Статистика telegram channel - @uinp_gov

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО: НАДТО ВІЛЬНИЙ ДЛЯ СИСТЕМИВасиль Симоненко серед шістдесятників і учасників Клубу творчої молоді вирізнявся романтизмом і водночас бунтарством, не терпів несправедливості, критикував владу. Народився Василь Симоненко в селі Біївці на Полтавщині, зростав без батька, з відзнакою закінчив школу, став журналістом. Саме він разом з Аллою Горською та Лесем Танюком першими навідалися в Биківнянський ліс і відкрили там поховання жертв сталінських репресій.Він і сам став жертвою системи, яка, не зламавши його морально, знищила фізично. Жорстоке побиття поета в міліцейському відділку влітку 1962 року було інспіроване під дрібне хуліганство, винуватців ніхто не розшукував. Після цього стан здоров’я Симоненка став різко погіршуватися і за півтора року поета не стало. Дехто з дослідників його біографії називає це помстою за Биківню, інші припускають, що за цим міг стояти Микита Хрущов, якому не сподобалася критика Симоненка ініційованої ним «кукурудзяної кампанії». В будь-якому випадку – для цієї системи він був надто вільним і безкомпромісним, щоб мати право на існування. За життя побачила світ лише одна поетична збірка Василя Симоненка – «Тиша і грім». Деякі його вірші і щоденник вдалося переправити за кордон. У 1965 році в Мюнхені вийшла збірка «Берег чекань» та фрагменти щоденника під назвою «Окрайці думок». «Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», – згадував директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич. Деякий час видавництво мало ім’я Василя Симоненка, а його вірші поширювалися в самвидаві.Актуальні вони і сьогодні. До дня народження Василя Симоненка ми підготували вам добірку його найяскравіших цитат.

6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус – поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Його характер сформував Донбас — у 1939 році батьки, Семен Дем'янович та Ірина Яківна, переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Але Донбас Стуса був українським – де б не був, він принципово говорив українською. Його улюбленим словом було «прямостояння». І це було і його життєвим принципом. У колі шістдесятників він вирізнявся принциповістю і безкомпромісністю. Він був одним із тих, хто в 1965 році на прем’єрі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова закликав до протестів проти арештів української інтелігенції. «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», – писав про нього Євген Сверстюк.Із 47-ми років життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його намагалися зламати: позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й знищували морально. Але навіть за гратами Стус лишався вільною людиною. Уже будучи в таборі, він приєднався до Української Гельсинської групи, розуміючи, що підписує собі смертний вирок.Іван Дзюба назвав Стуса «голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності». Не випадково зі здобуттям незалежності його поезія здобула особливого звучання і актуальності. І досі Василь Стус лишається одним із найбільш цитованих українських поетів.До дня народження Василя Стуса ми підготували добірку найвідоміших його цитат і рядків із віршів.

БОГОЯВЛЕННЯ, ВОДОХРЕЩА, ЕПІФАНІЯ ЧИ ЙОРДАН - ЩО ЦЕ ЗА “ТРЕТІЙ ПРАЗНИК”?6 січня християни відзначають Богоявлення. Також це свято відоме під народними назвами Водохреще та Йордан, окрім того його називають грецьким Теофанія чи Епіфанія. Інше важливе значення свята для українців – це “третій празник” – себто завершення циклу різдвяно-новорічних свят, так званих “від Романа до Йордана”. Слово “Водохреща” на позначення календарної назви свята вперше зустрічається у 1148 року в Літописі Руському: “У той же час Ростислав [Мстиславич] Смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода-Сіверського в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день”.Згідно з християнською традицією, головна подія Водохреща – водосвяття на річці або озері. В етнографічних записах другої половини ХІХ століття згадано, що напередодні свята на водоймах вирізали ополонку у формі хреста. Також з льоду вирубували хрест. Часто його обливали буряковим квасом, і він ставав яскраво-червоним. Іноді хрест обкладали ялинковими гілочками. Більше про традиції святкування Водохреща можна прочитати в матеріалі історика Юрія Пуківського для “Локальної історії”.А про регіональний вимір святкуваннь на Дніпрі у матеріалі співробітниці УІНП Ірини Реви.

