знов читаємо з кручиком «із кілком і заступом» в упорядкування лукаша козака, про яку я тут уже якось розповідала, бо ж ідеальна пора для упирів.

1710 року в гарші, який нині польське село, а тоді був прусським містечком, почалася пошесть. місцеві люди знали, що пошесть накликають упирі, які в могилі самі себе їдять (спершу з'їдають вбрання, а потім гризуть собі руки), а відігнати її можна, якщо відрубати упиреві голову, тож вирішили розкопати свіжі поховання на цвинтарі, щоб знайти винуватця.

гробокопачі дістали кількох покійників, але жоден з них не виявляв ознак упиризму. що ж, шукаємо далі, вирішили містяни. утім, гробокопачі трохи задовбалися від цієї неоплачуваної роботи, і наступного трупа, на якому теж не було слідів самоїдження, вирішили підрихтувати: порвали на ньому одяг і порізали пальці й руки. мешканці містечка зраділи, що це їхній клієнт, відтяли покійникові голову заступом і наново поховали його в могилі разом із живим собакою (оце вже, по-моєму, зайве). і що ви думаєте? пошесть не припинилася, бо ефект плацебо так далеко не заходить.

про те, що далі сталося з гробокопачами і чи знайшли зрештою містяни свого упиря, історія мовчить. зате ґеорґ андреас гельвінг, який 1722 року переказує цей сюжет, страшенно дивується: мовляв, можна зрозуміти віру в упирів на поділлі, де люди регулярно спілкуються з євреями й мусульманами, але як так, що навіть наші місцеві протестанти вірять у такі дурниці? неможливо ж.

#вечірнінотатки