reading at midnight 🌙

📚"Мадонна у хутряному манто", Сабахаттін Алі#прочитане #fiction Марія Пудер показала мені, що я маю душу, а мені відкрилося, що вона - перша з усіх, хто досі траплявся в моєму житті - теж має душу. 😉Чоловік бачить портрет жінки і закохується. Або ж ні, давайте з початку.😉Безіменного оповідача по знайомству влаштовують в контору, де він має ділити кабінет з таким собі Раїфом-ефенді: тихим, сумирним, нікчемним чоловічком, на позір позбавленим будь-якого внутрішнього світу.😉Проте, чим більше він співіснує з Раіфом-ефенді, тим більш зацікавленим стає оповідач: йому кортить розгадати усі секрети цієї людини. І одного дня до рук оповідача потрапляє записник, де Раїф сповідається про молодість, проведену у Берліні після закінчення Першої світової та про закоханість у неї - Марію Пудер, ту саму Мадонну у хутряному манто.😉І це чергова моя березнева книжка, де почалося все за здоров'я, а закінчилося за упокій (бо цього місяця нічого, окрім "House of Leaves" не сподобалося, зізнавайтеся, хто мене зурочив 💀) Початок дуже зачепив, і налаштована ч була позитивно, але чим далі, тим більше ця книжка мене розчаровувала.😉Почнімо з того, що мені щиро сподобалася проза - "Мадонна..." написана меланхолійно-неквапливо, з глибокою увагою до найменших порухів душі. Тут багатенько гарних умовиводів про буття людиною в суспільстві, які так і хочеться розтягти на цитати - хоча подекуди вони бували ну аж занадто в лоба.😉А от що стосується змісту... Десь до середини у мене склалося власне уявлення про те, чим буде ця книга, яке дуже розійшлося з тим, чим вона виявилася насправді. Тож можна певною мірою навіть сказати, що я розчарувала саму себе і книжка тут ні при чому, розходимося.😉Мені здавалося, це буде історія про зіткнення романтизованого кохання із реальністю та оманливість перших вражень. По факту, це виявилася мелодрама про не-такого-як-усі чоловіка, який знаходить собі не-таку-як-всі-інші-жінки об'єкт обожнювання і через це руйнує як і власне життя, так і кілька навколишніх. 😉Я починала з великим кредитом довіри та доволі сильним співчуттям (якого надовго не вистачило) до Раїфа, його патологічної закритості та уразливості. Це могла б бути цікава інверсія гендерних ролей, якби Раїф не виявився (типовим для своєї епохи) мізогіном, який ставиться зневажливо до усіх жінок, окрім своєї обожнюваної Мадонни. Та й до неї він теж проявляє власницькі тенденції. А ще Раїф у нас - обожнювач російської літератури, і щось у його душевних метаннях теж дуже нагадувало мені наслідування оцієї всієї толстоєвщини з облизуванням "малєнькоґо чєловєка".На якийсь час, зовсім ненадовго, ця жінка вивела мене з повсякчасного безпорадного, жалюгідного стану, показала мені, що я чоловік, точніше сказати, людина, що маю необхідні для життя якості, що світ може бути не таким безглуздим, як здається. Але щойно наш зв'язок з нею урвався, щойно я вийшов з-під її впливу, як знову повернувся до колишнього стану. 😉До певного етапу, найкращою у цій книзі для мене була Марія Пудер - художниця, співачка кабаре, вільна, яскрава, емансипована жінка. Я дуже дивувалася тому, наскільки цікавою та свободолюбивою вона прописана, і як автор (на позір) дав їй багато агентності. Зарано зраділа. Ті кілька сторінок, коли я ще була наївно переконана, що (спойлер) стосунки остаточно закінчаться на тому моменті, коли після проведеної разом ночі Марія дає Раїфові відкоша - я була щаслива.😉Але. Раптова тяжка хвороба, яка перетворює її на кволе створіння, що потребує Раїфової підтримки? Прийняття Раїфового кохання бо [перевіряю нотатки] він розповів про свої суїцідальні думки і саме це переконало Марію у справжньості почуттів?? І, як вишенька на торті, секретна дитини - плод єдиної ночі пристрасті, після народження якої Марія жертовно помирає??? Вот ін стб-шний серіал із зис? Наприкінці я почувалася, наче автор зрадив і оригінальній характеризації Марії, і мені як читачці, і це були найсильніші емоції, що викликала "Мадонна...".😉Так, написано майстерно. І я розумію, що і де тут може зачепити за душу, але на мене це не спрацювало. На жаль, зовсім не моя книжка.

