🙋🏼♀️ Минулого тижня було стільки різних знижок, що я не втрималася. Тож покажу перше, що купила — це дві книги американського історика та письменника Тімоті Снайдера."Про свободу" Це захоплива інтелектуальна подорож, яку Снайдер пропонує читачам, спираючись на праці філософів і політичних дисидентів, розмови з сучасними мислителями та власний досвід дорослішання в часи американської винятковості. Для Снайдера справжня свобода — це не так свобода від, як свобода процвітати, йти на ризик заради майбутнього, яке ми обираємо, працюючи разом.
"Червоний князь"Це не просто біографія Вільгельма фон Габсбурґа, ерцгерцоґа, родича австрійського цісаря, що обрав українську ідентичність і став легендарним полковником Василем Вишиваним, який боровся за незалежність України в часи Першої і Другої світових воєн. Це авантюрний роман. Або й історичний трилер. Тімоті Снайдер детально й ретельно, але водночас динамічно й масштабно нанизує довкола біографії Вільгельма деталі, події, контексти, галереї персонажів, створюючи портрет епохи, у фокусі якої – Герой, який діяв, шукав, вірив, помилявся, але ніколи не був байдужим.
Історія — це одне з моїх найслабкіших місць, тож намагаюся надолужити. І як тут було не звернути увагу саме на Тімоті Снайдера, адже він не тільки вивчив українську мову (пишуть, що за рік 🤯), а ще і його першою прочитаною книгою українською був роман "Місто" Підмогильного 😌 Для мене це вагомий аргумент.Щось читали у Снайдера?#бібліотекозація 📚
"Там, де живуть книжки" Віталія ДуленкаОцінка: ☀️☀️☀️🙋🏼♀️ Анотація, назва та обкладинка мене дуже зацікавили, бо всюди книжки.Початок був доволі перспективний. Головна героїня — Надя, книжкова блогерка з каналом на 600+ підписників. Якось вона отримує книгу про себе. Спочатку вона приємно здивована такою увагою, але чим далі вона читає, тим більше розуміє, що по-перше, хтось багато про неї знає, а по-друге — її хочуть викрити через один нещасний випадок з дитинства."Хто, хто знає стільки про моє життя, хоч і не дуже точно, й навіщо він це зробив?"
Книга читалася доволі легко, але що далі я просувалася сюжетом, то частіше починала спотикатися об різні речі.1. Описи заради описів, які сприймалися як шум між діями, а не додавали атмосфери чи ще якоїсь корисної інформації.Надя буцнула каштан.Блискучий коричневий камінчик пострибав асфальтованою доріжкою й з шурхотом зник у сухому листі. Підлетів здоровенний грак і дослідив його своїм довгим дзьобом, після чого образливо каркнув до Наді. Дівчина розвела руки, мовляв, вибачай, маємо, що маємо. Птах розправив крила й полетів низько над землею.
2. Щоденник однієї з героїнь зовсім не схожий на щоденник. Хто описує в щоденнику свою біографію? 🤔Підростуть дівчата — як вони одну кімнату ділитимуть? Хоча чи я не в тіснішому виросла? Шестеро дітей. Я найстарша. 3. Головна героїня з тривожністю показує просто вершину відваги — самостійно та швидко лізе в небезпеку (це звичайна поведінка для трилерів, але з тривожністю якось не в'яжеться).Ще було чимало дрібних моментів. Моє улюблене, це слово "навіть", яке з'являється в найнеочікуваніших місцях."Теж мені здобуток", — гірко подумала вона, дивлячись на Таню, в якої був чоловік, дитина й навіть свекруха і яка точно не мучилася питанням, що з нею не так.
