Оце я пишу тобі й почуваюсь бовдуром. Краще б напився і шкрябав собі не при тямі. У мені до тебе так багато страху, люті й любові,що я їх не стягую. Чуєш, уже не стягую? Здається, вже тільки мертві у цих руйновищах, весь світ зібрався розкластися і смердіти. Але він пише: "Ну що, як діти?". Вони співчутливо кивають, але я надто відверта,тут це не заведено, тут же нормальні люди. Я мала там померти, розумієш, мала померти,Що? Добре, серденько, коника намалюю. Я насправді не певна, що вижила, і не певна, що вижити мала право. Але вона просто мовчить на "як справи?". Зі мною нічого не сталося, просто довго стояли в черзі. Діти плакали, туман тягнувся до горла. Я не знаю, що мені муляє, що тепер так пече мені,зі мною нічого не сталося, нічого не сталося, ні-чо-го. Руки німіли, із них ледь не падали немовлята. Вона хрипить: "Мені ніколи розмовляти". Комусь із них бог зараз намазує бутер,Шкодує, що він всевишній і нічого не може забути, курить, мовчить і хоче кризову консультацію. Його питають, що сталося. Він запускає на звук стільцем. Він витримав усе, що не сказано було досі. Але не це.