🤍Щодо аспекту горору - не сказала б, що тут є жахачки у стандартному розумінні - ні, радше дуже добре створена атмосфера непередбачуваності, і витівки дому мене пару разів добряче сполохали (спойлер: сцена, де за спиною Карен у дитячій стіна обертається на порожнечу, а вона цього не помічає? ух, після цього не хотілося на ніч вимикати світло, сиротами мене добряче пробрало).🤍"House of Leaves" дуже добре вміє недоговорювати, і саме ці натяки, сам-вирішуй-що-то-було теж підсилюють ступінь кріповості. Мені подобається і відсутність однозначного пояснення, а що ж (чи хто ж) гарчить у лабіринті, і розмиті натяки на те, що простір у будинку Невідсона старіший за зірки. А ще тут нуль надійних оповідачів (Джонні з самого початку зізнається, що він - ще той брехун), тож непроговореними лишаються і чимало не-гороних аспектів. Наприклад, пане Зампано‌, а що там таки сталося із вашим сином, що ви так ретельно це викреслювали?🤍Ще не забудемо примітки - історії Джонні про бед тріпи та сексуальні пригоди на чотири сторінки посеред напруженого моменту? Будь ласка, тримайте. А посилання на неіснуючі публікації та вигаданий (і почасти дуже іронічний) науковий дискурс, а примітки до приміток? А викреслені фрагменти тексту? А хочете, аби одні з найбільш серцерозбивальних речей у цій книзі були винесені у додатки, та ще й інколи зашифровані? А відсутні додатки, бо "Зампано‌ не встиг їх включити"? від чого я шипіла вголос🤍Це все перетворює читання "House of Leaves" на інтерактивний досвід, бо ніщо не заважає, скажімо, проігнорувати листи матері Джонні тоді, коли на них йде посилання і прочитати наприкінці з рештою додатків (чи не прочитати взагалі). І це, думаю, точно б повпливало на ставлення до Джонні - бо на початку він мене радше підбішував, але ці листи були однією з тих речей, що змусили помалу йому співпереживати (та й взагалі, він - герой, до якого моє ставлення найбільше змінилося). Зрештою, я на реддіті бачила, що люди повністю пропускають примітки Джонні - і це теж вибір. Вибір втратити частину оповіді, але він можливий. Хоча, бува, Джонні дуже потішно доповнює Зампано‌ своїм "я хз що старий торочить". Біґ муд, Джонні, біґ муд 💀The way I figure it, if there's something you find irksome - go ahead and skip it. I couldn't care less how you read any of this. His wandering passages are staying, along with all his oddly canted phrases and even some warped bits in the plot. There's just too much at stake. It may be the wrong decision, but fuck it, it's mine. 🤍Я - комплеціоністка, тож прочитала все-все. Хоч, від, наприклад, віршів у додатках не отримала задоволення та не скажу, що вони дали якесь додаткове розуміння. Але чи упустила я якісь із розкиданих на сторінках відсилок та підказок? Та точно. І тому хочу перечитати цю книжку років за 5-10 з новим зором.🤍Що не дуже сподобалося - оскільки тут є претензії на інтелектуальність, присутній типовий вестернерський дроч на толстоєвщину (в стерпних кількостях) 😔🤍А ще я не фанатка того, як спермотоксикозно-мейлґейзово у примітках Джонні описані його sexcapades - але, по-перше, книжка написана на зламі століть білим цисгет чоловіком, і, по-друге, в решті тексту ми маємо абсолютно нормальних жіночих героїнь (хоч їх тут і меншість, так), тож це - аспект характеризації Джонні, який багато саме про нього говорить. Так, навіть сцена з масажем простати - теж частина його арки про втечу від реальності 🤭 Та й взагалі, не думала що таке скажу, але коли Джонні перестали цікавити потрахушки, мені зробилося його шкода. 🤍Чи ця книга не для всіх? Так, однозначно. Але якщо вона вже якийсь час маячить на вашому радарі, я б радила спробувати. І неодмінно паперову - не уявляю, як форматування збереглося б в електронці. Хотілося б мати колись переклад українською, але це вже дуже амбітна забаганка. 🤍Із схожого за духом можу назвати "Ми жили тут" Маркуса Клівера (скоро виходить у ВСЛ) - явно бачу, де надихалася, порадила б як лайт-версію. А "Піранезі" Сюзанни Кларк - більш поетична книга, що теж має неможливий простір (і саме після неї я і почала приглядатися до "House of Leaves").