Тож у підсумку цікава ідея не змогла переважити стиль написання та кількість моментів, які вибивали мене з тексту.#відгук ✅🙋🏼♀️
"Зазирни у мої сни" Макса КідрукаОцінка: ☀️☀️☀️☀️🙋🏼♀️ Давно не читала 400 сторінок за день, але тут було не зупинитись. Тільки фінал залишила на наступний день, щоб хоч моєму сну нічого не загрожувало 😅Трохи про сюжет (без спойлерів, анотація своїми словами). В центрі історії — родина: Мирон, Єва та їхній маленький син Тео. З дитинства часто Тео хворіє, ситуація доходить до операції, під час якої була зупинка серця на пів хвилини. Після операції Тео одужує, але його поведінка поступово змінюється.Попри сімейну зав'язку, це не сімейна драма, а технотрилер, де з кожним розділом стає зрозуміло, що відбувається щось значно тривожніше, ніж просто наслідки хвороби.Мене особливо зачепило те, як автор показує батьківську нерішучість. Мирон і Єва раз по раз знаходять пояснення дивним подіям і відкладають складні рішення. І від цього напруга лише зростає.Як завжди у автора, наукових деталей було багато, але мені це легко дається. Тут ще й було про обробку зображень, що я вивчала в універcитеті роками, навіть трохи ностальгії відчула 🥺Перші дві частини (майже 300 сторінок) історія поступово набирає обертів, щоб у третій розкритися на повну.Головні недоліки для мене:🚙 більше половини книги мене лякали не загадкові сни та дивна поведінка хлопчика, а кредит в доларі на машину 😅👩 вчинки та характер матері якось не складалися для мене в цілісну й правдоподібну картину 🤔Тож читалося дуже захопливо, а фінал вийшов саме таким, який ще довго не відпускає після останньої сторінки.#відгук ✅🙋🏼♀️
"Теплі полярні ночі" Юрія ТарнавськогоОцінка: ☀️☀️☀️☀️🙋🏼♀️ Історія у форматі автоінтерв'ю, де головний герой згадує своє дитинство. Три слова в назві — три частини книги, кожна з яких має свій настрій і перегукується з асоціаціями до слів «теплі», «полярні» та «ночі».У "теплому" розділі багато родини, ностальгії та загалом світлих спогадів: десь з іграми, десь із повчаннями.Не можна їсти солодке перед їжею і дозволяти шлунку керувати своїм життям.
Але поступово безтурботне дитинство стикається з дедалі жорстокішою реальністю війни.Російське військо відступало під натиском німців, ми переїхали до рідного міста тата й мами й жили з бабою. Хату, добудовану батьками саме перед війною, зайняли росіяни, коли окупували країну, а коли прийшли німці, туди заселили військових чиновників.[...]Хата була однією з найкращих у місті, і я ніколи не бував у ній після її закінчення. Найбільше мене вразило, як хлопчик змалку загартовував себе до майбутніх викликів, наче щось передчував.Спочатку спати на твердій поверхні й без подушки видавалося невигідним, але поступово я призвичаївся і врешті-решт став цим насолоджуватися, наче чимсь приємним. Я відчував, що кожна секунда невигоди додає краплю протиотрути від болю, який мені доведеться зносити в майбутньому. Якщо не здамся, не залишиться нічого, чого я не міг би витримати, коли воно трапиться.
Проте мені подобалося моє покарання, і я охоче відбував би його й довше. Я стояв струнко, як щогла, витріщаючись на голу стіну перед собою, слухаючи, як за моєю спиною подзенькують об порцеляну ложки, ножі й виделки, тоді як від голоду муляє мені в шлунку, і відчував, як зростає моя готовність зустріти мить, коли одного дня життя жбурне мені в обличчя свої негаразди. Фрагментарність оповіді залишає багато простору для роздумів. Невелика за обсягом, але глибока книга, яка поєднує тепло дитячих спогадів із болем війни та викликає дуже контрастні емоції. А тема внутрішньої стійкості, яка проходить крізь усю книгу, здалася мені особливо актуальною.#відгук ✅📚
"У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани" Андрія ЛюбкиОцінка: ☀️☀️☀️☀️🌤🙋🏼♀️ Найкраще враження про книжку — це коли хочеться переказати й процитувати її всю. Це саме той випадок.Очікувала прочитати про Балкани, а отримала набагато більше: роздуми про “варварів” як про свого/чужого, про мультикультурність Закарпаття, про географічні та ментальні кордони, які існують лише в головах людей, про подорожі як шлях до себе.А ще — пригоди, кухні, традиції, архітектуру, природу й культуру в найрізноманітніших проявах.Окрема сила книги — боротьба зі стереотипами.Я ж залишився самотньо стояти біля карти. Розглядав її, думаючи про те, як вона визначає нашу долю. Ти можеш нести на собі тавро тільки за те, що ти з тієї чи іншої частини світу. Байдуже насправді, де ця частина світу розташована і як виглядає. Всім керують стереотипи.
І водночас тут дуже багато гумору.Вона спитала, звідки я, почула про Україну і ще з більшою недовірою почала розглядати мене й машину. Воно й не дивно: стоїть авто зі словацькими номерами, з нього виходить українець і говорить сербською мовою. Від такого — та ще й на липневій спеці — очманіти можна. Також є твердження, які спонукають подумати та зробити власний аналіз.Не стверджую, що існує якийсь магічний зв'язок між абеткою й технічним прогресом, але констатую факт: жодна з "кириличних" країн досі не стала багатою.
Ще дуже багато дежавю, наче читаєш про Україну, але це про інші країни. З одного боку, розумієш, що війни були і врешті закінчувалися. З іншого боку, там де є люди, будуть конфлікти та війни.Серби, як, до речі, і всі інші народи нашої частини світу, люблять повторювати, що їхня країна — міст між Сходом і Заходом.
Ці чинники спричинили й запізніле національне відродження, адже словенці переважно були селянами без прав і маєтку, в їхніх містах говорилося італійською й німецькою, в школах місцевої мови не вчили, а якщо хтось хотів вибитися в люди, то мусив прибрати нову ідентичність — і ставати, наприклад, тим-таки німцем. Знайомо, правда? Здається, досить замінити кілька слів — і вже читаємо українську історію. Яких тільки конфліктів немає на Землі, ось є й абеткові:Все ще живі рани нещодавньої війни, тому час від часу спалахують абеткові конфлікти, зокрема в сильно зруйнованому сербами хорватському місті Вуковар. Тут проти використання кирилиці відбуваються мітинґи, а кириличні написи на дорожніх вказівниках негайно замальовують. Інша ситуація в Боснії Герцеґовині а Чорногорії, де абетки співіснують мирно.
І дуже цікавий літературний момент:Є навіть письменник, який написав блискучий роман одночасно двома абетками: Владимир Баяц. У його книжці "Хамам Балканія" історичні та сучасні розділи чергуються, і написані вони, відповідно, кирилицею й латинкою.
А ще мені сподобалося, як автор готується до подорожей.Більш-менш викристалізувавши свої географічні бажання, переходжу до наступного етапу — підбираю книжки про ці регіони, читаю письменників, що народилися й жили в цих місцях, шукаю фільми з тамтешніми краєвидами. Це і є моє основне приготування, головний багаж, який я можу пакувати кілька місяців.
Загалом я отримала величезне читацьке й культурне задоволення. Якщо вам хочеться книгу про подорожі — це гарний варіант.#відгук ✅🙋🏼♀️
"Реквієм блондинкам" Джеймса Гедлі ЧейзаОцінка: ☀️☀️🌤🙋🏼♀️ Перше знайомство з творчістю автора, і не можу сказати, що воно вдале.Хоча початок справи дуже цікавий: детектив Сп’юек приїздить із Нью-Йорка в Кренвіль, де зникли три дівчини. В місті скоро вибори мера, тож три кандидати починаються свої розслідування — хто з поліцією, хто з детективами — аби привласнити собі цю гучну справу й отримати більше шансів на перемогу.Класика жанру: місцеві не люблять чужинців, тому Сп’юеку складно збирати докази та говорити зі свідками.Розвиток подій був доволі захопливим, але фінал мене розчарував.Але найбільше мені не вистачило харизматичності головного героя. Так, він цілеспрямований і самостійний, але в ньому немає якоїсь “родзинки” чи особливої риси, яка часто є у відомих літературних детективів.Мені відлягло від серці, коли він поїхав. Непрофесіонал в такий справі легко міг схибити, а мені проблеми були ні до чого. Я любив працювати сам. Якщо щось піде не так, то звинувачуватиму лише себе. І найбільш дратівливе — це його діалоги з жінками. Ось, наприклад, що він каже жінці, яка керує місцевою детективною агенцією:— Я вас попередив, — мовив я, тицьнувши в неї пальцем. — Ця робота заважка для вас: ви лише зламаєте свою ніжну шийку. Тримайтеся від цього подалі і придбайте собі краще в'язальні спиці. А я куплю вам клубок вовни.
