Зима почув, як Змій вагомо і водночас тихо пірнає назад у ріку. Він не бачив – але уявляв, як там, під водою, розвиваються темні кільця, і Змій одним поштовхом поринає у каламуть, у тіні, проти течії – сильне, велетенське, лускате тіло повелителя донного мороку і передсвітанкового берега. Зима замислився – на мить, перш ніж наважитися. У вранішній тиші ще тривав цей віддалений глухий плюскіт – звук протяжний і важкий, як падіння краплі води.Світ туманного ранку водночас примарний і дуже справдішній. Примарний – бо туман розмиває все, буває, витягнеш руку – і вона зникла, чи є там в тебе пальці ще. Справдішній – бо туман важко пахне вологою і очеретами, відчувається холодом на шкірі, переможно підступає до житла, робить звуки глухими, та й ця глухота – вагома, мов крок звіра.. В тумані легко загубитися, бо він спотворює все довкола. Та зараз, причаївшись біля поваленого під час позавчорашньої нічної бурі стовбура, Зима розумів, що туман рідшає. Вітром розвіє потроху, лишиться тільки в западинах, у ярках, у плавнях, в очеретах – шматками, схожими на скуйовджене біле хутро.#уплавняхтрохитуману