📚"З країни рижу та опію", Софія Яблонська #прочитане.. я йшла щораз то далі вглиб міста, розгортаючи руками непроникливу юрбу китайців, начеб насильно хотіла вдертися поміж них та збагнути секрет їх захованого життя. ✨Тревелоги молодої українки, яка самостійно у 1930-х вирушила до Китаю, аби фотографувати та фільмувати країну. І, знаєте, я поважаю сміливість вчинку. А ще захоплююся мовою Яблонської, бо у неї так багато прекрасних діалектизмів. А з рештою книги я не змогла потоваришувати, хоч і дуже хотіла.Крізь скелисті зеленолісі гори поїзд пнявся серпентиною до самих вершків, то нараз з'їздив стрімголов удолину, немов байдужий на ціль своєї дороги химерний турист, якого цікавить тільки краса природи та нові вражіння. ✨Цей текст говорить більше про саму Софію, аніж про Китай. Вона показує себе людиною зневажливою, примхливою, претензійною, викликавши у мене антипатію з самісінького початку. Яблонська заявляє, що хоче збагнути країну - проте жодної поваги майже до самого кінця книги вона не виявляє, як і глибинного інтересу. Вона більш зачарована власними опініями та фантазіями, аніж безпосередньою реальністю, а китайці для неї - наче дивні потішні тваринки.Спеціяльно чарувала мене привітність, відвертість та якась дитяча наївність тубильців з віддалених від міст осель. Про таких «китайців» я ніколи не чувала. Досі для мене китаєць уявляв символ боягузкости, хитрости та зради. ✨Я розумію, що то було сто років тому, інша мораль, etc etc, але Софія Яблонська не стидається активно показувати свої шовінізм та ксенофобію білої людини - так, не ворожі, так, не ненависницькі, але, все одно, до місцевих вона ставиться поблажливо-зверхньо в кращому випадку. Перегортаючи сторінки історії Далекого Сходу, врешті, зневірена, я рішила, що може й краще, що з десятків войовничих племен, що жили зі собою у постійних війнах, тепер тут існує тільки кілька держав, що втримують ці країни у спокою. ✨Якось на диво небагато приділялося уваги тому, що вона була самотньою жінкою-мандрівницею (можливо, бо самотньою вона здебільшого і не була, маючи багацько найнятих слуг), та й особливої феміністичності, окрім постійних згадок про традицію замотування ніг місцевим жінкам, я не помітила. Найцікавіші для мене тревелоги - про побут поза цивілізацією, а також про складності з фільмуванням забобонних місцевих. Решта ж - начебто дотепні байки, у правдивості яких я не певна. Наприклад, у одній історії Яблонська розповідає, як купляє у жінки на вулиці дитину, аби врятувати від голоду, а потім більше жодного разу про цю дитину не згадує 🐈Підступ чи ні, втікати мені здавалося негідним білої людини! «Де ж наша расова вищість, де ж буде доказ моєї невинности?» — думала я, лиха на себе за свою необачність.Цей випадок навчить мене, чи треба роздавати знимки підступним китайцям. ✨Та й загалом, все тут дуже поверхнево. І, дізнавшися у післямові-"ключах" до прочитання, що основою цієї книги є написані Яблонською репортажі, де редакторка журналу прямо заохочувала скандальність та вражаючість, я принаймні розумію чому воно таке, яке є.Порівнюючи свою депресію до нервового підняття китайців, я ще раз побачила пропасну ріжницю між мною і ними. Я навіть не в силі була їх зрозуміти. Це два ріжні світи, яких ділять століття, ріжниця традицій, світогляду, клімату, навіть ріжна барва шкіри - все.А навіть якби мені вдалося збагнути їх світ відчування, то це ще не значить, що я могла б погодитися з ним. Хоч я приїхала сюди з довір'ям, навіть із захопленням, приїхала пізнати, а може, й заприязнитися з моїми далекими предками-азіятами, бо слав'яни мають у своїй крові напевно чимало азійської... Звідки ж така прогалина між нашими поглядами, відчуваннями, способом життя? Чому з їх боку ворожнеча, а з мого - недовірливість, обережність, часом навіть бунт? ✨Як на мене, цю книгу найкраще сприймати як вікно у минуле, артефакт свого часу, історичну цікавинку (ну або ж як джерело цікавого вокабуляру). Інші книги Яблонської, мабуть, викреслю зі свого списку до прочитання - щось мені з пані Софією не по дорозі 🐸

📚"The Hole", Hiroko OyamadaIf I were fully awake, I wouldn’t know how I’d get through each day. Чоловікові Аси дають підвищення на роботі - проте через це парі доведеться переїхати з міста до провінції, а у батьків чоловіка орендарі дуже вчасно звільнили сусідній із ними будиночок. Аса, не роздумуючи, залишає безперспективну офісну роботу - але у селі, без кар'єри, друзів та особливих зобов'язань, на неї чекають лише нескінченні та порожні дні. Життя Аси починає обертатися навколо сніданків-обідів-вечерь для чоловіка та закупів продуктів. Вона не заробляє, тож навіть не дозволяє вмикати собі кондиціонер посеред спеки, аби не витрачати електрику, охолоджуючи будинок лиш перед приїздом чоловіка. Кожен день стає однаковим - доки вона не бачить дивного чорного звіра, і слідкуючи за ним, вона не провалиться у діру посеред трави.My body was getting heavier with every passing day. Not that I was gaining weight. On the contrary. But I could barely move. It was as if every muscle and joint, every cell in my body, was stuck. Putting it that way makes it sound like I was blaming my body, like it was beyond my control. I was slipping, and it was completely my fault. ✨"The Hole" - це густий, задушливий, некомфортний (як описане у ньому літо) текст. Більше про відчуття, аніж події, і дуже мало речей тут слід сприймати буквально. Оманливо простий, де за звичайним побутом ховається величезний, гнітючий тиск суспільства. Дуже японський, і, водночас і дуже універсальний.✨Це однозначно той твір, з яким або вайбуєш або ні - колись я вже починала цю книгу, і тоді вона мені якось одразу не потрапила у настрій. А зараз - навпаки, це те, чого я потребувала. Чудово зайшло (хоча я читала невеличкими шматочками через оту згадану емоційну важкість) і лишило по собі післясмак. Хоча я була б не проти отримати трохи більше відповідей на запитання що лишилися відкритими, тут все таке символічно-метафорично-магреалістичне, що ця недосказаність не є критичною, а радше стимулює додумувати пояснення самостійно.Cicadas cry to find a mate. They hear other cicadas crying around them and use what they hear to choose a partner. To my human ear, they sounded like a bunch of machines, a spray of emotionless noise. Maybe that’s how we sound to them, too. ✨Для мене "The Hole" - про дві речі водночас, і я не бачу причин, чому б їм не співіснувати. По-перше (і це більш прямо проговорено), це книга про те, як на людину - і, зокрема, жінку - тиснуть суспільні очікування. ✨Аса увесь час має перед собою приклад свекрухи - хорошої, правильної, респектабельної жінки, яка турбується про батьків чоловіка, яка народила дитину, яка займається будинком та ще й при цьому не забуває працювати та приносити додому кошти. Бездітна та безробітна Аса почувається чужинкою-паразиткою, невдячною аутсайдеркою. І це текст, який яскраво підсвічує патріархальні норми, але не пропонує казкової втечі від них - о ні, найбільш гнітючим у цій казочці є повернення до реальності. Тому фінальне речення де Аса (спойлер) дивиться у дзеркало і бачить там свекруху мене аж пробрало, ух, це треба вміти так сильно завершити текст і так багато сказати кількома словами.✨Але, по-друге, "Діра" - це текст про порожнечу (сюрприз-сюрприз, оце так несподіванка), про апатію, про пустку у житті. Це одне з найкращих побачених мною зображень отого типу депресивного стану, коли наче ти не в гострій кризі, але нічого не хочеться, нічого не тішить, всі кольори тьмянішають, у життя немає мети і ти просто з дня у день ведеш по інерції якесь отупіле, зомбі-подібне животіння. Наче ти у власному житті не за кермом, а з пасажирського крісла покірно спостерігаєш, як все пролітає повз. Іф ю ноу ю ноу. Певні моменти зі свого життя я тут впізнала.... That’s life, right? I wouldn’t wish it on you, but it was your choice after all, wasn’t it?” “What was?” “This. This current that never stops. Everything I wanted to escape from.” ✨Дивна маленька книжечка (всього 30к слів!), яку я б порадила фанатам усілякої химерщини про жіночі досвіди.