Термінова новина: Український інститут національної пам’яті отримав повноваження органу зі спеціальним статусом1 січня набирає чинності нове Положення про Український інститут національної памʼяті, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2025 року № 1643.Це – не формальність. Це результат, послідовної роботи за останній час, яка нарешті, за 20 років існування УІНПу, дала нам інституційну силу.У серпні 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам'яті», у грудні Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Український інститут національної памʼяті та прийняв рішення про збільшення граничної чисельності працівників Українського інституту національної пам’яті на 22 посади.Водночас вперше в історії УІНП бюджет на діяльність збільшено приблизно у 10 разів порівняно з попередніми річними бюджетами.А головне – від сьогодні Український інститут національної пам’яті не лише реалізує політику у сфері національної пам’яті Українського народу, а формує її.Цей невпинний рух особливо важливий зараз, коли памʼять поряд із територією та ідентичністю функціонує як один із вимірів України та Українського народу – на нашій землі чи в еміграції. Наша памʼять та історія виходить з оборони. Ми розпочинаємо наступ за свою Спадщину. Ми розпочинаємо Реконкісту.Російська федерація прямо визначила Інститут своєю військовою ціллю: спроба підпалу в жовтні, тиск та погрози лише підтверджують – ми робимо те, що небезпечно для ворога, а отже наближаємо Перемогу.Дякуємо всім, хто зробив цю швидку реформу можливою:Президенту України Володимиру Зеленському;Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку;Премʼєр-міністерці України Юлії Свириденко;Заступнику Керівника Офісу Президента України Олені Ковальській;Заступниці Керівника Офісу Президента України Ірині Верещук;Віцепрем'єр-міністерці з гуманітарної політики України – Міністерці культури України Тетяні Бережній;Гуманітарному комітету Верховної Ради України – зокрема Микиті Потураєву, Євгенії Кравчук, Ірині Констанкевич та багатьом іншим;керівникам депутатських фракцій та груп: Давиду Арахамії, Юлії Тимошенко, Артуру Герасимову, Ірині Геращенко, Олександрі Устіновій, Тарасу Батенку, Олегу Кулінічу – без позиції яких ми б не отримали 273 голоси за наш Закон;народним депутатам України, зокрема Роману Лозинському;Міністру закордонних справ України – Андрію Сибізі;попереднім очільникам УІНП – Володимиру Вʼятровичу та Антону Дробовичу;громадським діячам і активістам – Павлу Островському, Тарасу Шамайді, Олександру Нотевському та багатьом іншим; Це спільна перемога тих, хто розуміє: без власної памʼяті у держави немає майбутнього. Український інститут національної памʼяті продовжує роботу – відповідально, відкрито і за Україну.

108 РОКІВ ВІД ЗАКОНУ ПРО СКАРБНИЦЮ22 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла закон про утворення Головної скарбниці УНР та Українського державного банку. Згідно з цим законом, усі податки і надходження, зібрані в Україні, визнаються прибутком Державного скарбу Української Республіки: «Для прийняття і переховування прибутків державного скарбу і видавання сум на державні видатки закладається Головна скарбниця УНР. Всі наявні на території України губерніальні і повітові казначейства стають скарбницями УНР».У березні 1917 року на одному з перших засідань Центральної Ради було постановлено створити посаду скарбника, який очолив щойно створену Фінансову комісію і мав «виробити якнайшвидше фінансову програму». 17 грудня 1917 року Совнарком РСФСР припиняє асигнації українському урядові рубльової готівки. (Більшовицький уряд активно продовжував фінансувати робітників і свої організації, які мали виступити проти української влади під час наступу їхніх військ на Київ, зокрема робітникам заводу «Арсенал» було передано 3 млн. 200 тис. рублів готівкою).Дизайн першої банкноти УНР номіналом 100 карбованців розробив у 1917 році відомий графік Георгій Нарбут. В обіг ця купюра була випущена 5 січня 1918 року як перший державний кредитовий білет УНР. Друкували купюри у друкарні Кульженка в Києві. За жовтогарячий колір в народі ці банкноти одразу отримали назву «яєчня». На купюрі Нарбут розмістив зображення тризуба як символ спадкоємності від часів Київської Русі. Пізніше це стало одним з аргументів на користь затвердження в лютому 1918 року Тризуба як державного Герба УНР.Ці процеси були перервані більшовицькою інтервенцією на початку 1918 року. Після звільнення Києва і повернення Центральної Ради в столицю уже 1 березня було ухвалено закон про грошову одиницю, який затвердив грошовою одиницею УНР гривню, яка поділялася на 100 шагів. Ці марки-шаги ходили в обігу до 1919 року. Дизайн нових купюр так само створив Георгій Нарбут.Нині ми відновлюємо історичну справедливість. 18 грудня 2025 року Верховна Рада прийняла за основу законопроєкт №14093 щодо дерадянізації назви української розмінної монети. За це рішення проголосували 264 народні депутати. 27 грудня має відбутися засідання, на якому очікуємо ухвалення історичного рішення і повернення шага в наше життя і нашу історію.#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

