Онуфрія та до легітимізації рішень Собору 2022 року і «прокльони» в бік патріарха Кирила. Бо ж як не підпис — то, вибачте, анафема.🖊️ У підсумку ми маємо майже все архієрейське братство в єдності, окрім… як завжди, у кожному зібранні є свої «особливі». Хто ж ті герої, які обрали шлях «я тут постою»?🔹 Митрополит Лука (Мудищев)— людина із самокатною харизмою, прямими ефірами в стилі «батюшка-реаліті» та особливою любов’ю до вишитих павлінами риз. Його не підпис не здивував нікого. Лука — це як локальна традиція: завжди «проти», завжди голосно і завжди зі спецефектами.🔹 Митрополит Феодосій (Соловйов)— архієрей з Черкас, великий математик церковного масштабу. Любить говорити про «значну частину єпископату», хоча ця частина в реальності — як монастирський обід у піст: символічна.🔹 Із ним — вірні вікарії: архієпископ Іоан Золотоношський і Антоній Корсунь-Шевченківський, той що рідний брат кадрового офіцера ГРУ рф. Бо як же інакше: пастир не підписав — отже, й вівці мовчать.🔹 Архієпископ Даміан (Давидов) з Введенського— старий добрий прихильник «руского міра», якому й досі сняться обійми з Кирилом і рукопоклон перед путіним.🔹 Архієпископ Ісакій, який, за чутками, на ніч читає не акафісти, а цитати з методичок РПЦ. Патріот, тільки не тут.🔹 Архієпископ Пантелеймон (Бащук) — той самий, якого з Умані «відправили з миром», бо почав плутати монастирську землю з дачною ділянкою.🔹 Архієпископ Паїсій Константинівський — у нього, ймовірно, своя стратегія: перечекати, поки росіяни «визволять» його округу, і там уже буде можна підписуватись під чим завгодно.Тож коли митрополит Феодосій говорить про «значну кількість архієреїв, які не згодні» — то ми, звісно, розуміємо: мабуть, він вважає, що двоє — це вже гурт, а троє — собор.📉 Але якщо говорити серйозно, то:✔️ Правлячих архієреїв, які не підписали — всього двоє.✔️ Решта — або їх помічники, або персонажі з сумнівною репутацією.✔️ Тобто — жодної альтернативної більшості не існує. Є лише кілька голосних і впертих «ні».А значить, пане митрополит Феодосію, час не збирати “мощі спротиву”, а вже чесно визнати: більшість Церкви зробила вибір. А от ви — зробили паузу.Хоча, то краще було б підписати, ніж знову починати марафон «боротьби за істину», який закінчується або за межами церкви, або в YouTube-шоу.

Якщо я разом із вірянами вчусь, але покликаний до них говорити, піклуватися про їх духовне зростання, то я не повинен використовувати менторський тон, звинувачувати, виходити з себе, коли «я тут вас вчу, вчу, а толку – ніякого!» Тоді я ділюсь тим, що мене вражає, захоплює, здається важливим. І якщо сам я перестав вчитися, зростати, чи можу сподіватися, що мої слова допоможуть зростати іншим? Так, і з негативного досвіду буває користь, якщо ним відверто та з жалем діляться. Але справжню силу має слово людини, яка живе праведно. Але навіть проповідник-грішник може словом змінити інших, якщо Бог Духом Своїм торкнеться їх сердець. Тому смиренно, приводячи собі на думку власну невідповідність Божому задуму, палко молитися перед тим, як обдумувати та говорити до когось слово – це найперша необхідність. Але все ж таки, щоб спонукати когось наближатися до Бога, треба в першу чергу почати робити це самому: живи так, як проповідуєш!Сьогодні треба не тільки говорити до парафіян, а й давати можливість їм висловлюватися, у багатьох є в цьому глибока потреба. Ставити запитання, цікавитися їхньою думкою. Останнім часом неодноразово переконувався в ефективності групових бесід, наприклад, сумісного читання Євангелія, коли кожен, не перебиваючи один одного, може сказати, як він розуміє прочитане, що йому здається важливим. О, Бог важливі речі відкриває на таких групах, бо «де двоє або троє зберуться в ім’я Моє, там і Я серед них!» (Мф. 18: 20). Священнику в такому разі треба вчитися бути модератором, більше мовчати, не поспішати давати відповіді, але ставити запитання, підсумовувати сказане в кінці. Хоча віряни переважно не звикли до такого, і, можливо, знадобиться час, щоб вони стали вільно висловлюватися. Але це буде мати плід.І головне. Треба повертатися до парадигми: християнин, православний – це той, хто виконує заповіді Христові. Так, цю вимогу повністю здійснити неможливо. Але саме з цієї напруги між намаганням виконувати заповіді Христа та усвідомленням власної неспроможності це зробити без Божої допомоги і народжується справжнє християнське життя. Якщо, звісно, ми починаємо просити про таку допомогу. Відмова від цієї напруги, всі ці: «ой, сучасна людина неспроможна», «одна справа – святі, а ми – люди грішні» – це закопування таланту в землю.Якщо ж церковну парадигму не міняти, тоді треба бути послідовними і розвивати сервіс. Перспективи – поле неоране! Доставка освячених хрещенською водою пасок додому 24/7/365; заочне хрещення, в тому числі після смерті; отримання відпущення гріхів наперед, до їх скоєння… Вважаєте, що це вже занадто? Ну тоді, може, все ж таки зміна парадигми?Інакше, боюсь, що ми, православні священнослужителі, можемо почути від Сина Божого на Суді щось таке: Свою нагороду ви вже отримали. Ви хрестили в смерть без воскресіння, немовлят кинули помирати без води живої та їжі. Прощали тим, хто й не думав каятися, втішали та заспокоювали тих, хто не був обтяженим і не трудився. Казали собі що робите їм благо, насправді ж обікрали їх. Гріх для них ви зробили легким, а святість недосяжною. Широкі ж врата ви відкрили в Моє Царство! То може і введете їх в нього, і гріхи їх на собі понесете?»