"Лимерівна", театр Франка, реж. Іван Уривський #театральне✨Класичний укрлітівський сюжет: бідна, але хороша дівчина Наталка кохає такого ж бідного приймака Василя, доки до неї залицяється Карпо, син заможної Шкандибихи. Матір-п'яничка силою примушує Наталю до вигіднішого шлюбу, в результаті страждають всі.✨Але божечки, як це поставлено і як зіграно - Уривський перетворює сільську драму на практично психологічний фолк-горор. "Лимерівна" - це гротескне, напружене, зловісне дійство, від якого мене брало дрижаками і сиротами. ✨Сцени, коли Наталку морально ламає спершу мати, потім свекруха - це найбільш моторошне зображення небажаного шлюбу з усіх побачених мною вистав; і, зізнаюся, очі були на мокрому місці. Та й взагалі, те, як тут на передній план виведено лінію психологічного насильства батьків над дітьми - це chef's kiss і вивищує цю виставу для мене над подібними сюжетами (скажімо, "Безталанною").✨Майже всі фірмові елементи режисури Уривського - присутні, але наскільки ж вони тут на своєму місці і потрібні, а не "шоб було/шоб познімали у тіктоки". Так, навіть рейв.✨Акторська гра - неймовірна. Королева мого серця Тетяна Міхіна до невпізнаваності перетворюється у п'яну та жорстоку Лимериху, а Анна Снігур-Храмцова тут дає найкращий, найбільш душороздираючий перформанс з усіх, що я від неї бачила (бо у "Землі" та "Невеличкій драмі" вона, зізнаюся, не дуже мені сподобалася). Та й решта касту не відстають, просто ці перформанси вразили найбільше.✨Я йшла з думкою перевірити, чи ця вистава овергайпнута - але ні, вона абсолютно appropriately hyped. Але вдруге, мабуть, не піду - бо гештальт закрито, одного разу вистачило відчути, ніби мене прибивають до землі бетонним блоком. Прекрасно-нищівна річ, дійсно майстерно зроблена.бтв: Рівне, "Лимерівна" їде до вас на гастролі вже 19 березня і квиточки ще є (навіть дешевше ніж у Києві), який непорядок! 💀

😉дівчину, одержиму духом Мері Шеллі [так] у Чикаго 30-х [ага] оживляють як наречену створіння Франкенштайна, а сам Френк обсесивно дивиться мюзикли з Джейком Джиленголлом Ронні Рідом [єс]😉"Наречена!" Меґґі Джиленголл - це кемп. це сон у лихоманці. це провокативна фантасмагорія. це саме те, що я очікувала (в кращому випадку) від "Буремного перевалу" Емералд Феннел, і чого мені там не дали.😉це некомфортне, неприкрашене, не кокетливе висловлюваня про жіночий гнів, насильство та монструозність - не дивно, що я спостерігаю на це кіно таку різко негативну реакцію, бо який жах, треба думати😉це майстерклас у тому, як можна і сказати щось нове, і продемонструвати повагу й до оригінального твору, і до його авторки, і до старого Голівуду. 😉я в дикому захваті і ледь не пищала вголос на сеансі 🐈 єдине - можливо хронометраж можна було і трохи урізати. йдіть, обов'язково йдіть; і послухайте бабу Дарку - за п'ять років це буде культовий фільм, недооцінений у свій час.де твоя воля, дівчинко? де твоя злість? #кіно

