Немає сенсу говорити, можна мовчки пити чай, наче ти того чаю ніде більше не нап’єшся, що за пошесть, пити і пити. Ти помічав, як люди вдихають, коли прощаються? Наче повітря стає густішим і не таким зручним, коли ти знову вдягаєш піксель. Наче ми маємо просто зараз навчитися дихати по-іншому, тим методом, яким тепер заведено, а то ж ми дихали якось несучасно: повітрям кухні, де смажиться яєчня, повітрям кімнати, де нечутно засинає дитина і питає крізь сон “тату, а ти ще не їдеш?”, повітрям парку, де можна гуляти, повітрям поцілунків, якого завжди бракує. То нині розкіш, і ми це знаємо. Хто взагалі так дихає? Вдих-видих-після апокаліпсису мені завтра все одно роботу. Апокаліпсис завжди зі мною. З тобою. З нами. Повітря під корогвами інше. Повітря дороги інше. Повітря, яке скручує непередбачуваний велет війни, і розкручує, і розкручує, і вітер зриває життя із віт, і жодна матінка Бузиновий цвіт не проведе тебе таким садом, аби всіх їх повернути, хай навіть ціною чогось безцінного. І тож ми маємо вчитися дихати, старі й малі, повільно і обережно. Садиш кохання, як якусь божевільну витривалу рослину на березі цього апокаліпсису, що розколює нас знову і знову, розносить у простір, де легко можна загубитися, загубитися, загубити все і всіх, і нічого не лишиться. Дивишся, як вона росте. Вдих. Видих. Напишу, як доїду. Напиши, як доїдеш. У нас однаково немає іншого повітря. Є божевільна витривала рослина,майже непомітна у цій пітьмі. Але я знаю, яка вона.#темрявавмені