Ігумен Саватій (Собко)

28 жовтня — Жінки в ЄвангеліїПісля цього Він проходив містами й селами, проповідуючи та звіщаючи Царство Боже; і з Ним дванадцятеро, а також деякі жінки, яких Він зцілив від злих духів і недуг: Марія, що зветься Магдалиною, з якої вийшло сім бісів, і Йоанна, жінка Хузи, управителя Іродового дому, і Сусанна, і багато інших, які служили Йому своїм маєтком.(Лк. 8:1–3)⸻Сьогоднішнє Євангеліє відкриває перед нами особливу сторінку життя Спасителя, Його служіння серед жінок. У світі, де жінка займала другорядне становище, Христос руйнує стереотипи. Він не лише дозволяє жінкам бути поруч, але й приймає їх любов, турботу, жертовність як невід’ємну частину Свого служіння.Євангелісти часто зображують жінок у тіні подій, вони не завжди говорять, не проповідують публічно, не чинять чудес. Але саме вони залишаються вірними до кінця. Коли апостоли розбіглися від страху, жінки стояли біля Хреста. Коли всі втратили надію, саме вони першими прийшли до Гробу. І саме жінкам першими було звіщено найбільшу правду в історії людства, Христос воскрес!Серед жінок, які супроводжували Ісуса, особливе місце займає Марія Магдалина, та, з якої Він вигнав сім бісів. Вона не лише пізнала силу зцілення, а й віддала своє життя служінню Учителеві. Разом з нею Євангеліє згадує Йоанну, дружину царського управителя, і Сусанну, а також «багатьох інших», які служили Христу своїми ресурсами й добром серця.Деякі сучасні дослідники вважають, що серед апостолів Ісуса могли бути й жінки. Проте Євангеліє чітко розрізняє: апостольське служіння, як священне передання, було покладене на дванадцятьох чоловіків. Однак духовна відданість, віра й ревність жінок нічим не поступалися апостольській місії.Історія Церкви підтверджує це. У церковному календарі ми вшановуємо рівноапостольних жінок, які своїм життям і проповіддю несли світло Христової віри народам. Серед них, свята Марія Магдалина, свята Олена, мати імператора Костянтина, свята Ніна, просвітителька Грузії, і свята княгиня Ольга, перша християнка серед правителів Русі. Їхнє слово, мудрість і приклад любові до Христа стали основою духовного оновлення народів.Так, жодна з жінок не прийняла священства, але багато з них прийняли дар материнства Церкви, її живого серця. Вони молилися, навчали дітей вірі, служили милосердям, були місіонерками у своїх домах і народах. І в цьому полягає їхня велич. Бо не титули, а любов визначає справжню святість.Роль жінки в житті Ісуса, це не лише сторінка історії, а й дзеркало для нашого часу. Господь і сьогодні кличе жінок бути носіями добра, миру й віри. Бути тими, хто служить не словом, а серцем. Бути поруч там, де страждають, мовчати там, де потрібно зберегти таємницю любові, і промовляти там, де світ втрачає голос совісті.

27 жовтня — Ісус у домі Симона-фарисеяОдин із фарисеїв запросив Ісуса на трапезу; і Він, увійшовши до його дому, возліг при столі. І ось жінка з того міста, яка була відома як грішниця, дізнавшись, що Він у домі фарисея, принесла алавастрову посудину з дорогоцінним миром, і, ставши позаду біля Його ніг, плакала. Сльозами вона обливала Йому ноги, витирала волоссям своєї голови, цілувала їх і намащувала миром.Побачивши це, фарисей, що запросив Його, подумав про себе: «Якби Він був пророк, то знав би, хто і яка жінка торкається до Нього, бо вона грішниця». Але Ісус, знаючи його думки, сказав: «Симоне! Маю щось сказати тобі». Той відповів: «Скажи, Учителю».Ісус розповів: «У одного позикодавця було два боржники: один був винен п’ятсот динаріїв, другий — п’ятдесят. Оскільки вони не мали чим повернути, він простив обом. Скажи ж, хто з них більше полюбить його?» Симон відповів: «Думаю, той, кому більше простив». Ісус сказав: «Правильно ти розсудив».Поглянувши на жінку, Він продовжив: «Бачиш цю жінку? Я увійшов у твій дім — ти не дав Мені води для ніг, а вона сльозами омочила Мої ноги й волоссям витерла. Ти не дав Мені поцілунку, а вона з тої миті, як Я ввійшов, не перестає цілувати Мені ноги. Ти голови Моєї оливою не помазав, а вона миром намастила Мої ноги. Тому кажу тобі: прощаються їй численні гріхи, бо вона багато полюбила; а кому мало прощається, той мало любить». І сказав до жінки: «Прощаються тобі гріхи». Ті, хто були з Ним, почали говорити між собою: «Хто Це, що навіть гріхи прощає?» А Він сказав жінці: «Віра твоя спасла тебе; іди з миром».Лк. 7:36–50⸻Притча про двох боржників, яку ми сьогодні чуємо в Євангелії від Луки, є частиною зворушливої історії про жінку-грішницю, яка прийшла до дому фарисея, щоб помазати ноги Ісуса дорогоцінним миром. У Луки цей епізод належить до Галілейського періоду служіння Христа — періоду, коли Він особливо багато відкривав милосердя та любов тим, кого суспільство відкидало.Фарисей, у домі якого відбулася ця подія, спершу згадується лише як «один із фарисеїв». Це підкреслює, що Ісус йде до кожного — навіть до тих, хто вороже налаштований. Фарисеї загалом опиралися Христу, але Ісус приймає запрошення, виявляючи: Він приходить не лише до праведних, але й до тих, хто Його не розуміє — аби спасти й їх.Жінка, названа «грішницею», за тлумаченням більшості древніх святих отців була блудницею. Це не просто гріховний вчинок — це стиль життя, який повністю віддаляв людину від морального суспільства. Проте саме така жінка першою проявляє найглибшу любов, покаяння і довіру до Христа. Вона не промовляє жодного слова — але її сльози говорять більше, ніж будь-яка проповідь.Її вчинок — це молитва серця, яке зрозуміло свою грішність, але не втратило віри в милосердя Божого Серця.У цьому уривку Ісус торкається великої духовної істини:Любов і прощення нерозривно пов’язані.Здається, що Ісус говорить водночас про два різні напрямки: • любов народжується з отриманого прощення • і також прощення дається за любовТут — духовний парадокс, який можуть зрозуміти лише ті, хто любив і кому було прощено:• Коли Бог дарує прощення, у серці народжується любов.• Коли серце любить Бога щиро, воно отримує прощення як плід цієї любові.Той, хто відчув, наскільки велике милосердя Боже, вже не може не любити. А той, хто вважає себе «майже безгрішним» і потребує мало прощення — рідко знає, що таке справжня любов до Бога.Саме тому фарисей — холодний, самовдоволений, впевнений у своїй праведності — не здатний зрозуміти ні покаяння жінки, ні милосердя Христа.А грішниця — зрозуміла.Через цю зустріч Бог промовляє і до нас:Не має значення, яке минуле маєш ти — важливо, з яким серцем ти приходиш до Бога сьогодні.В очах людей жінка була «грішницею».В очах Ісуса — душею, здатною на велику любов.Люди бачили її падіння.Христос бачив її серце.Перед Богом цінні не титули, не репутація і не минуле, а серце, яке любить і кається.

26 жовтня - пам'ять святого великомученика Димитрія Солунського (Фессалонікійського)Сердечно вітаємо всіх іменинників з Днем памʼяті небесного покровителя.На іконах цей святий зображується красивим юнаком у військовому вбранні та зі списом у руках, бо зазнав мученицької смерті за Христа, будучи зовсім молодим. Він був сином благородних і побожних батьків та походив з міста Солуня (сучасні Салоніки, Греція), де його батько служив воєводою. Коли Димитрій досяг повноліття, батьки його відійшли у вічність, а Димитрія імператор Максиміліан призначив правителем Солунської землі, наказавши винищити християн. Натомість юнак став викорінювати язичницькі звичаї, навертаючи місцевих жителів у віру Христову. Імператор розгнівався й наказав ув’язнити юнака. Димитрій встиг роздати все своє майно бідним і нужденним та смиренно прийняв покарання, не відступивши від своїх переконань, безстрашно виступивши перед царем та засудивши язичницьке багатобожжя. Розважаючись гладіаторськими боями, імператор Максиміліан втратив свого улюбленого бійця Лія і дуже розсердився через це. А переміг його юнак-християнин на ім’я Нестор, який Димитрія мав за духовного наставника. Коли про це дізнався імператор, замість нагороди за перемогу велів стратити юнака, а Димитрія наказав проткнути списами. Так у 306 році великомученик відійшов до Господа. Його тіло викинули на поживу диким звірам, але християни благоговійно поховали його. На тому місці звершувались численні чудеса та зцілення. Згодом над гробницею святого спорудили невеликий храм. Святий Димитрій став заступником рідного Солуня і не раз захищав його від набігів ворогів, від голоду, допомагав полоненим і подорожнім повернутися у місто живими. Його нетлінні мощі виточували чудодійне й запашне миро, про що свідчили численні сучасники. Через це святого великомученика Димитрія Солунського ще називають Мироточивим. Молитва до святого великомученика Димитрія СолунськогоСвятий і славний великомученику Христовий Димитрію, скорий помічнику та щирий заступнику всіх, хто з вірою вдається до тебе! Сміливо перебуваючи перед Небесним Царем, виблагай у Нього прощення гріхів наших і щоб визволитися нам від всезгубної пошесті, землетрусу, потопу, вогню, меча та вічного покарання. Моли благість Його, щоб Він змилосердився над містом нашим, та всякою країною християнською. Виблагай у Царя Царюючих перемогу над ворогами, а всій країні нашій мир, спокій, непохитність у вірі та успіх у благочесті. А нам, що шануємо чесну пам’ять твою, виблагай благодатне зміцнення на благі справи. Щоб угодне Владиці нашому Христу Богу тут чинячи, ми, молитвами твоїми, сподобилися унаслідувати Царство Небесне для вічного прославлення Його з Отцем і Святим Духом. Амінь.

Ця поминальна субота є батьківською. Ми молимося не лише за власних спочилих батьків, але й за всіх померлих рідних та близьких, хто відійшов із цього земного життя до прабатьків. Димитрівською ця субота іменується тому, що відзначається напередодні дня вшанування пам՚яті великомученика Димитрія Солунського (26 жовтня). Православну традицію Димитрівської поминальної суботи дослідники пов’язують зі слов’янськими просвітителями та проповідниками християнства, творцями слов’янської абетки, першими перекладачами богослужбових книг на слов’янську мову, святими рівноапостольними Кирилом і Мефодієм. Як вважають дослідники, саме ці святі брати пов’язали християнізацію давнього слов’янського поминального дня з пам’яттю святого Димитрія Солунського, який був одним із найбільш шанованих святих у їх рідному місті – Солуні (сучасне м. Салоніки, Греція). Свою просвітницьку діяльність Кирило і Мефодій звершували у другій половині ІХ століття. А з виникненням Київської Митрополії традиція поминати померлих у суботу напередодні дня вшанування пам’яті святого Димитрія Солунського вже була відома за монастирськими «Обіходниками». Сучасна церковна традиція поминання спочилих у Димитрівську поминальну суботу містить кілька поминальних богослужінь: ввечері п’ятниці у храмах звершується особлива заупокійна служба – Парастас, а в суботу вранці служитиметься Божественна літургія із піднесенням заупокійних прохань, а після неї – Панахида.Також прийнято подавати записки з іменами спочилих рідних та близьких, які зачитуються священнослужителями під час заупокійного богослужіння. Традиційно вірні в цей день приносять до храму поживу для нужденних, чинять діла милосердя.Тож в цю особливу поминальну суботу приходьте до храму на богослужіння, згадайте імена спочилих рідних, близьких, знайомих і всіх, кого належить помʼянути, попросіть у Господа простити їхні гріхи вільні й невільні та упокоїти їхні душі там, де немає ні недуги, ні скорботи, ні зітхання, але є життя вічне. Амінь.

