reading at midnight 🌙

Моя задача - перекладати все зі старої архаїчної мови, якої ви тут тримаєтесь, на хорошу королівську англійську. ✨Сьогодні черговий випуск рубрики #театральне - завітала до театру Лесі Українки (який, дуже іронічно в контексті постановки, до повномасштабки називався театром російської драми та грав тією ж мовою 🐈) на виставу "Переклади" за п'єсою Браяна Фріла. Але, як ви бачите, вони все ж виправляються.✨Отже, у маленькому ірландському селищі є школа, а у місцевого учителя - фаната грецької і латини - є двоє синів. Манус допомагає тримати на плаву діло батька-алкоголіка, а Оуен полишив батьківщину шість років тому і раптово повертається як перекладач для англійської картографічної комісії - бо надіслані урядом військові не знають ані слова ірландською. ✨Комісія має скласти план земель та занести на мапу назви населених пунктів - перед цим, звісно ж, привівши їх до відповідності. Зрештою, яка ж різниця - Бун на Хауен чи Бернфут, якщо й сам Оуен назвався Роландом, аби англійцям було легше вимовляти? Навіщо взагалі потрібна та ірландська школа, якщо скоро відкриється безкоштовна англійська? Навіщо взагалі триматися за назви, мову та ідентичність?✨Ліричний відступ: пам'ятаю, колись давно на першому курсі юрфаку нас підловила лекторка з історії держави і права зарубіжних країн: дала листочок, де описувалися стосунки між двома країнами (а там загарбання, стирання мови, спровокована епідемія голоду тощо) і попросила сказати, про кого це. Всі дуже впевнено сказали про Україну і росію - до того моменту, коли лекторка звернула уваге на те, що голод стався у 19, а не 20 сторіччі. Тож так, це були Ірландія та Англія.✨"Переклади" - це рефлексія про мову, колоніалізм та ідентичність. Паралелей у англо-ірландських та україно-російських взаєминах можна шукати багато, і тому ця вистава зачепила у мені якийсь нерв - матеріал дуже сильний, я навіть пошкодувала, що не читала п'єсу (хоч її і критикують через неісторичність та певне згущення фарб). Тож зараз хочеться надолужити і знайти собі трохи нонфіку на ірландську тематику.✨У київської постановки Кирила Кашлікова - абсолютно класична драматургія ("це вам не Уривський" (с)). Тут багато тексту і мало динаміки, тож вистава здається доволі затягнутою. Перша дія тривалістю в годину - це, по суті, суцільна експозиція, і так, я була б не проти певних скорочень.✨Попри те, що може бути важкувато втримати фокус протягом майже трьох годин, я б назвала "Переклади" дуже недооціненою виставою. Це хороший варіант, якщо хочеться щось на подумати та порефлексувати. Ще, й за київськими мірками, квитки дуже доступні - я давно не бачила першого ряду центральних бенуарів по 250 гривень.✨ Наприкінці вистави актори у короткій промові вже відкрито звернули увагу на все ті самі історичні паралелі - бо, все ж, є різниця, якою мовою, і між Бахмутом та артьомовськом різниця також є. А ще багато рідних і близьких акторів та працівників театру у ЗСУ, і вони попросили підтримати донатом збір на потреби бригади "Рубіж" - ✨ділюся баночкою ✨і з вами теж 🫶

