"Душницю" Володимира Аренєва я читала як антиутопію, тому що з перших розділів мені було страшно опинитись у цьому світі.Один з персонажів каже: "Я б не хотів померти на вашій землі". І як же я з ним погоджуюсь.Тут душа - не філософсько-релігійний концепт, а щось, що переносять із тіла померлого в спеціальну кульку. Її віддають родині та/або зберігають у спеціальних будівлях, відомих як Душниці.Так роблять, тому що намагаються створити чистилище для тих душ, яким ще довго чекати до Страшного суду. Начебто ізольовані від спілкування, позбавлені органів чуття та полишені наодинці зі своїми думками на століття, душі можуть наблизитись до раю.Для мене особисто це дуже схоже на пекло, а от текст не дає нам прямих відповідей до самого кінця. Ми дивимось на світ очима школяра, у якого помер дід. Він отримує кульку з душею, а ще шкільний проєкт, темою якого робить життя свого діда. Це цікаво, тому що дід - відомий поет, учасник спротиву, що боровся з диктатурою, який зрештою мусив тікати з рідного півострова. Так Сашко починає дізнаватись про діда все, що тільки можна. Виявляється, що людина може бути різною для всіх - глибокою, неідеальною, незвіданою до кінця. І хіба ж можна все це вмістити в шкільну доповідь? Та й чи потрібно? Можна ж спростити. А хіба зведення людини до газу в кульці не є таким от спрощенням?Поміж шкільними проблемами, дитячим коханнячком, дружбою та страшними хуліганами ми намагаємось разом із Сашком знайти відповіді на складні питання. Не лише про гуманність утримання душ, а й про ідентичність, про відмінність культур і переконань.📕Тут так багато всього. Мені дуже сподобався текст, та й видання розкішне.#прочитане@kapersofthecaribbean