Думаєш, що вони без тебе не зможуть, а вони можуть ще краще, аніж якби ти допомагав.При синдромі рятівника часто дуже важко визнати свою непотрібність та не важливість у житті дорослої людини. Ми втягуємося у рятівництво з вірою що зараз незамінні, в той час як у реальному житті це далеко не завжди так.Я дуже люблю фразу «Всі дорослі. Всі впораються». Вона про те, що у кожної дорослої людини у більшості ситуацій достатньо ресурсу аби впоратися. І деколи найкраще, що ми можемо зробити це не включатися у рятівництво, а натомість дати людині можливість взяти за себе відповідальність. Що направду корисно і для нас, адже у підтриманні синдрому рятівника не останню роль займає відсутність фокусу на власному житті.Нерідко за порятунком інших ми не помічаємо власні актуальні потреби та проблеми, неправильно розставляючи пріоритети. І ось це усвідомлення власної неважливості та віра у потенціал інших часто допомагають змістити фокус на себе,подолавши характерні для рятівника почуття провини та обов’язку.