Статистика telegram channel - @uinp_gov

8 БЕРЕЗНЯ: ЗАЛИШИТИ, СКАСУВАТИ ЧИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ?Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року. У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.

Пам’яті пластуна, командира десантно-штурмової бригади Захара СкляраБув ідеалістом і брав на себе багато відповідальностіЗахар Скляр народився 10 вересня 1997 року в Кремінній, Луганщина. У 16 років родина переїхала до Івано-Франківська. Захар був патріотом і завжди захоплювався історією, велосипедами та подорожами. У 2020 році склав пластову присягу, а в 2021 став комендантом найбільшого пластового табору в Польщі.Після початку війни у 2022 році Захар став добровольцем, пройшов підготовку та служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді. Брав участь у бойових діях на Донеччині, а також навчався у Великій Британії. 20 грудня 2023 року він загинув, захищаючи Україну, отримавши смертельні поранення в боях під Новомихайлівкою. Похований на Алеї Героїв у Чукалівці, Івано-Франківська область.Захар нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2025 році в Івано-Франківську відкрили пам'ятну дошку на фасаді ліцею №20, де він навчався.Вічна слава Герою! Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті полковника Миколи Павлишена (позивний «Дракон»)Звільнившись зі служби задовго до війни, він повернувся за покликом серця до війська, коли вона почалася Полковник, бойовий офіцер, начальник відділу підготовки 19-го армійського корпусу оперативного командування «Південь» Микола Павлишен народився 6 березня 1967 року в селі Яланець Вінницької області. Відслужив у армії, став лейтенантом після Рязанського повітряно-десантного училища. Служив у Львові, потім у десантних бригадах. Після Національної академії оборони став заступником командира бригади, викладав в академіях, підготував сотні офіцерів. У 2014 році повернувся до війська, сформував батальйон «Шторм» і брав участь у боях на сході. Пізніше служив у прикордонних військах, а 20 грудня 2021 року повернувся на ключову посаду в оперативне командування «Південь».Під час повномасштабного вторгнення очолював оборону Южноукраїнська, а потім брав участь у деокупації Херсонщини. Його стратегічне мислення та досвід сприяли ефективним діям на південному напрямку. Відомий як сильний керівник і патріот. Загинув 20 листопада 2025 року під час виконання службових обов'язків. Похований в Одесі.На сайті Президента України відкрита петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно), яку можна підтримати.Вічна пам’ять і слава Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Валерій Курко, з відкритих джерелПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Сьогодні – день народження Володимира Івасюка, композитора, який відкрив усьому світу красу і мелодійність українських пісень, прищепив любов співати українською. Українська пісня із етнографічного архаїзму раптом зазвучала стильно і сучасно. В США діаспора випустила платівку із записом його «Червоної рути». Пізніше її назвуть гімном української ідентичності, що вплинула на розвиток усієї української естради.Він міг стати відомим совєцьким композитором, писати пісні російською на замовлення. Але йому боліла українська мова, українська пісня. «Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах», – писав він.Це йому не пробачили. 18 травня 1979 року його тіло знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. Володимиру Івасюку навіки лишилося 30. Усі крапки над і в цій історії досі не розставлені.А пісні Володимира Івасюка досі лунають скрізь, нагадуючи нам, що ми українці.