Хоча такий тон в спілкуванні мав не тільки головний герой, а майже всі персонажі.— [...] Але дівчина-продавчиня не пам'ятає, чи були то світлини зниклих дівчат, чи ні.— І ви не змогли освіжити їй пам'ять?Реґ стенув плечима.— Вона мовчить, — сказав він із відразою. — Ви ж знаєте цей тип жінок. Вона не пам'ятає навіть, коли востаннє їла.
Тож з урахуванням того, що це одна з ранніх робіт Чейза, думаю, це була не найкраща книга для знайомства з автором. Він написав понад 90 детективів, тож з часом спробую прочитати щось ще (але це не точно 😅).#відгук ✅🙋🏼♀️
🙋🏼♀️ Вдалося знайти книгу, яка мене давно цікавила — "Мондеґрін" Володимира Рафєєнка. Тільки подивіться на ці збіги:1. Англійський переклад вийшов у HURI — там, де і переклад "Міста" Підмогильного.2. Польський переклад виконав Марцін Ґачковський, який також працював над "Містом".До того ж, книга ввійшла до добірки "5 найкращих сучасних книжок з України" від "The Guardian" та потрапила до короткого списку літературної премії ЄБРР (присуджується як письменнику, так і перекладачеві за найкращий художній твір, перекладений англійською).Анотація:Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсім убезпечити себе від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема – викривлено сприймати якісь вирази, а відтак неправильно – аж до абсурду – їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослому віці з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна.
Книга 2019 року, тож в наявності ніде немає.#бібліотекозація 📚
🙋🏼♀️ Читаю книгу "У пошуках варварів" Андрія Любки, і є тут цікава теза про мультикультурність на Закарпатті:Тож виходить, що ми на кожному розі кричимо про власну мультикультурність, але насправді її не маємо. Зупиніть перехожого в Ужгороді, Винаградові чи Рахові й запитайте про найвідомішого сучасного письменника Угорщини чи Румунії, про їхні найпопулярніші поп-гурти, відомих художників чи кінорежисерів. У відповідь вам лише промовисто мовчатимуть.
Раз я в Рахові, уявимо, що спитали мене 😁Можу назвати тільки по одному письменнику: Ласло Краснагоркаї (бо Нобелівська премія минулого року) та Мірча Картареску (бо чула про його книгу "Соленоїд" в блозі Peake-week Papers). Але сама я їх не читала.Стосовно музики, я тільки знаю всіх, хто їздив на Євробачення за останні десять років 😅Художники та режисери — без коментарів, мені і про українські важко відповісти 🙈Але ця книга вийшла в 2019 році, на той час я би "промовисто мовчала" і жила в Харкові 💔А ви змогли б відповісти на такі питання?
"Уроки грецької" Хан ҐанОцінка: ☀️☀️☀️☀️☀️🙋🏼♀️ Повільний та концентрований текст, який мене підкорив. Від вражень я втрачаю мову приблизно так само, як головна героїня.В центрі історії дві людини: жодних імен, тільки уривки минулого, болісне теперішнє і непевне майбутнє.Вона втратила можливість говорити.Річ була не в голосових зв’язках чи об’ємі легень. Вона просто не хотіла забирати багато місця. Кожна людина забирає певний фізичний простір відповідно до маси тіла, але голос пробивається далеко за його межі. Вона не хотіла, щоб її «я» так ширилося.
Він поступово втрачає зір.Ніч моїх очей, чорніша за чорнило, у якій майже немає різниці — заплющені вони чи розплющені
Кожен з них адаптується до складних життєвих обставин, як може.Вона віталася, дякувала й перепрошувала очима, а не словами. Для неї не існувало нічого більш безпосереднього й інтуїтивного, ніж погляд. Це був чи не єдиний спосіб доторкнутися не торкаючись.
І вони шукають відповіді на питання та якийсь спокій в давньогрецькій мові.Хоч книга і невелика за обсягом, але зачіпає ще багато тем: материнство з її бокуЩоправда, не можна ігнорувати того факту, що пів року тому вона втратила матір, а за кілька років перед тим розлучилася і, зрештою, її позбавили права опіки над восьмирічним сином.
та еміграція і зростання між двома культурами — з його.— Коли ми щойно переїхали до Франкфурта, мама була постійно напружена. Як іноземці, особливо як помітні східні азійці, ми, на її думку, не мали права на жодну помилку. Це була нав’язлива, невротична тривога. Коли ми кудись їздили на вихідних, вона сварилася з батьком через найдрібніші речі.
Історія читалася повільно, але це було неймовірно щемко, чуттєво, пронизливо й щиро. Напевно, щось пройшло повз мене через різні культурні та географічні контексти, але те, що я зчитала, дуже мені відгукнулося.#відгук ✅🙋🏼♀️
"Амадока" Софії АндруховичОцінка: ☀️☀️☀️☀️🌤🙋🏼♀️ Відчуття, що я прочитала декілька книжок, настільки ця історія довга, глибока та зачіпає неймовірну кількість тем та історичних постатей.Ключова тема — це пам'ять та забуття, яка починається з самої назви, адже Амадока — це найбільше озеро Європи, яке зникло невідомим чином.Книга має три розділи:1️⃣ СучасністьОдин з головних героїв — чоловік, який після бойового поранення не лише змінився до невпізнаванності, а й втратив пам’ять.Прокинувшись уранці і ще не розплющивши очей, наш герой відчув, що все в порядку, все, як завжди: він знову не знає, хто він, звідки, що з ним трапилось, яким було його життя. Рани болять, шви сверблять, кості ломить. У роті так само немає зубів. Він — те ж спотворене чудовисько з потрощеними вилицями і проламаним носом, з нерівним черепом, з цілою колекцією болів у всьому тілі. Але його впізнає Романа — працівниця архіву, яка думає, що це той чоловік, який приносив їм старі фотографії своєї родини.Але так здебільшого Рома прокручувала стрічку новин усмоктуючи в себе скалки людських образів, тіні життів.Підглядальницею — ось ким вона, Романа, була.
2️⃣ Друга світова війнаІсторія Голокосту у містечку Бучач — від початку, коли тільки зароджувалися чуткиТа, — сказала Іда Кріґель Зені Фрасуляк, акуратно відкусивши шматочок крихкого печива, — я теж не думаю, що в німців там може дійти до чогось справді страшного. Такий зараз період, дивні речі відбуваються, в політиці так буває. Ми ж не знаємо точно, як там усе насправді. Поки всі ці чутки до нас доходять, вони проробляють шлях крізь тисячі вух, тисячі голів і ротів. Це не новини, це зіпсовані, перетравлені і і знову сформовані біфштекси. Нам не можна їх їсти. Треба берегти шлунки. до кінця, коли виживші спеціально або ні забували про ті страшні часи.Зрештою, що від цього зміниться, — сказала Нуся. — Все це залишилося в минулому. Цими спогадами нікому не допоможеш, зробиш тільки гірше. Цього не було.
3️⃣ Пам’ять культуриСковорода, Пінзель, трикутник Зеров-Софія-Петров і "розстріляне відродження". Йоган-Ґеорґ Пінзель, скульптор XVIII століття, який прийшов невідомо звідки і невідомо куди зник. Про котрого ніхто нічого не знає — хіба лише, що одружився з якоюсь вдовою, що і по ньому стала вдовою вдруге й одружилася знову.
Тут тема пам'яті так само йде червоною ниткою і сам цей текст всотує багато імен, щоб їх не забули.Перелічувати ці смерті можна сотнями і сотнями сторінок. Читала я цю книгу дуже нерівно: то 200 сторінок за день, то по 20 сторінок на день — і так тижнями. Чесно кажучи, на третій частині книга мене виснажила. Після неймовірно болючого другого розділу було відчуття, що я не можу далі продовжувати. Але інтрига, яка зав'язалася на самому початку, не відпускала і надихала читати далі.Найбільше мені відгукувалися абзаци, де просто йдуть питання, які залишаються без відповідей, але змушують задумуватися.Не завжди виходить так, як хочеться. Що зараховується? Дії чи наміри? Наслідки чи бажання? Можливості чи страхи? Бездіяльність чи мотиви?
Яка різниця між видами зрад і чи вона існує? Що потрібно, аби зраду пробачити? А що — аби її зрозуміти? І чи потрібно пробачати і її зрозуміти? І чи бувають зради, яких ні пробачити, ні зрозуміти неможливо?
Після прочитання книги залишилось багато питань, але це мені як раз і сподобалося. Таке відчуття, що книга мені підсвітила такі аспекти історії та життя, на які я ще не звертала увагу. Тож врешті я задоволена цим читацьким марафоном.#відгук ✅🙋🏼♀️
TGLIST.COM.UA
2025-12-08