🦌"Убивця лісу", Прімі Мохамед#прочитане #fiction ☠Веріс має добу, аби врятувати із зачарованого лісу дітей Тирана, правителя-завойовника. З того лісу не повертаються - але одного разу їй вже це вдалося, тож жінка змушена спробувати зробити неможливе під страхом винищення її рідних та всього містечка.У жодному, жодному разі не ходити туди. Це вбивали у голови все їхнє життя; страх перед цими лісами мешканці долини всо тували з молоком матері. Один зайвий крок - і ви ризикували опинитися у В'язовічності. Там, де жили інші — мешканці лісів. І вони вже вас не повернуть. 🍄‍🟫Похмура казочка для дорослих, де все було б добре, якби не фінал. Коли я тільки закрила книжку, я була просто помірно спантеличена та злегка розчарована, але чим більше думаю про те, до чого авторка все звела - тим більшою маячнею все здається.🪵Що щиро сподобалося - добре витримана, сконцентрована лиховісна атмосфера лісу і того, що у ньому живе. Проза теж дуже гарна, казкові стилізації гарно поєднані з більш приземленими моментами. Ворлдбілдинг радше схематичний, але як для напряму-формату (це новелка на 140 сторінок) - деталей мені було достатньо. А, і перекласти Elmever як "В'язовічність" - чудова знахідка.🤩Веріс, головній героїні тут вже за сорок, вона спершу демонструє себе приземленою та раціональною. Але (далі спойлери) в якийсь момент і логіка, і її усталена характеризація виходять з чату заради shock-value твіста, який лежав взагалі на поверхні. Мене навіть обурює не стільки те, що Веріс пішла на брехню, знаючи про наслідки, а те, що Тирана (безжалісного вбивцю мільйонів, як нам неодноразово повторюють) розчулює історія простолюдинки, і він не робить їй ні-чо-гі-сінь-ко за приведену лише одну дитину з двох - то вже якась казочка у найгіршому сенсі. Мені чомусь тут подумалося про пости у стилі "а подивіться, путлєр теж любить собак!".🍄Ще в процесі читання я дратувалася на ставлення Веріс до дітей свого пригноблювача, через яких і її життя у смертельній небезпеці. З одного боку, її власна дитина померла, то це може бути певним перенесенням, а з іншого - Веріс дитиною продавала себе солдатам армії, яка вбила їх матір, за їжу, щоб прокормити батька - і при цьому, вона не ненавидить дітей Тирана, які виросли в теплі-добрі? Вона умисно, підкреслено намагається не ненавидіти цих дітей? Бо нам декілька разів прямим текстом проговорюють, що діти ні в чому не винні.Ні, немає сенсу гніватися, не варто дозволяти люті загущувати кров. Вони були невинні. Не треба забувати: це їхній батько був чудовиськом, це солдати його армії були чудовиськами. А не діти. Те, що вони можуть вирости й одного дня заснувати власну імперію, перетворитися на вбивць мільйонів людей - то все було майбутнє; то було майбутнє, якому Веріс не змогла б запобігти, залишивши їх тут. Діти мають вибратись із цього лісу й зробити свій вибір у наступних війнах. Її ім'я все одно не увійде в історію, адже туди ніколи не потрапляють непрямі чинники. Збережуться тільки імена дітей. 🌟Чи мене останні роки зробили надто зачерствілою, чи дійсно це якась вестернерська єрундістіка від людини, яка може уявити вторгнення та окупацію (а саме це у нас тут і відбулося) лише дуже гіпотетично. При тому, що авторка - індо-карибського походження, але все життя прожила в Канаді.🌟Вайб є, потенціал був, але щось чи не докрутили, чи перемудрили. Мабуть, абсурдно було тут очікувати якихось нюансів щодо зображення психологічних наслідків військового вторгнення, так?

