#замальовка_вихідного_дняЗагубившись у вечірньому гулі мегаполісу, Орисі хотілося лише одного — якомога швидше дістатися до своєї скромної кімнати в гуртожитку. Вона щойно вийшла з метро і світ навколо здавався чужим. Всі ці багатоповерхівки нависали над нею, якось загрозливо. Здавалося вони готові от-от зімкнутися над головою, затиснути, знищити.— Що за ім’я взагалі таке — Орися? — подумала вона. — Як його пестливо скоротити? О, традиції… У кожному поколінні третя жінка роду має носити це ім’я. Старі забаганки. Чому саме вона мала народитися в такій сім’ї?Сім’ї, де досі шанують Хорса — Бога заходу сонця.Сім’ї, де навіть у XXI столітті дівчина повинна кожного вечора знаходити свій алтар і споглядати, як сонце повільно обертається на місяць.Наче це має якесь значення. Наче від цього залежить щось більше, ніж вона сама.Орися здригнулася. Сутінки вже затікали в кожну щілину міських вулиць. Вона зупинилась — і їй здалося, що повітря стало густішим. Темрява мала запах. Щось між вогкістю, попелом і димом. Цей запах, знайомий з дитинства, завжди змушував її насторожитись.Коли їй ставало особливо страшно, вона піднімала голову й шукала місяць. І щойно знаходила хоч клаптик його світла — заспокоювалась. Це було, ніби подих з дому.Їй залишалося потерпіти ще зовсім трохи — пів року навчання. І вона знову опиниться вдома, у безкрайому степу, в забутому людьми селі, де досі панує первісна благодать. А поки — ще одна ніч у гуртожитку, ще один вечір у чужому місті, ще одне випробування.Як вам такий початок історії?