23 жовтня. Свідчення Ісуса про ІванаТаке слово про Нього розійшлося по всій Юдеї та по всій околиці. І сповістили Іванові його учні про все це. Іван, покликавши двох зі своїх учнів, послав їх до Ісуса запитати: Чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам чекати іншого? Вони ж, прийшовши до Ісуса, сказали: Іван Хреститель послав нас до Тебе запитати: Чи Ти Той, Хто має прийти, чи іншого очікувати нам? А саме тоді Він багатьох зцілив від хвороб і недугів, і від злих духів, і багатьом сліпим дарував зір. І сказав їм Ісус у відповідь: Підіть, скажіть Іванові, що ви бачили і чули: сліпі прозрівають, кульгаві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, убогим благовіститься. І блаженний той, хто через Мене не спіткнеться.Коли ж посланці відійшли, Він почав говорити до народу про Івана: На що ви виходили дивитися в пустелю? На тростину, що коливається вітром? То на що ж виходили дивитися? На людину, одягнену в м’які шати? Але ті, що пишно одягаються і розкішно живуть, перебувають у царських палатах. На що ж виходили дивитися? На пророка? Так, кажу вам, і більше за пророка. Це той, про кого написано: Ось Я посилаю Ангела Мого перед лицем Твоїм, який приготує Твій шлях перед Тобою. Бо кажу вам: між народженими від жінки не було більшого за Івана Хрестителя, але найменший у Царстві Божому більший за нього.І весь народ, що слухав Його, і митники прославили Бога, охрестившись хрещенням Івановим. А фарисеї і законники відкинули Божу волю щодо себе, не хрестившись від нього.Лк. 7:17-30⸻Історія, яку ми сьогодні чуємо, сповнена глибини і дуже тонко торкається людського серця. «Іван посилає двох учнів своїх до Ісуса…» – у цих словах відчувається внутрішня боротьба. Чи міг Іван, перебуваючи у темниці, засумніватися? Цілком можливо. Людська слабкість торкається навіть найсильніших. У хвилини темряви, самотності та страждання навіть пророк може переживати випробування віри. Тож якщо таке відчуття торкається нас час від часу – ми не одні: через це проходили і великі Божі люди.Проте існує й інше тлумачення. Багато святих отців вважали, що Іван не для себе шукав відповіді, а для своїх учнів. Вони сумнівалися, і Іван послав їх до Джерела Істини, щоб вони почули і побачили все самі. Блаженний Єронім Стридонський звертає увагу на те, що Христос відповів не довгими промовами, а ділами: зціленнями, визволеннями, воскресінням та благовіщенням убогим. Бо віра народжується не лише зі слів – вона народжується зі зустрічі з дією Божою.У словах Ісуса про «тростину, що коливається вітром» дехто вбачає натяк на Ірода Антипу – правителя хиткого характеру та пристосувальної політики, який зрештою ув’язнив і стратив Івана. Ісус ставить це запитання, щоб народ зрозумів: Іван не був людиною, яка змінює переконання залежно від вигоди чи страху. Він був стійкий, як скеля, непохитний у правді та служінні Божому.Слова Ісуса: «між народженими від жінки не було більшого за Івана» – це величезна честь і визнання. Але що означає продовження: «найменший у Царстві Божому більший за нього»?Є два ключові тлумачення:Перше. Царство Боже – це інший вимір буття. Навіть найбільший святий землі менший у славі та благодаті, ніж найменший, хто вже увійшов у Божу вічність.Друге. Слово «найменший» стосується Самого Ісуса. Він був як той, хто здався «меньшим» – прийняв хрещення від Івана, схилив голову під його руку, але у Своїй природі і місії Він незрівнянно більший, бо Іван лише готував шлях, а Христос приніс людям саме Царство Боже у силі.Іван Хреститель – образ непохитності, сумління і правди. У ньому не було компромісу зі злом. Його шлях був тернистим і трагічним, але в очах Божих – величним.Ця Євангельська історія нагадує нам:● Віра живе не емоціями, а довірою до Бога навіть у темниці життєвих обставин.● Коли нам важко – ми не програємо. Ми проходимо шлях пророків.● Бог відповідає не лише словами, а діями – треба вміти бачити Його дотики в житті.● Найбільший у Божих очах – той, хто зберігає серце покірним і вірним.