доповідаю зі свіженького #укркіно - ходили з рітою дивитися стрічку "мавка.справжній міф" 🧚‍♀ 😉і знаєте, воно прямо норм. зірок з неба не хапає, втім, це миленьке, гарненьке, прямолінійне, трохи наївне роментезі. такий собі сучасний рітелінг для тих, хто хотів гепі-енду у "лісовій пісні", де група студентів-біологів їде щось там собі досліджувати до лісу, і хлопець лук'ян перестріває дівчину, яка виявляється *пам-бам-бам, хоба, несподіванка* насправді мавкою-утопленицею, яка має за командою злих русалок затягувати брудні душі до озера. 😉візуально тут прекрасно все (але я не сумніваюся у здатності українського кіно зробити гарну картинку), головні герої молоді і красиві (мені треба знати, яка скінкер рутина у мавки. і хайлайтер також), акторська гра загалом добра, та й пекуче відчуття крінжу не навідало жодного разу - попри те, що це геть не мій жанр, та й за бажання можна прискіпатися до деяких моментів. наприклад, до персонажки христини, з якою наратив повівся, щонайменше, несправедливо. кількість продакт-плейсменту не критикуватиму, бо гроші їм десь треба було брати, але та, його так... багатенько.😉заходила з нульовими очікуваннями, тож я навіть задоволена. як легеньке кіно, аби трохи розвіятися - цілком може бути.

отож-бо, давайте балакати про "Орландо" - незалежну постановку виконавиці титульної ролі та шоуранерки Марини Кошкіної за романом Вірджінії Вулф (режисерка Тетяна Костинюк, драматургиня Людмила Тимошенко) ✍⏺Скажу чесно - я вболівала за успіх цієї постановки. І, коли з'явилися перші анонси та квитки, і ще було не зрозуміло практично нічого - навіть банально як обрати місце навмання - я задовбала всіх ближніх своїм "і хочеться, і колеться". Бо я з величезним теплом ставлюся до історії Орландо (писала про книгу тут), і Марину Кошкіну як акторку теж дуже люблю і поважаю. Тож, я, повагавшись, таки вписалася в цю авантюру, і виграла колону, яка трохи перекривала мені ліву частину сцени, благо, там було порівняно мало дій та вдалося злегка зміститися.⏺І так, "Орландо" - це сміливо. Так, це амбітно. Так, сцена з оглядом на 360 градусів - це для нас щось новеньке. Але, водночас, це ще й галасливо, сумбурно, розібрано, і не дуже добре організовано.⏺Простір величезний, там губляться як глядачі у спробі зрозуміти, той це сектор чи не той, так і жменька акторів на сцені. Мікрофони рипіли, хрипіли та пропадали. Музика з колонок глушила, і в сенсорно чутливої людини могла від цього розболітися голова (бо в мене вона таки тойво). Центральна конструкція на сцені наче ділила її навпіл, перекриваючи огляд, і актори грали не "на 360", а то на одну сторону, то на другу - мені у секторі "А", здається, відсотково більше пощастило дивитися на обличчя, ніж на спини.⏺Все розпадалося на складники, і не сталося оцього ефекту занурення в дійство, тієї ✨театральної магії✨. Не було стилю, продуманості, естетичної єдності - бо візуально це комбо аніме з 90-х, фентезі з 80-х та нічного клубу з нульових. Воно якесь все... вторинне, а не оригінальне. Жоден момент не торкнув, а на сльози пробило лише від яскравості прожекторів, якими під кінець раптово і драматично засліпили глядача.⏺Я хотіла подивитися на Марину Кошкіну - і я на неї подивилася, вона прекрасна та викладається на повну як у косплейній біло-срібній перуці аніме-хлопчика, який читає реп, так і в образі а ля Дейнеріс Таргарієн із ранніх сезонів. З інших акторів хочу виділити хіба що виконавця ролі Мармадюка - дуже відповідна лагідна енергетика. Решта здалася якимись гротескно-бурлескними, і в не найкращому сенсі.