НАЙМОЛОДШИЙ СЕРЕД КІБОРГІВ Сергій «Сєвєр» Табала – доброволець, який воював у складі 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Учасник Революції Гідності, брав участь у боях за Донецький аеропорт.Сергій родом із Сумщини, був футбольним фанатом клубу «Суми». Закінчив Сумську спеціалізовану школу № 9, здобув фах кухаря-кондитера в Сумському хіміко-технологічному центрі ПТО. У 15-річному віці Сергій кардинально змінився – повністю перейшов на українську мову та твердо вирішив стати на шлях українського націоналізму. У 2013 році, з початком Революції Гідності, 17-річний юнак поїхав на Майдан. 29 листопада вступив до лав «Правого сектору», згодом став командиром одного з загонів. 18 лютого 2014 року брав участь у зіткненнях із міліцією на вулиці Інститутській, а в ніч з 18 на 19 лютого його загін захищав барикади на Хрещатику.З початком Антитерористичної операції на сході України пішов на фронт у складі 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор». У липні-серпні 2014 року обороняв Міжнародний аеропорт «Донецьк». Перебував у самому пеклі боїв, а 28 серпня отримав поранення уламками гранати в груди та руку. Не бажаючи залишати побратимів, вирушив на лікування лише за наказом командира, а вже у вересні почав готуватися до повернення. У ті дні «Кіборги» вели запеклу оборону будівель ДАПу, де кожен боєць був на вагу золота.Сергію Табалі було лише 18 років, коли 6 листопада 2014 року, під час штурму російськими бойовиками диспетчерської вежі аеропорту, він загинув від влучання снаряда 100-мм протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра».Похований на Алеї Слави в рідному місті. Посмертно відзначений званням Герой України з орденом «Золота Зірка». Також нагороджений орденом «Народний Герой України», відзнаками «За оборону Донецького аеропорту» та «Бойовий Хрест Корпусу». На його честь у 2016 році в Сумах названо вулицю імені Сергія Табали («Севера»). Його фото з Донецького аеропорту стало прототипом пам’ятника українським добровольцям у селі Святопетрівське на Київщині. У 2016 році в Києві презентували колекційну марку на честь загиблих воїнів, серед яких – Сергій Табала. У 2021 році він був зображений на картині Артура Орльонова «Становлення нації». Цього року, 16 грудня йому виповнилося б 30. Вічна пам’ять Герою.

Сьогодні, 14 грудня, в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.Це день людей, які ціною власного здоров’я, а подекуди й життя, зупинили найбільшу техногенну катастрофу в історії світу. Попри смертельну небезпеку, унікальні технічні виклики, острахи совєцького керівництва, брак інформації і відсутність належного захисту вони дали нам шанс на майбутнє.Роботи на території станції продовжуються і досі, а наслідки аварії триватимуть ще десятиліттями, але без ліквідаторів вони були б незрівнянно страшнішими. Зараз, коли сучасні російські військові вже неодноразово загрожували безпеці захисних споруд станції, цінність їхнього вкладу відчувається особливо гостро.Сьогодні ми дякуємо кожному, хто взяв участь в ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС і закликаємо згадати їх не як абстрактних героїв, а як конкретних людей, що тоді ризикували своїм життям заради нас всіх.Будемо вдячні кожному, хто зможе в коментарях поділитися окремими історіями ліквідаторів, щоб пам’ять про їхні звитяги зберігалася й надалі.Джерело: ДСП Чорнобильська АЕС, Радіо Свобода, KyivPost.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїниЄвген Маланюк називав його «людиною із шовку і сталі». Він і справді поєднував м’яку натуру та принциповість, якщо це стосувалося питань України й боротьби.135 років тому, 12 грудня 1890 року, в селі Воля Якубова на Львівщині народився Андрій Мельник, організатор формації Січових стрільців у Києві, один із організаторів УВО, права рука Євгена Коновальця і голова Проводу ОУН після його загибелі.Взагалі він любив ліс і мріяв бути лісівником. З великими перервами на війну і боротьбу він таки закінчив Університет природних ресурсів і природничих наук у Відні та деякий час працював як інспектор лісів Греко-католицької митрополії у Львові при Андрею Шептицькому.Але задля України він готовий був на все. У 1914 році, попри проблеми зі здоров'ям і офіційне звільнення від військової служби, добровольцем записався до Легіону Українських січових стрільців, командував сотнею, брав участь в боях на горі Пікуй та Маківка, у походах з Карпат на Поділля. Став одним із фундаторів Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, який згодом став полком, а далі – дивізією й корпусом. У 1919-му очолював штаб Дієвої Армії УНР.Пройшов російський полон, польські тюрми та концтабір Заксенгаузен. Познайомившись у 1916-му, в таборі для військовополонених під Царициним, із Євгеном Коновальцем, на все життя лишився його вірним соратником і побратимом. Обоє вони стояли біля витоків УВО та створення ОУН, а в 1938-му, після загибелі Євгена Коновальця, Андрій Мельник очолив Провід українських націоналістів. Навіть одружилися вони з рідними сестрами, Ольгою та Софією Федак.Саме Андрій Мельник був організатором засилання у часи німецької окупації у великі міста України «похідних груп» для розгортання пропагандистської роботи, керував діяльністю ОУН на українських землях. Після розколу в ОУН очолив більш помірковану її частину. А після війни присвятив боротьбі за консолідацію емігрантських сил і створення Світового конгресу українців, що вдалося реалізувати вже після його смерті.Більш детально про життя і боротьбу Андрія Мельника читайте за посиланням у нашій рубриці «Історичний календар».

