#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЗдається буде цикл замальовок під назвою : Донька останнього світла. Це продовження до замальовки з минулих вихідних 🥰

Орися не любила свою кімнату в гуртожитку — все через вранішнє сонце, яке кидало настирливі промені просто на її обличчя. Яку б перестановку меблів вона не робила — все одно потрапляла під це світанкове дійство. Їй набагато комфортніше було ніжитися у вечірніх, лагідних променях. Тоді їй здавалося, що сонце пестить її на прощання, перед тим як зникнути за обрій. Якби її воля, то вона б краще прокидалася надвечір і не спала всю ніч, милуючись зорями. Може, колись вона так і зробить. Але точно після того, як закінчить своє навчання. Так Орися й лежала — на старенькому ліжку, мріючи. Вікно було відчинене настіж. За день те саме сонце розжарило її кімнату, тож тепер вона намагалася хоч якось її остудити. І на диво — прохолодне світло місяця ніби допомагало: падало доріжкою по її стрункому тілі, прикритому лише легенькою шовковою нічною сорочкою. Вона сама пошила її на минулому курсі. Орися заплющила очі — й у голові виринув віршик. Раніше вона вважала його дитячим, а тепер знала: то була молитва. Вона вагалася мить — чи варто промовляти її. А потім здалася приємній прохолоді й місячному світлу:О Місяцю, човне срібний,Пропливи над моїм дахом. Принеси мені сон гарний,Змий із тіла втому й страхи. Ти, що світлом м’яким світиш,Відчини мені нічну тишу. Нехай сон в обійми візьме,І прокинусь я — сильна й світла. Після останнього рядка вона вже не відкрила очей — заснула міцно й спокійно. На ранок, можливо, трохи картатиме себе за те, що скористалася молитвою. Але зараз — легка усмішка з’явилася на її вустах. Бо сон був світлий. І чистий.