#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЗдається буде цикл замальовок під назвою : Донька останнього світла.Це продовження до замальовки з минулих вихідних 🥰Орися не любила свою кімнату в гуртожитку — все через вранішнє сонце, яке кидало настирливі промені просто на її обличчя. Яку б перестановку меблів вона не робила — все одно потрапляла під це світанкове дійство.Їй набагато комфортніше було ніжитися у вечірніх, лагідних променях. Тоді їй здавалося, що сонце пестить її на прощання, перед тим як зникнути за обрій. Якби її воля, то вона б краще прокидалася надвечір і не спала всю ніч, милуючись зорями.Може, колись вона так і зробить. Але точно після того, як закінчить своє навчання.Так Орися й лежала — на старенькому ліжку, мріючи. Вікно було відчинене настіж. За день те саме сонце розжарило її кімнату, тож тепер вона намагалася хоч якось її остудити. І на диво — прохолодне світло місяця ніби допомагало: падало доріжкою по її стрункому тілі, прикритому лише легенькою шовковою нічною сорочкою. Вона сама пошила її на минулому курсі.Орися заплющила очі — й у голові виринув віршик. Раніше вона вважала його дитячим, а тепер знала: то була молитва. Вона вагалася мить — чи варто промовляти її. А потім здалася приємній прохолоді й місячному світлу:О Місяцю, човне срібний,Пропливи над моїм дахом.Принеси мені сон гарний,Змий із тіла втому й страхи.Ти, що світлом м’яким світиш,Відчини мені нічну тишу.Нехай сон в обійми візьме,І прокинусь я — сильна й світла.Після останнього рядка вона вже не відкрила очей — заснула міцно й спокійно.На ранок, можливо, трохи картатиме себе за те, що скористалася молитвою.Але зараз — легка усмішка з’явилася на її вустах. Бо сон був світлий.І чистий.