⏺Не перечитувала книгу спеціально під виставу - проте, зі спогадів, йшли доволі близько до тексту із невеликими скороченнями. І, що найгірше, мені було нудно. Великий розмір сцени викликав необхідність чималеньких пауз - банально аби актори дійшли з одного краю до іншого, і тому дійство видалося страшенно затягнутим. Я ловила себе на нервовому перевірянні часу із думкою "ну коли вже, ну скільки можна". ⏺Сподіваюся, за кілька показів вистава хоча б трохи "утрясеться", а технічні моменти залагодяться. Бо, насправді, дуже, дуже прикро, я щиро не хотіла розчаровуватися 😔п.с. а ще це перша на моїй пам'яті вистава, де дійсно запарилися із забороною фотографувати - світили лазерними указками у порушників. і, зізнаюся, ці періодичні яскраво-зелені промені виривали мене з дійства набагато гірше, аніж тьмяний екранчик телефону (не те щоб особливо талановитим індивідам навіть два тих лазери заважали продовжувати вести зйомку).#театральне

📚"Тіль", Данієль Кельман#прочитане #fiction ✨Історичний роман з дрібкою магічного реалізму, зацентрований навколо народного героя німців Тіля Уленшпіґеля, поміщеного автором у декорації Тридцятилітньої війни.✨Кілька десятиліть, різні фокальні герої, в тому числі реальні історичні постаті - Тіль тут радше є ниточкою, що зв'язує перетасовані, мов карти у колоді, фрагменти оповіді воєдино.І якщо не я назву його величність дурноверхим, то хто це зробить замість мене? Може, ти? А хтось же має це сказати! Саме для цього існує на світі свобода блазнів! ✨Люблю, коли береш книгу із нулем очікувань - а вона приємно дивує. Зізнаюся, першу ~половину книжки мені мені було приблизно ніяк (попри усвідомлення, що об'єктивно це написано дуже добре), так байдуже, що аж невдобно 😅✨Але потім ми дійшли до розділу з точки зору Єлизавети Стюарт, доньки англійського короля Якова та онуки тієї самої Марії Стюарт - "зимової королеви" Богемії та вигнанниці впродовж решти життя. І саме тут мені різко стало цікаво, що автор має сказати, до кінця книги я й взагалі радикально потеплішала до тексту, а після завершення книжки лишився дуже приємний післясмак.Треба було хоч якось змінити стан речей. Учора вони їли грубу кашу, сьогодні на вечерю один хліб. Голландські правителі не мали бажання їх підтримувати, не давали грошей, не збиралися утримувати. Вона знову подивилася на завірюху за вікном. Ставало нестерпно холодно. «Ось я сиджу тут, — думала вона, — королева Богемії, донька англійського короля, дружина курфюрста Пфальца, небога короля Данії, онука Марії Стюарт, а в мене під рукою немає жодної дровини». ✨Ліз - дуже цікавий, складний і неоднозначний жіночий образ, та й решта героїнь тут прописана доволі добре, хоч чоловіків і більше, та й текст радше мачо-хлопчачий. Ще окремо хочу похвалити те, як оповідь зроблено технічно - дуже майстерне переплетіння персоналій, мотивів та ниток сюжету.✨А реальну історію бажано відстрілювати, так. От я сама знаюся на англійцях трохи краще, аніж на німцях - відповідно, зловила більше "фанатських бонусів". Але епоха відчувається достовірною, та й загалом текст легкий, дотепний та кмітливий.✨Я б сказала, що "Тіль" - книжка про владу, брехню та роль особистості в історії. А ще політику, алхімію, інквізицію (опис судів над відьмами отримує від мене 10/10), театр із пробігаючим повз Вільямом нашим Шекспіром, можливість писати поезію німецькою мовою (й перспективу цієї мови загалом) та щось привілейовано-вестернерське про те, що "війна - це дуже-дуже погано" (а небо синє, і трава зелена. оця частина вразила найменше).✨Загалом, вийшла непогана літературна мандрівка - порадила б, якщо зайшли "Сага про Рейневана" Сапковського та цикл про капітана Алатрісте Переса-Реверте, і ви шукаєте ще щось таке сатирично-історичне. ✨Тим часом, інший роман Кельмана - "Гру світла" - включили до довгого списку цьогорічної Міжнародної Букерівської премії, а "Фабула" вже не забарилися з перекладом 👀