​​Фактично вся історія Гетьманщини - це період балансування українських еліт із московським сюзереном. Деякі з гетьманів, що дійсно опікувались підвладними територіями, не маючи сил для ведення самостійної політики намагались викручуватися таким чином, щоб менше допускати московську владу у свої внутрішні справи, дотримуючись раніше укладених угод. Але, на жаль, багато було й таких, що заради своїх амбіцій й, ще гірше, наповнення власної кишені самі закликали ворогів на українські землі й укладали нові угоди, що все більше й більше сприяли втраті автономності.

Особливо показовою тут здається історія гетьмана Брюховецького, одного з претендентів на гетьманську булаву Лівобережжя, що виплив під час Руїни. Він зробив ставку на простих козаків, так звану “сірому” та простих селян, які тоді масово мріяли “записатися в козаки” й тим самим перейти в стан с більшими правами та привілеями. Агенти Брюховецького їздили по всій країні, агітуючи простих людей на його користь, дурили голови обіцянками “загального козацтва”, яке обов’язково нібито забезпечить новий гетьман. Говорячи сучасною мовою, гетьман будував свою кампанію на лівацьких гаслах. Разом із тим гетьман писав доноси на конкурентів та листи до Москви з обіцянками зробити Гетьманщину менш автономною, якщо саме він отримає булаву.
Таким чином, чергові гетьманські вибори стались у Ніжині і відбувалися серед черні, яку залучили туди агенти Брюховецького. Також на виборах був присутній військовий контингент, підпорядкований московській владі. Більшістю голосів, з підтримкою представників Москви було обрано Брюховецького, після чого з його відома сірома влаштували триденний погром і тотальний грабунок всіх, кто хоч якось був схожий на багатія. Те, що було далі добре описав історик Микола Костомаров (оригінал): "С утверждением Брюховецкого в гетманском достоинстве, все старшины и полковники были новые, поставленные из запорожцев; каждому полковнику дана была особая стража. На Украине настало господство людей прежде бедных, ничтожных: теперь они вдруг сделались господами и, упоенные непривычным достоинством, не знали меры своим прихотям и самоуправству. Народ, обольщенный мечтою казацкого равенства, был жестоко обманут; те, которые кричали против значных и богатых, сделавшись сами значными и богатыми, налегли на громаду народа еще с большею тягостью, чем прежние значные.»
Першою справою після виборів для Брюховецького стала помста конкурентам - головні серед них були видані Москві, де були або страчені, або стали першими українцями, яких було заслані до Сибіру. Сам Брюховецький також поїхав до царя, де отримав боярство, жінку з боярського ж роду та багаті землі. В обмін на ці тридцять срібників гетьман охоче підписав дуже невигідні Московські статті, що обмежували автономію Гетьманщини, та й сам запропонував завезти туди московських воєвод. Воєводи й дрібні чиновники, що понаїхали з Московії одразу почали переписувати населення, щоб обкласти його новою даниною для царя, що викликало обурення тих самих простих людей, що декілька місяців тому стояли за Брюховецького, а також містян і козацтва. Чим далі, тим більше московські “начальні люди” пробивали дно, і тут ми знов даємо слово М. Костомарову: “Полтавский воевода, – жаловались казаки, – бранит нас скверными словами; когда кто придет к нему – плюет на того, велит денщикам выталкивать взашею…» Во многих местах жаловались на большие поборы, на наглость и грабеж, на оскорбление женщин и девиц и т. п. Сам гетман был чрезвычайно корыстолюбив, жесток и, надеясь на покровительство Москвы, не знал пределов своему произволу; его полковники также отличались наглостью и грабительствами”. Результатом всього цього став катастрофічне падіння рейтингу гетьмана, після цього врятувати його владу і життя не змогла навіть зрада московських хазяїв.

Нажаль, Брюховецький був не останнім правителем українських земель, що зраджував інтереси власного народу. Ціла купа таких діячів в подальшій історії України значною мірою повинні в тому, що через сто років так важко відвойовані вільні українські землі перетворились в малоросійські губерніі.