В ЗСУ ПРОДОВЖУЮТЬ АРТИЛЕРІЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ ЧАСІВ УНРПрезидент України Володимир Зеленський присвоїв 48-й окремій артилерійській бригаді ЗСУ почесне найменування імені полковника Армії УНР Григорія Чижевського. Це рішення несе в собі не лише історичну пам'ять, але й символізує глибокі польсько-українські зв'язки, що особливо актуально в контексті сучасного стратегічного партнерства двох країн.Історія набуває особливого значення через долю родини Чижевських. Онук легендарного українського полковника – Роберт Чижевський – сьогодні очолює Польський інститут в Україні, будучи офіційним представником культурно-освітньої дипломатії Польщі. Упродовж десятиліть Роберт присвятив себе зміцненню демократії на пострадянському просторі, очолюючи фундацію «Свобода і демократія» та підтримуючи культурні зв'язки поляків за кордоном.Григорій Чижевський (1886 р.н.) був не просто військовим – він стояв біля витоків української артилерії, був міністром внутрішніх справ УНР у 1919 році, учасником Другого Зимового Походу. Його нащадок продовжує справу діда іншими засобами – через культуру, освіту та дипломатію, зміцнюючи той самий ідеал незалежності України, за який боровся його дід понад сто років тому.48-а бригада, створена у 2023 році, вже встигла відзначитися на п'яти ключових напрямках фронту. Те, що вона носить ім'я Чижевського, чий онук сьогодні представляє Польщу в Україні, – це потужний символ того, як історична боротьба за незалежність об'єднує покоління та нації.

«Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю», – розповідала про своє життя українська художниця Катерина Білокур. 7 грудня виповнюється 125 років від її дня народження, і ми пропонуємо згадати про неї та її геніальні картини.Катерина була самоучкою. Батьки і чути не хотіли про малювання та грамоту, вважаючи, що все, що треба для дівчини – це добре порати господарство та вдало вийти заміж. Коли в дитинстві вони побачили, як дівчинка малює щось вуглинкою на шматку полотна, вони спалили картину із криками: «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!».Право малювати вона виборювала все життя. Навіть пішла топитися з розпачу. Коли її врятували, батько махнув рукою: роби, що хочеш. Заміж вона так і не вийшла, хоча хлопці сваталися. Сама відмовляла – сільським парубкам потрібна була робоча силай продовження роду, а вона не уявляла життя без малювання. У 1940 році, почувши по радіо спів Оксани Петрусенко, пише їй листа – і лист доходить до адресата. Так світ відкрив для себе Катерину Білокур. Кажуть, що в 1954 році, побачивши її картини на виставці в Парижі, Пабло Пікассо сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».Їй так і не пощастило вирватися на волю і займатися лише мистецтвом. «Це – геній, поставлений в умови, що унеможливлювали самореалізацію: вона не мала паспорта, була фактично “прикріплена” до свого колгоспу, до того ж, вона була жінкою – у неї не було шансів. І ось ця жінка з її неймовірною, просто скаженою гордістю і впертістю, одна проти системи, проти спільноти і проти родини, з якою теж треба було воювати за право бути собою», – писала про Катерину Білокур письменниця Оксана Забужко.Катерина Білокур прожила лише 61 рік. Вона пережила Голодомор, Другу світову війну, несприйняття родини і байдужість системи. І все ж, коли малювала, вона була щасливою.#ЦейДеньвІсторіїУкраїни