Подивився в неділю «Альфа» Жюлії Докюрно і не те щоб сильно розчарувався, бо і від її «Титану» був не сильно в захваті.Головна моя претензія (як і до «Титану»), а для чого тут взагалі бодігорор? Докюрно розповідає історію сім’ї крізь перспективу підлітки на ім’я Альфа, якій роблять без її згоди татуювання на якійсь вечірці. За років 7-8 до того, в цьому світі пройшла епідемія загадкового вірусу, що перетворював людей на камінь. Попри всю візуальну красу потворного, метафора Докюрно пласка як двері, і я увесь фільм задавався питанням: якщо ти хочеш поговорити про СНІД та ВІЛ, чому б це не зробити прямолінійно? Можна все списати на художній пафос, або ж на обсесію Докюрно тілом та його деформаціями, втім сам наявність фантастичної хвороби взагалі ніяк не змінює ані контекст, ані саму історію. І добре якби історія була цікава, але амбіції Докюрно грають з нею злий жарт – стрічка просто розвалюється на декілька сенсових шматків, жоден з яких не доведений до кінця. Докюрно хоче поговорити і про СНІД, і про стигматизацію хворих (або потенційно хворих), і про сім’ю, і про тіло. І в результаті ця купа мала розсипається під власною вагою, як один з персонажів в фіналі.Взагалі, є враження, що якби фільм скоротити десь на півгодини, дивитись його було б і простіше, і цікавіше, бо часом темпоритм в фільмі настільки буксує, що стає прямо таки нестерпно, але є тут і вдалі епізоди, шкода що вони фільм не рятують.