thedudewhoreads

Чергова книжка Дафни дю Мор’є — і чергові читання до ночі. Наскільки мені сподобалася «Ребекка», настільки ж я отримав задоволення від «Моя кузина Рейчел». Обидві історії такі, що справді важко відкласти книжку й лягти спати. Ба більше — справжній кайф читати якраз тоді, коли вже майже ніч, тиша, і можна добре відчути весь цей загадково-готичний вайб, прекрасний у своїй легкості.#прочитанеЩо ми маємо: великий маєток Ешлі на узбережжі Корнуоллу, в якому живуть Емброуз та його двоюрідний брат і за сумісництвом вихованець Філіп. Якось Емброуз їде до Італії й там зустрічає загадкову Рейчел, у яку закохується й одружується з нею. А потім починаються проблеми :)Наскрізне питання — хто така Рейчел насправді? У цьому вся інтрига. Дафна дуже майстерно веде читачів текстом, показуючи події очима Філіпа, а саспенс усе росте й росте (як і змінюється ставлення до персонажів). Це гарно виписаний текст, після фіналу якого хочеться повернутися до перших сторінок. Мені часом не вистачає таких історій, де ти отримуєш рівно те, чого й хотів, та ще й із надлишком. Тепер гляну екранізації )

Занурився у творчість Пруста. Зараз все розкажу )#прочитане«На Сваннову сторону» - це перший том серії «У пошуках втраченого часу». Я довгий час придивлявся до цієї серії, розумів, що потрібно бути максимально готовим до того, що читаєш, і в цьому дуже допомогло оце відео.Важко йти за звичним стилем, коли розповідаю про прочитане, адже особлива книга вимагає особливого підходу. І особливий підхід тут потрібен до всього - підготовки, процесу читання, умов, у яких читаєш, певного багажу текстів за спиною.Про що ця книжка? Про життя і спогади. Про проживання кожної миті, про те, що приховане в нашій пам'яті. Про дрібниці, які можуть звалити на тебе ті візуальні образи, про які ти міг і забути. Сцена з мадленкою, коли герой п’є липовий чай, - це може бути будь-що в нашому житті: якась пісня, сцена з фільму, будиночок на вулиці, малюнок на шпалерах, запах скошеного сіна в селі, де ви проводили дитинство, прочинене вікно у спальні тощо. Те, що викликає раптовий і дуже потужний спалах мимовільної пам’яті. Перед героєм постає все дитинство в Комбре, тітка Леонія та безліч забутих деталей. Перед читачем може постати будь-що інше. Ключове тут те, що спогад виникає не через свідоме зусилля, а через відчуття — смак, запах, доторк.💔 І це прекрасно. Так само як прекрасно те, що і як описує Пруст. Ти буквально занурений у тривимірний світ, який він розписує до дрібниць. Я б сказав, що це радше схоже на милування картиною, ніж на типовий процес читання. Щось медитативне, екзистенційне.Тут дуже багато моментів, коли асоціюєш себе з героями. Поведінкою, словами, думками, звичками. Моментами, коли приходиш на вечірку, а там немає тієї людини, заради якої йшов. Коли дрібна деталь - жест, інтонація, погляд - ранить сильніше, ніж відверта образа. Коли сам себе ловиш на надмірній уважності до почуттів, які, здавалося б, не варті такої кількості думок.Пруст взагалі не поспішає і цим змушує не поспішати читача. Він ніби каже: якщо ти не готовий бути з цим довго, то краще відкласти. Це нормально.Після прочитання «На Сваннову сторону» я це і зроблю. Не тому, що не сподобалося, а тому, що цей текст вимагає правильного моменту. Готовності до рефлексій, до глибоких роздумів. Я відчув це особливо в другій частині, де розповідалося про кохання Сванна. Мені було суперцікаво, але я не мав сил і можливості читати це так довго і детально, так само як не мав бажання відкладати книгу.Повернуся до Пруста після демобілізації. Обов’язково читатиму і перечитуватиму, коли буду готовий. Хто вже розуміє, що готовий, - джаст ду іт. Видання «Лабораторії» прекрасне. І дякую тій людині, яка мені цю книжку подарувала 🫡

Зовсім скоро надрукують збірку віршів Івана Бережного — «Нова норма».Іван служить військовим медиком та є засновником творчого простору «перцепція». До цієї збірки увійшли тексти, які він писав у різні періоди повномасштабного вторгнення — як до служби, так і вже під час неї.«Термін «нова норма» (в західній літературі — new normal) я вперше почув під час проходження БЗВП від одного з військових психологів. Нова норма — стан, до якого суспільство повертається після великої кризи. І хоч війна ще не закінчилась, мені здається, що ми вже випрацювали власну «нову норму».Норму, в якій війна сприймається невід’ємною частиною буденності; в якій нормально засинати під тривогу та вибухи і, парадоксально, будувати плани на майбутнє; в якій нормально зрікатися мрій та бажань заради спільної мети; норму, в якій кожного дня хтось помирає; норму, в якій шукаються та знаходяться нові сенси». Я не експерт у поезії, але автор зазначає, що форма віршів у збірці експериментальна, подекуди ламка — і це, сподіваюся, читач відчує з перших сторінок. Я почитав декілька віршів — мені зайшло 🙂У співпраці з ілюстраторкою Віолетою Демурою та видавництвом «Відкриття» команда прагнула створити не просто поетичну книгу, а цілісний вислів, у якому візуальна мова й дизайн лише підсилюють відчуття хаотичності й нестабільності нашого сьогодення.🫡 Передзамовити збірку можна тут. Також рекомендую підписатися на канал Івана.#партнерський_допис

Книжка на фронт.Часто бачу подібні акції та програми. Сьогодні вирішив розповісти власні випадки про те, що таке книжка на фронті. Сторітелінгу не буде, просто 7 випадків з мого досвіду:1. Якось домовився з ГО «Реформація» про передачу на нашу бригаду книжок від «Наш Формат» у межах програми «Військо читає». Понад 120 книжок. Вони просто лежали, і протягом тижня кожен охочий міг узяти собі щось почитати;2. Порадив знайомому капітану (вже майору) одного з підрозділів почитати «Танці з кістками» Семʼянківа. Йому дуууже сподобалось. Потім в укритті під КАБами обговорювали кінцівку, бо кожен сприйняв її по-своєму;3. Один із головних сержантів одного з підрозділів не просто почав більше читати, а й уже публікує у ФБ враження від прочитаного;4. Колеги з програми промоції читання «Текстура» прислали нам книжки англійською, так само пороздавав усім охочим. Раділи тому, що книжки саме англійською;5. Ми домовилися з книгарнею «Сенс» про спільний допис про те, що читають військовослужбовці бригади. У добірці мав бути також мій побратим Влад. У день публікації я дізнався, що Влад загинув від FPV;6. У серпні–вересні я майже щодня заходив до бібліотеки в одному населеному пункті. Там були дуже хороші видання - Муракамі, Апдайк, Семків, Дереш. Ми говорили з бібліотекаркою про книжки, я водив туди побратимів, радив, що почитати. Тієї бібліотеки вже не існує. Як і багато чого в тому селищі. Мало що вціліло;7. Сам я з моменту прибуття у зону бойових дій читав мало, книжки тригерили. Міг читати лише умовних Чапая і Дроня, тих, хто воював. Десь через три–чотири місяці прийшло відчуття прийняття. Зараз читаю щодня.Книжки на фронті це не просто про «взяти і почитати» (формулювання моє, не ChatGPT). Більшість військових буде казати, що немає коли читати, або не до цього - і так воно переважно і є. Книжки точно не рятують і це точно не те, що вкрай необхідне у зоні бойових дій. Але книжка на фронті точно є тим, що може допомогти тому, хто цього потребує.

Короче, одним дописом закриваю три теми:👉🏻 Трендову - всі постять фотки 2016 року, то і я знайшов. Роблю вигляд на одному карпатському пагорбі, що медитую! 👉🏻 Ситуативну - вже неочікувано почали поважні люди писати в особисті і питати, де мій книжковий вішліст )) Варто було лише згадати якось, що лишився без книжок у збд, як почав отримувати пропозиції від добрих людей, що вони хочуть мені подарувати мої бажанки ❤️‍🩹 Це дуже мило і приємно, наперед вже скажу, що книжками забезпечений (один Пруст чого вартий!), і дякую усім, хто подарував. Вішліст щойно зробив невеликий - адаптував той, який для ДН - була гарна можливість подумати, що б такого хотів найближчим часом почитати. Так що хто питав про бажанки - вішліст тут 🫂👉🏻 Важливу - прошу підтримати збір мого побратима Сашка, який продовжує збирати на облаштування нової позиції. Ось тут можете подивитися, як проходить процес облаштування. Отак живуть військові, ще й платять за уе оренду) Сашко це людина, яка дуже виручає наш підрозділ, і якщо шукали б куди сьогодні задонатити на конкретні потреби, то ось сюди можете.Дякую!

Подобається, як почався рік у плані літератури. Або це наслідок того, що я вирішив ретельніше підходити до вибору книжок, або ж секрет у тому, що останнім часом читаю видання «Вавилонської бібліотеки» 😎«Переміна місць» Девіда Лоджа — книжка, про яку багато чув і яку зовсім неочікувано отримав у подарунок. Текст ідеально ліг на настрій, погоду й загальний вайб.#прочитанеЦе історія про двох викладачів англійської літератури — британця та американця. За програмою обміну вони міняються робочими місцями, а разом із цим кожен потрапляє в нове для себе середовище. Британець Філіп, звиклий до спокою, розміреності та доволі тривіального сімейного життя, їде в американське містечко з зовсім іншим ритмом, цінностями та вечірками. Американець Моріс — навпаки, любитель потусити, той, хто ніколи не вибачається і живе так, як хоче, — опиняється в британській провінції, де панують стриманість, безпонтовість і мінімум активності.Ритм історії дуже сподобався. У притаманному постмодернізму стилі Лодж грається зі структурою: десь це класичне оповідання, а десь сюжет рухають листи персонажів і газетні вирізки (про фінальний розділ мовчу — там з’являється ще один цікавий кут оповіді). Усе це з британським гумором, рефлексією над академічним життям і тонкою іронією щодо інтелектуалів.В романі можна побачити віддзеркалення епохи сексуальної революції та контрасту між «стриманістю» Британії та «вільністю» Америки. Взагалі гілки з сексуальним життям героїв доволі сміливі. 👉🏻 Це перша частина «Кампусної трилогії». Що класно, так це те, що у «Вавилонській бібліотеці» є не лише переклад другої частини, а ще й анонс третьої!

Є тут поціновувачі німецької повоєнної літератури? 🤝Видавництво «Крапки» підготувало нам у новому оформленні та перекладі «Очима клоуна» Гайнріха Бьолля.Критики пишуть, що це один із найгостріших і найчесніших романів ХХ століття. Бьолль написав його після війни, у 1963 році — за дев’ять років до того, як отримав Нобелівську премію з літератури (до речі, перший німецький лауреат після Томаса Манна за довгі десятиліття).«Я — клоун, офіційна назва моєї професії — комік, я не належу до жодної конфесії, мені двадцять сім, а один із моїх номерів називається “Прибуття і відбуття” — це довга (майже задовга) пантоміма, протягом якої глядачі до самого кінця не розуміють, чи йдеться про прибуття, чи про відбуття». Ганс Шнір — 27-річний стендапер клоун, який через маску міма говорить правду про повоєнне німецьке суспільство. Усі події в книжці відбуваються протягом одного дня, але цей день — справжня сповідь, сповнена болю, сарказму та правди, яку мало хто хоче чути. Все як у житті, власне ))Особливості нового видання:👉🏻 переклад — Христина Назаркевич;👉🏻 художнє оформлення — Сергій Радкевич;👉🏻 післямова — Роксоляна Свято.Передзамовити за гарною знижкою можна тут.#партнерський_допис

Якось один хлоп з моєї бригади, з яким ми спілкувались, сказав, що на війні відкрив для себе комікси. Я спочатку не розумів, в чому прикол, адже є книжки та фільми/серіали/ютуб, але за декілька місяців спробував - і зрозумів 😎✌️Життя в збд триває інакше, відчувається інакше, і навіть звичні речі сприймаєш не так, як у цивільному житті вдома. Часто це сюрреалізм, абсурд, горор, драма, комедія - але найчастіше суміш всього. На початку я взагалі не міг читати книжки, страшно бісили сюжети, бо ти такий думаєш «Ну і що це? Про що це? Чому я маю це читати тут?». Це певний етап - тоді я читав лише тексти, написані військовими. Потім ситуація (принаймні в мене) змінюється. Ти навпаки тягнешся до чогось, що менше нагадує про війну, бо вистачає її тут, і повертаєшся до звичного. Але специфіка служби всеодно така, що найкраще - це прочитати якусь коротку історію, щоб вона не встигла тобі набриднути.І тут хороший комікс - ідеальний варіант! 3-4 години і ти відволікся, насолодився, та і можеш потім просто розглядати круті малюнки. #прочитане«Джокер» Брайана Азаррелло та Лі Бермехо - це нуарна, темна історія, у дусі кримінального трилеру, де наче й немає хороших персонажів (навіть Бетмен тут не сприймається як супергерой). І це один з найкращих коміксів, які читав. Джокер виходить з вʼязниці, його зустрічає простий шофер кримінального світу Джонні (ми дивимося на історію з його боку), і тут завʼязується - помсти, намагання повернути контроль над Готемом, перестрілки, вбивства. Зʼявляються відомі персонажі з всесвіту DC. І всю історію ми дивимося, як змінюється ставлення Джонні до Джокера - від захвату та поклоніння перед харизмою злодія до… закономірного фіналу. 🔥 Дуже сподобалось. Діалоги, малюнки, атмосфера. Деякі моменти прям вау. Про те, як ми робимо собі кумирів, закриваємо очі на проблеми, ігноруємо слушні поради, а потім дивуємося наслідкам. Є переклад українською. Хто таке любить - обов’язково почитайте, тут не треба знати контекст, цілком потужна самостійна історія. Комікс має продовження в міні-серії “Batman: Damned”.

Від часів Донни Тартт я нарешті маю ще одного сучасного письменника, книжки якого обовʼязково буду перечитувати 🤝Ді-Бі-Сі Пʼєр підкорив мене «Сніданком з Борджіа» і розширив мої горизонти сприйняття своєї творчості у «Вернон Господь Літтл». Який же потужний післясмак від його текстів!Але по порядку.#прочитане«Вернон Господь Літтл» — дебютна книжка Ді-Бі-Сі Пʼєра. І відразу ж Букерівська премія. Це вже аспект, який справді звертає на себе увагу. Історія від першої особи — школяра Вернона, якого підозрюють у масовому вбивстві в школі. А потім ще в одному, другому, третьому і т. д. вбивствах. Вернон каже, що не винен, але свідки вказують на нього. Що це — ненадійний оповідач, містика, сюрр? Десь до середини книжки я не міг вловити вайб, відчути задум автора, зрозуміти межі сприйняття історії. Це чорний гумор, висміювання медіа та соціуму, драма, сатира, детектив? Читав повільно, і думки крутилися від «вау, круто, смішно!» до «якась фігня, певно, відкладаю». Цей апспект не дав мені морального права поставити 5.Десь від екватора книжки я зрозумів, що втягнувся. Але якби не кредит довіри до автора, то міг би й не дотягнути.А потім був фінал. І це справжній катарсис. Наче суміш «Зеленої милі», творчості Девіда Лінча та юридичного трилера. Те, заради чого варто читати всю історію, і той пазл, який усе складає докупи. І те, якою виглядає історія після прочитання, дає розуміння, чому за неї дали Букерівську премію.Сенси здорової людини й непоказушна глибина. Хочеться розкривати приховані сенси не тому, що так потрібно, а тому, що хочеш. Дуже радий, що відкрив для себе цього автора. І як добре, що у Вавилонській бібліотеці є ще одна його перекладена книжка! 💪

Чому якісь книжки гарно починаються, тримають у фокусі, ти чітко розумієш сенси та важливість теми, а потім — замість того, аби історія рухалася — нарощують 100+ сторінок, які тут ніби й не потрібні? 🤷‍♂️#прочитанеПриблизно такі думки виникали, коли дочитував «Дерева» Персіваля Еверетта. Наскільки сподобалась завʼязка, настільки ж текст просів далі. Було відчуття, ніби історія ходить по колу, і десь на екваторі я почав втрачати інтерес. Я вже писав, що толерантність до текстів, які береш у руки два-три рази, а бажання читати так і не з’являється, тут, у зоні бойових дій, мінімальна. Коли маєш нові книжки — легко відкладаєш і переходиш до них.Але попри це — книжка важлива. Це суміш детективного роману, гротеску й політичної притчі про расове насильство, памʼять і те, як минуле знову й знову проростає в теперішнє. Недарма «Дерева» були у шортлисті Пулітцерівської премії.Сюжет такий: у містечку Мані, штат Міссісіпі, один за одним жорстоко вбивають білих чоловіків, а місцева поліція заходить у глухий кут. Розслідування ускладнює містичний елемент — на місці кожного злочину лежить ще одна жертва вбивства: чорношкірий чоловік, щоразу той самий, із геніталіями в руці.Водночас історію перевантажують занадто велика кількість поверхових персонажів, нерозкриті сюжетні ускладнення та заплутані або відверто безглузді додатки.Здається, це той випадок, коли ідея сильніша за сам текст: якщо читаєш у стані, де кожна сторінка має тримати, ця книжка може не спрацювати. Але якщо маєш час і внутрішній ресурс — вона здатна зачепити.