21 жовтня — Про неосудження ближньогоНе судіть — і не будете суджені; не засуджуйте — і не будете засуджені; прощайте — і прощені будете; давайте — і дасться вам: мірою доброю, ущільненою, натисненою й переповненою відсиплють вам у ваш поділ. Бо якою мірою міряєте, такою ж відміряється й вам. І сказав їм притчу: чи може сліпий вести сліпого? Чи не обидва впадуть у яму? Учень не буває вищим за свого учителя; але коли вдосконалиться, буде кожен, як учитель його.Чому ти дивишся на скалку в оці брата свого, а колоди у своєму не помічаєш? Як можеш сказати братові: «Дозволь, я вийму скалку з твого ока», — коли сам не бачиш колоди у власному? Лицеміре! Спершу вийми колоду зі свого ока, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого. Бо немає доброго дерева, яке приносило б поганий плід, і немає поганого дерева, яке приносило б плід добрий. Кожне дерево пізнається за плодом своїм: не збирають смокви з тернини, і не зривають винограду з будяків. Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого — зле; бо від переповненого серця говорять уста її.Євангеліє від Луки 6:37–45Цей уривок з Євангелія нагадує кожному з нас про одну з найважливіших чеснот — утримання від осудження ближнього. Адже часто людина, не помічаючи власних недоліків, швидко осуджує іншого, наче забуваючи, що Бог дивиться не на зовнішність, а на серце.Господь навчає: той, хто судить інших, сам накликає суд на себе. Якою мірою ми міряємо, такою ж буде відміряно і нам. Цей духовний закон діє завжди — у словах, думках, вчинках. Коли людина засуджує, вона закриває своє серце для милосердя. А коли прощає — уподібнюється до Самого Бога, Який милостивий до всіх.Слова про «міру добру, ущільнену й переповнену» показують, як щедро Господь винагороджує людину, яка не тримає зла, не рахує образ, не шукає вини в інших. Милосердя, дане від чистого серця, завжди повертається сторицею.Притча про «сліпого, що веде сліпого» нагадує нам: не можна повчати інших, коли сам перебуваєш у темряві гріха або гордині. Лише очищене серце може стати світлом для ближнього. Так само, як добрий плід може народитися тільки з доброго дерева, — добрі вчинки можуть походити лише з доброго серця.Ісус не закликає закривати очі на зло, але вчить не ставати суддею над іншими. Суд належить Богові. Наш обов’язок — бачити у людині не грішника, а того, кого Бог любить і кому бажає спасіння. Бо кожен має власну боротьбу, власні рани, яких інші не бачать.Відмова від осуду не означає байдужість — це шлях до чистоти серця. Коли ми перестаємо засуджувати, в нас народжується співчуття, лагідність, любов. Ми починаємо бачити ближнього не крізь призму гріха, а крізь світло Божої благодаті.Христос нагадує: серце — це джерело всіх наших слів і вчинків. І якщо воно наповнене добром, то й наші вуста промовлятимуть добро. Але якщо в ньому осуд, заздрість чи злоба, то саме це і стане плодом нашого життя.Не суди — і серце твоє знайде мир. Прощай — і Бог наповнить тебе світлом. Говори добро — і воно повернеться до тебе сторицею.Хто навчився не осуджувати, той навчився любити.Господи Ісусе Христе, навчи нас не судити ближніх, не шукати в них недоліків, а бачити добро, яке Ти вклав у кожну людину. Дай серце лагідне, чисте й милосердне, щоб прощати так, як Ти прощаєш.

20 жовтня — Про любов до ворогівНавпаки, горе вам, багаті, бо ви вже одержали своє потішення. Горе вам, ситі нині, бо зголоднієте. Горе вам, що тепер смієтеся, бо будете плакати й ридати. Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре, бо так само чинили їхні батьки з лжепророками. А вам, хто слухає, кажу: любіть ворогів ваших, добро чиніть тим, хто вас ненавидить, благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто вас ображає. Хто вдарить тебе по щоці — підстав йому й іншу; а хто забирає в тебе верхній одяг — не борони йому взяти і сорочку. Кожному, хто просить у тебе, дай, і від того, хто взяв твоє, не вимагай назад.(Лк. 6:24–30)Сьогоднішнє Євангеліє є продовженням Нагірної проповіді, і воно розкриває одну з найглибших і найпарадоксальніших заповідей Христових — заповідь любові до ворогів.Христос підносить людину над природною реакцією «око за око» і вводить у вимір Божественної любові, яка не має умов, меж і винятків. Його слова не стосуються законів суду чи справедливості, а торкаються самого серця людських стосунків. «Хто вдарить тебе по щоці — підстав йому й іншу». Це не заклик до безвольності, а свідчення сили, яка вища за помсту. Людина, що не відповідає злом на зло, бере владу над собою і розриває ланцюг насильства, який живить цей світ.Ісус говорить про непротивлення злу силою, але водночас — про найвищу внутрішню силу. Бо лише той, хто має в душі мир, здатний не озлобитися, коли його зневажають. Той, хто знає Бога, не потребує захищати свою гідність образами і криком, бо його гідність укорінена в Христі.