Пам’яті Ростислава Шийка (позивний «Дрогобич»)Війна не була його покликанням - війна була його обов’язкомРостислав Шийко, псевдо «Дрогобич», народився 23 липня 1989 року у Львові. Він був активним спортсменом, цікавився футболом, боксом і політикою, а також виявляв нетерпимість до всього російського ще з дитинства. У 16 років став лідером фанатської групи «Banderstadt ultras» львівських «Карпат».Після школи Ростислав вступив до Інституту економіки і менеджменту Львівської політехніки. Був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. У 2015 році став бійцем «Азову» та брав участь в АТО. Після повернення одружився та став батьком двох доньок. Водночас він активно займався історією, створивши блог «Військова історія» та згодом став експертом на 24 каналі.У 2020 році Ростислав приєднався до територіальної оборони та підписав контракт зі 103-ю бригадою. Після початку повномасштабної війни він прагнув потрапити на передову, бо відчував обов’язок захищати країну.15 жовтня 2022 року Ростислав загинув від вибуху протитанкової міни на Луганщині. Посмертно, 8 листопада 2023 року, він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У нього залишились батьки, дружина та дві маленькі доньки.Вічна памʼять та слава Герою! Фото автора, ФК «Карпати», «Трибуна Героїв», «Шпальта» Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам’яті чемпіона України, воїна Олексія ХабароваЙого головними якостями на фронті були точність і витримка, що роками "відшліфовував" на стрілецьких рубежахОлексій Хабаров — майстер спорту України міжнародного класу зі стрільби з гвинтівки, багаторазовий чемпіон та призер чемпіонатів України та міжнародних змагань, член національної збірної України.Він неодноразово посідав найвищі сходинки п’єдесталів на чемпіонатах і Кубках України, здобував медалі на міжнародних турнірах, зокрема срібло на міжнародному турнірі в Румунії у листопаді 2024 року в міксті зі стрільби з гвинтівки. Олексій також заснував стрілецький клуб «Фенікс» у Горішніх Плавнях, де виховував молодих спортсменів, які ставали призерами чемпіонатів України.У серпні 2023 року Олексій приєднався до Сил оборони України, став снайпером і виконував бойові завдання на лінії зіткнення. Точність, яку він розвивав у спорті, стала важливою на фронті. Він також рятував життя побратимів, зокрема, під час бойового завдання збив ворожий FPV-дрон, чим врятував життя веслувальнику Андрію Михайлову.Олексій загинув у серпні 2025 року на Покровському напрямку під час бою з переважаючими силами ворога. Йому назавжди 31 рік. Справу стрілецького клубу в Горішніх Плавнях перейняв його брат.Честь Герою!Фото з особистого архіву Світлани БойковоїПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Пам'яті старшого лейтенанта поліції Василя ПаньківаМолодий слідчий став третім чоловіком у родині, який боронив УкраїнуВасиль народився 14 січня 1997 року в Бережанах, на Тернопільщині. З дитинства захоплювався спортом, а у старших класах почав займатися пауерліфтингом, здобуваючи нагороди. Після закінчення школи вступив до Національної академії внутрішніх справ і працював у поліції.У 2024 році, після початку повномасштабної війни, Василь вирішив приєднатися до армії, ставши оператором дронів у 414-й бригаді безпілотних систем "Птахи Мадяра". Його завдання включали аеророзвідку та коригування вогню артилерії.23 квітня 2024 року Василь загинув під час бойового завдання на Донеччині, потрапивши під ворожий удар дронів. Колеги попрощалися з ним у Тернополі, а поховали на кладовищі села Рай. Посмертно Василь отримав орден "За мужність" III ступеня і звання "Почесний громадянин міста Бережани". Рідні подали петицію на присвоєння звання Героя України.Василь залишився у пам'яті родини та побратимів як самовідданий захисник, який віддав своє життя за Україну. У нього залишилися батьки, сестри Ольга і Тетяна, брат Остап.Світла пам’ять і честь Герою! Фото з сімейного архіву та НацполіціїПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Памʼяті журналістки Укрінформу Тетяни КуликВона жила телебаченням, вірила в силу людей і розповідала історії незламних українцівМинає рік від трагедії, коли російський дрон забрав життя журналістки Тетяни Кулик та її чоловіка, хірурга Павла Іванчова. Близькі, друзі та колеги досі не можуть повірити в її смерть. Тетяна була яскравою особистістю з неповторним почуттям гумору та пристрастю до професії.Вона почала кар’єру літературною редакторкою і стала ведучою на «Центральному каналі», а пізніше працювала на Суспільному та створювала глибокі інтерв'ю. Після того, як вона познайомилася з Павлом Іванчовим на своєму шоу, їх звела доля.У 2024 році, вже працюючи в Укрінформі, Тетяна створила програму «Нація непереможних», де висвітлювала героїв України. Її віра в перемогу України та сильні люди, з якими вона працювала, залишаться в пам'яті всіх.Тетяна була членкинею Національної спілки журналістів України. Вона стала 98-ою медійницею, загиблою внаслідок війни. Поховали Тетяну та Павла на Байковому кладовищі. У Тетяни залишилася донька Ліза.Вічна памʼять! Фото: Ілля Русачков/ Укрінформ, зі сторінки Тетяни Кулик у ФейсбуціПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ВШАНУВАВ ПАМ’ЯТЬ ЛЕСІ УКРАЇНКИ З НАГОДИ 155-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ ЇЇ НАРОДЖЕННЯГолова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров та працівники інституту вшанували пам'ять Лесі України – Лариси Петрівни Косач, видатної української поетеси, драматургині, перекладачки та громадської діячки. Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в родині інтелігентів і зростала в середовищі, тісно пов’язаному з українським культурним рухом. Попри тяжку хворобу, вона здобула ґрунтовну освіту, володіла кількома іноземними мовами та активно перекладала європейську літературу українською.Її творчість стала важливим етапом розвитку української модерної літератури. У своїх творах вона осмислювала теми свободи, боротьби, національної гідності, історичної пам’яті та внутрішньої сили людини. Її інтелектуальна глибина та принципова громадянська позиція мали значний вплив на формування української культурної традиції. Вона довела, що попри тяжку хворобу та виклики, можна залишитися справжньою людиною та сильною особистістю. Олександр Алфьоров підкреслив: “Леся Українка належить до грона видатних діячів України, які були будителями нашої нації, нашого народу в час імперських воєн, коли ми були підперті багнетами, коли наша мова знищувалася. Вічна пам'ять, Слава Україні!”Вшанування пам’яті Лесі Українки є частиною системної роботи зі збереження історичної пам’яті та популяризації української культурної спадщини.

Пам’яті старшого солдата «Азова» Марини Алексюк (позивний «Марина»)До останнього підтримувала цивільних на «Азовсталі»Марина народилася 3 вересня 1978 року на Донеччині. Працювала майстром озеленення в Маріуполі. У 2015 році підписала контракт із полком «Азов», служила майстром ремонтної майстерні та діловодом тилу. Там зустріла своє кохання – Миколу.Марина була творчою, любила малювати, шити, гончарство, мріяла про будинок і власну майстерню. У листопаді 2021 року її контракт завершився, але вона залишилася в підрозділі.Під час оборони Маріуполя перебувала на «Азовсталі», допомагала цивільним і побратимам. Востаннє вийшла на зв’язок 8 травня 2022 року. Того ж дня загинула в пожежі на комбінаті, захищаючи місто.Старшого солдата Марину Алексюк посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У неї залишилися чоловік, троє дітей, сестра і двоє братів.Вічна пам’ять Захисниці!Фото: NV, Український часописПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform