Повідомлення telegram каналу - @tetiana_kozelska

Продовження 😊
Саша підняв на неї очі й застиг. Він милувався кожною її частинкою: хвостиком, очима, вустами, формами. Кімната закрутилася і лише вона була в його фокусі. Така… Така неймовірна, незнайома, несподівана.
— Синку, дай дівчині сісти, не позорь нас. — тато Сашка не витримав паузи.
— Ой! Так. Звісно. Сідай. — він пересів на один стілець і далі продовжив писати, потайки підглядаючи її прізвище.
Олена заповнила один журнал, інший і застигла на третьому. Вона нахилилася до нього і спитала:
— А що тут треба написати? — її шепіт був таким тихим, що Сашко ледь вловив той звук.
На хвилину йому здалося, що він відчуває, як її волосся торкається до його руки, а на щоці відчувається її дихання. Вловив аромат її парфумів. Він поглянув на неї ще раз.
— Можеш написати, як я вище, ось дивись. — Сашко вказує на рядок із його даними дивлячись на її шию та виразні ключиці.
— Дякую. — сором’язлива усмішка на мить освітлює обличчя Олени.
Заповнивши всі потрібні документи та отримавши, Олена з батьками підіймається на третій поверх, сходи оформлені в стандартному радянському стилі: фарбовані панелі та побілені стіни. Коридор довгий та темний. Десь серед поверху є кухня, це відчутно по жахливому аромату. Вони знаходять її кімнату, номер сімдесят пʼять та відчиняють двері. Перша зустріч із її новим помешканням. Чотири ліжка, два з них скручені у двоповерхівку, таргани, бардак, три столи, що просто не дають шансу пройти. Дерев’яна підлога та трохи потерті стіни, старі двері. Всі троє застигли на порозі.
— Капець! Фу! Ці бридкі таргани! Як я буду з ними жити? Ні! Ні! Ну як взагалі тут можна жити? Я не хочу! Та я просто не можу! — рій розпачливих думок вертиться в голові Олени.
Батьки трохи допомагають навести їй лад — змінюють ліжко на одноповерхове, заносять її речі. Та їм уже час їхати. Сум в очах та обійми на прощання.
Далі буде😘