#замальовка_вихідного_дняНе добігаючи пари кроків по розпеченій, але пухкій землі, я завмираю. В мить, коли вже ось-ось переступлю межу й торкнуся гарячими стопами зрошеної трави, щось зупиняє мене. Я спираюся на коліна, торкаюся руками землі. Мені не боляче — просто сумно аж до сліз.Я озираюся. Навколо — справжній оазис. Звідкись тягне пахощами бузини та акації. Все зелене, соковите, сповнене життя. До мене долітають поодинокі краплі води — то поливають траву. І все добре у світі навколо, тільки піді мною — клаптик чорнющого ґрунту.Здається, що цей крок — нічого не вартий. Але я не можу його зробити. Мене ніби прив’язали. Спеціально так, щоб мені пекло, але насправді — не боліло.Що такого особливого в цьому місці? Чому воно сниться мені вже вп’яте? Я не знаю цієї місцини, але добре знаю це відчуття — розгубленості. А може й страху. Почуття, що сковує і залишає тебе стояти на розпеченій землі, замість ступити на прохолодну траву.Щось у мені змінилося. Я знаю, що я сплю — і можу думати. А отже, можу керувати собою.Я підводжусь. Ноги тремтять, але слухаються. Я роблю крок і тихо стогну з полегшенням, торкаючись трави. Мені більше не пече. І вже зовсім не страшно.