Коли Господь говорить: «Кожному, хто просить у тебе, дай», — це не лише про матеріальне. Це заклик бути щедрим у милосерді, у прощенні, у співчутті. Так Ісус перетворює окреме приписання закону на універсальний принцип любові, що не обмежується ані часом, ані народом, ані вигодою.Любов до ворогів — найвища форма любові. Вона не народжується зі страху чи зобов’язання, а лише з присутності Божої благодаті в серці. Людині важко змусити себе любити того, хто заподіяв біль. Але ця любов не про почуття — це духовне рішення дивитися на ближнього очима Бога, а не емоцій.Іван Золотоустий називає любов до ворогів «вершиною доброчесності», а молитву за кривдників — «вінцем любомудрості». І справді, це шлях небагатьох. Це шлях, на якому серце очищується від отрути ненависті і наповнюється небесним світлом. Адже тільки любов здатна перемогти зло, розтопити кригу сердець і змінити світ не силою меча, а теплом милосердя.Любов до ворогів — це не слабкість, а найвищий вияв духовної зрілості. Бо лише сильна душа може побажати добра тому, хто завдав їй болю. І лише той, хто пізнав справжню Любов Божу, зрозуміє, що прощення — це не поразка, а перемога серця.Хай ця заповідь стане для нас викликом і молитвою водночас:«Господи, навчи мене любити тих, хто мене не любить.Навчи благословляти там, де мене зневажають.Навчи бути миротворцем, навіть коли навколо війна.Бо Ти сам є Любов, і хто перебуває в Тобі — перебуває в мирі».

19 жовтня — Золоте правило християнської етики«І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними.І коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те подяка? Бо й грішники люблять тих, хто їх любить.І коли чините добро тим, хто вам чинить добро, яка вам за те подяка? Бо й грішники те саме роблять.І коли даєте в борг тим, від кого сподіваєтеся отримати назад, яка вам за те подяка? Бо й грішники дають у борг грішникам, щоб отримати стільки ж.Але ви любіть ворогів ваших, і творіть добро, і давайте в борг, не сподіваючись нічого; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього, бо Він добрий і до невдячних, і до злих.Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний».(Лк. 6:31–36)⸻Ці слова Христа відкривають перед нами найвищу вершину духовної зрілості — любов, яка не чекає нічого взамін. У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо принцип, який називають «золотим правилом християнської етики». Його суть проста, але безмежно глибока: стався до інших так, як хотів би, щоб ставилися до тебе. У цій простоті приховано цілий кодекс небесної моралі, що вміщає в собі все Євангеліє любові.Сам вислів «золоте правило» вперше вжив англійський філософ Чарльз Ґіббон на початку XVII століття, проте сам принцип сягає початків християнства і міститься вже в Євангеліях від Матвія та Луки. У Луки ця фраза розташована посередині Христової промови про любов до ворогів, підставлення щоки, благословення тих, хто проклинає, і дачу кожному, хто просить. Це не випадкове розташування: воно показує, що золоте правило є серцем усієї Нагірної проповіді, її центром і смисловим стрижнем.Ісус ставить людину перед новим виміром етики — етики серця. Він закликає не просто до справедливості, а до милосердя; не до рівноваги відплати, а до щедрості любові. Його слова перевертають звичні уявлення: любити не тих, хто приємний, а навіть тих, хто тебе ненавидить; творити добро не тому, що чекаєш подяки, а тому, що добро є твоєю природою, якщо ти — дитина Божа.Дослідники зазначають, що «золоте правило» є універсальним моральним принципом, який у тій чи іншій формі присутній у багатьох духовних і філософських традиціях світу: в юдаїзмі, ісламі, буддизмі, конфуціанстві, стоїцизмі. Проте саме Христос наповнив його живою любов’ю, піднявши із площини людської моралі до рівня божественної благодаті. Бо якщо інші вчення говорили: «Не роби іншому того, чого не хочеш собі», то Христос каже: «Роби іншому добро так, як хотів би, щоб робили тобі». Це не заборона зла — це заклик до активної любові, до безкорисливого добра, що перетворює серце.У Старому Завіті ми знаходимо лише натяки на цей принцип: «Що ненависне тобі самому, того не роби нікому» (Тов. 4:15) або «Суди про ближнього за собою» (Сир. 31:17). Але Ісус дає цим словам нове дихання, робить їх живою дорогою Царства Божого. Він не цитує попередників — бо говорить не як книжник, а як Той, Хто має владу.Сьогодні «золоте правило» залишається наріжним каменем християнської етики. Воно є мостом між Старим і Новим Завітом, між релігіями та епохами, між небом і землею. Це не просто моральна настанова — це спосіб мислення і життя, у якому відбивається сам образ Божий у людині.Якщо б кожен християнин справді жив за цим правилом, світ став би іншим: у ньому не було б місця помсті, образі, байдужості. Бо золоте правило — це не лише шлях до гармонії між людьми, а й найкоротша дорога до самого Бога.Бо хто живе за золотим правилом, той уже живе у світлі Божому.

14 вересня відзначатимемо друге велике дванадесяте свято у новому церковному році. Це день суворого посту. Під час Бдіння святково прикрашений Хрест виноситься на середину храму, де урочисто воздвигається (підноситься) священнослужителем по сторонах світу. Після завершення Літургії всі священнослужителі виходять в центр храму і співаючи Тропар: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо», тричі кланяються Хресту до землі. Всі моляться і разом з ними творять земні поклони. Це єдиний випадок, коли покладаються земні поклони в Господське дванадесяте свято. Хрест лежить на аналої до дня віддання свята, а потім священник заносить його у вівтар.Що саме ми відзначаємо в цей день? Адже ми завжди високо шануємо Хрест Господній і поклоняємося йому, осіняючи себе хресним знаменням. Особливе поклоніння Хресту в день цього свята ми звершуємо з нагоди відомої історичної події, а саме – віднайдення й урочистого прославлення Хреста Господнього, яке сталося у першій половині IV століття. Символіка згаданого богослужіння є нагадуванням про те, давнє, Воздвиження, коли віднайдений Хрест Господній Патріарх урочисто підносив над народом, що збігся, почувши про радість знайдення святині. Як свідчить Священне Передання, Хрест був знайдений 326 року в Єрусалимі. В той час імператор Костянтин Великий бажав віднайти Хрест, на якому був розіп'ятий Господь наш Ісус Христос. З цією метою він направив до Єрусалиму свою матір – святу царицю Олену, і Промислом Божим Животворчий Хрест нею був віднайдений. Вшановуючи Хрест Господній, ми урочисто прославляємо Спасителя, а також нагадуємо собі і про наш обов’язок – взявши хрест свій, слідувати за Христом. І хоча шлях цей не є легким, однак всякий, хто йде ним, у силі цього смирення здобуває собі підтримку, зміцнення та спрямування. Силою Чесного і Животворчого Хреста Твого Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй і спаси нас!

Наступного дня після Різдва Пресвятої Богородиці Свята Церква вшановує пам’ять праведних Богоотців Іоакима та Анни, батьків Діви Марії. Вони є прикладом християнської сім’ї, зразком подружньої вірності та любові, взаємної поваги, підтримки, благочестя і надії на Бога. У день вшанування цього святого подружжя, 9 вересня, в храмах Православної Церкви України лунають молитви за сім’ї: за мир і злагоду, однодумність і взаємну любов, добре виховання дітей, духовні блага та добробут у родинах. Зі Священного Передання відомо, що праведні Іоаким та Анна, проживши п’ятдесят років у благочестивому шлюбі, не мали дітей. Вони терпіли багато скорбот і принижень, оскільки неплідність у тогочасному суспільстві вважалася карою Божою за гріхи. Але їхня віра й надія на Господа залишалися непохитними. Іоаким та Анна пообіцяли, що якщо в них народиться дитина, то вони присвятять її служінню Господу. Їхня молитва була почута — Господь благословив їх дітонародженням. Вони здобули радість, більш ніж могли сподіватися, адже не тільки стали батьками, а й Богоотцями, як батьки Богородиці.Церква завжди виступала і буде виступати за традиційні сімейні цінності, оскільки сім’я — це мала Церква, особлива спільнота присутності Бога, покликана плекати найкращі почуття, укріплювати віру і довіру, дарувати захист і впевненість, дарувати нове життя. Тому ми звертаємося до Господа, Пресвятої Богородиці та святих праведних Богоотців Іоакима і Анни з проханням захистити наші сім’ї від ненависті та безвір’я, егоїзму та насилля, важких випробувань і поневірянь. Просимо навчити нас прислухатися одне до одного, будувати родинні стосунки на євангельських заповідях, бути відповідальними батьками і турботливими дітьми для своїх батьків. Моліться за свої сім’ї та просіть для них Божого благословення!