Сновигає вітрисько, осінньо-гіркий,
Непритулений,    
     неприручений.
А каштан запалив ніжно-білі свічки
Поміж кульками
     в голкоскупченнях.

І сумлінно плекає і цвіт, і плоди,
Із печалями
     сперечаючись.
Відкидає постійно природний вердикт,
Щодо вчасності
     травня часточок.

Та і як же не бути із ним заодно,
Коли віхоли
     світ завішують?
І ніколи не знаєш, що буде тим дном
Для зневірення,
     піку відчаю.

Коли надто важливе збереження крихт
Врівноваження
     дум обтяжливих.
І у спробах гасити, що в серці горить,
Сни меланжеві
     нагромаджуєш.

А якщо не вдається, спаплюжена ніч
Під руладами
     недоладними.
То і потім ракети немов зусібіч.
Ритми зламані.
     Хто полагодить?

Прокладає тривога гучну магістраль –
Закапелками
     тиші плентаєш.
У полоні дрімоти чи вихору справ?
Під час звернення
     тільки впевнений.

Та рахуючи вдома краплини на склі,
Переймаєшся
     полем марсовим.
Чи достатній сьогодні донатний уклін,
Коли масове
     злом замащення?

Хай хвилюються море й сусіди за нас,
За знеболення
      ми ще боремось.  
І наріжним питанням є – хто передасть
Цю стурбованість
     із набоями?

Хоч бентежно плететься життєве рядно
Неупинними
     часоспицями,
Та снуєш навіжено із вітром удвох,
Щоб від прикростей
     відчепитися.

І незчуєшся, як він у мрії заніс,
Поки з шелестом
    листя мелеться.
Виринаєш, коли розливається вміст
Сонця-келиха
    ста веселками.

Потрапляючи далі у вир метушні,
Невтамоване
     загримовуєш.
І з каштаном промовиш: "Десь-інде лишіть
Некермованість
     сил гармонії!"

Нехай кажуть, що планами як не керуй,
Та накреслене
     згине з плескотом.
Обираєш тому в невідомості рух
Різновекторний,
     серцеклекітний.

@literospletinnia

#оксана_приходченко