Перехід українських автокефалів до греко-католиків: дух екуменізму української церкви - Володимир Бондар.Який урок маємо винести ми, православні України, з історії, коли ціла єпархія вирішує залишити православ’я і приєднатися до УГКЦ? Мабуть, це дзеркало наших внутрішніх слабкостей: нездатності до єдності, невміння слухати одне одного, втрати духовного авторитету. Чи зробимо ми висновки, поки ще маємо час?Дисклеймер: Думки та висновки, висловлені в публікації, належать автору і не відображають позицію Софійського братства.«Нещодавно мав нагоду відвідати унікальну парафію УГКЦ, яка перейшла з православ’я. Унікальність полягає у тому, що зазвичай між православними і греко-католиками відбуваються поодинокі переходи священиків і мирян, а тут перейшла не просто ціла парафія, а ціла Харківсько-полтавська єпархія УАПЦ, очолювана арцибискупом [архієпископом – ред.] Ігором Ісіченком, яка не забажала вливатися до ПЦУ після отримання Томосу у 2019 році, натомість приєднавшись до УГКЦ у 2020 році».https://sofiyske-bratstvo.org/perehid-ukrayinskyh-avtokefaliv-do-greko-katolykiv-duh-ekumenizmu-ukrayinskoyi-czerkvy/

Отець Андрій Шиманович розмірковує про проблеми Православ'я в глобальному вимірі.Правдиво, гірко і актуально, причому не тільки для України. Проблема універсальна і всеосяжна:«Сьогодні православне християнство не має ніякої місії, передусім тому, що воно було розчавлене національними ідеями і присвятило себе всіляким формам національної боротьби. Національні вимоги поглинули всю його енергію, і нічого не залишилося для поширення Євангелія. Націоналістична ідеологія, яку сповідують усі (!) Православні Церкви, не тільки призвела до конфлікту між ними, але й перешкодила будь-якій сталій і скоординованій православній місіонерській співпраці (такій, яку в широкому масштабі досягли протестанти). Ба більше, вона спотворила саму євангельську природу їхньої місіонерської роботи, де б і як би слабо це не підтверджувалося, і часто перетворила цю діяльність на не більше ніж експорт націоналізму.Православні християни не були свідомі місіонерської справи. Вони готові відгукнутися на будь-який національний заклик, навіть найнесамовитіший, але не мають вух, щоб почути наказ Воскреслого Христа: "Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам»", можливо, тому що вони не вірять у Його запевнення: "І ось Я з вами по всі дні, до кінця віку" (Мф. 28: 19–20). Ми віримо, що наказ займатися місіонерським свідченням стосується лише історії ранньої Церкви, а не її сучасного стану. Нас більше зворушує національний гімн або прапор, ніж Хрест Христа і Його Євангеліє. …Сьогодні, коли християнство занепадає в Європі і переходить в інші регіони, згортання православ’я до географічних меж європейського континенту рано чи пізно (швидше рано, ніж пізно, коли вичерпається динаміка реєвангелізації колишніх комуністичних країн) призведе до історичного занепаду»--------------------------------------------Stavros Zoumboulakis, ‘The Orthodox Churches and the Geographical Redistribution of Christianity’, in Orthodox Handbook on Ecumenism: Resources for Theological Education – ‘That they all may be one’ (John 17:21) (Volos/Geneva/Oxford: Volos Academy Publications/WWC Publications/Regnum Books International, 2014), pp. 829–830.