✨у фільму емералд феннел за "буремним перевалом" є один позитивний аспект: він нарешті змотивував мене (і, очевидно, не одну мене) нарешті прочитати книгу емілі бронте. і це був геніальний маркетинговий хід, інакше б я (і, очевидно, не одна я) нізащо б на нього не пішла. ✨знаєте, я не книжкова пуристка, я не проти внесення змін, проте все ж за те, аби при адаптації зберігалося якесь серце, якийсь дух історії. цей фільм, окрім скелету сюжету та імен героїв нічого спільного з оригіналом не має. це могла б бути екранізація абсолютно будь-якого bodice-ripper романчика з 90-х у м'яких палітурках. ✨картинка дуже гарна, так, не посперечатися. візуал прекрасний, і я навіть готова прийняти оцю фарсову театральність у костюмах та декораціях. якби це не було настільки до біса нудно.✨все страшенно затягнуто, позбавлено нюансів, і кожна сцена триває вдвічі довше, аніж потрібно (і це кіно схлопнеться, якщо персонажі не проговарюватимуть всі свої мотивації вголос). таке враження, що глядачу взагалі не довіряють мати якісь власні думки.✨аби продемонструвати, наскільки феннел не розуміє "перевал": Джозеф (!) із Зіллою займаються DIY-бдсм-ом, а Ізабелла стає фрустрованою мазохісткою, якій подобається пет-плей, замість жертви домашнього насильства. шоб шо✨я далека від приязні до неллі, проте її теж очорнюють до крайності. замість якогось скособоченого бажання кращого (яке, втім, часто закінчується гіршим), тут вона просто мстива злодійка.✨ця екранізація намагається бути дуже провокативною та freaky, проте кеті з гіткліфом за рівнем freakishness навіть не дотягують до еллен та томаса із "носферату" еґґерса. кому принести жертву, аби еґґерс зняв свою версію "буремного перевалу", я б хотіла це побачити✨якби справдилася фанатська теорія про те, що це селф-інсерт фантазія підлітки, які тільки прочитала книгу - це було б значно краще та цікавіше кіно. а так вийшла якась двогодинна реклама парфумів. ✨зізнаюся, "всі відтінки, прости-господи, спокуси", сподобалися більше чисто хоча б тому, що там мені було весело.#буремнийперевал #кіно

⏺Легше сказати, кого з героїв я не зненавиділа - мабуть, найменше Ізабеллу та Кетрін-молодшу ближче до кінця сюжету - але водночас, їх все ж шкода. І Кетрін-старшу - особливо. Вона literally haunts the narrative, і, водночас, її так мало, а Неллі до неї дуже критична та несправедлива (а на моменті смерті і похорону - особливо безсердечна). Ех, хотіла б я більше почути про Кетрін Ерншо з її власних вуст, без лицемірно-святенницьких фільтрів - та Емілі Бронте дає нам лише невеликий уривок щоденника, а що я побіжно бачила з численних рітелінгів не сильно надихає.⏺А ще, "Перевал" - то роман про жахливу несвободу. Місцеві герої є заручниками обставин - походження, раси (не-білість Гіткліфа - то ціла тема академічних досліджень), соціального стану, гендерних очікувань, і звільнення знаходять лиш у смерті. Місцевий ізольований сетинг призводить до того, що в них фактично відсутні варіанти, куди можна скерувати свої (деструктивні) почуття, окрім однієї *класово відповідної* родини по сусідству. І тому всі романтичні метчі Кетрін-молодшої - двійко її кузенів, бо містеру Локвуду вона недостатньо правильна жінка. І слава богу."How do you feel, Catherine?" he repeated."He's safe, and I'm free," she answered: "I should feel well - but," she continued with a bitterness she couldn't conceal, "you have left me so long to struggle against death, alone, that I feel and see only death! I feel like death!" ⏺Не скажу, що насолодилася читанням - радше, мене підганяв якийсь такий трішки збочений інтерес дізнатися, а що ці дивні нещасні люди ще таке втнуть. Дивним чином схоже відчуття з переглядом якогось гілті-плежер реаліті-тв (наприклад "Кохана, ми вбиваємо дітей". Чи "Говорить Україна Йоркшир"), пробачте таке порівняння 💀⏺Але я б все одно радила читати, щонайменше аби скласти власну думку - тим більше, україномовних видань зараз до кольору до вибору. Та й до історії важко зберегти байдужість, адже матеріал дуже благодатний для аналізу, розборів та суперечок, я б на книжковий клуб за "Перевалом" з радістю б колись сходила.⏺Я читала книгу в оригіналі, втім, якщо ви вже маєте досвід з прозою 19 сторіччя, нічого складного (окрім мови слуги Джозефа) там немає. Бонусом можна пограти у дрінкінг гейм, коли хтось із персонажів ejaculates something. Так, я знаю що це "вигукує", але моєму внутрішньому семикласнику дуже весело, дуже нравицця. 🤭

з незапланованим антрактом на загрозу балістики, але все ж додивилася "Підступність і кохання" (гастролі Івано-Франківського Драмтеатру, п'єса Фрідріха Шиллера, режисер Іван Уривський) 🧐#театральнеМолодий майор Фердинанд кохає просту дівчину Лауру, проте батько Фердинанда плете інтриги і бажає, аби син натомість одружився з коханкою герцога Леді Мілфорд - і він піде на все, аби розлучити закоханих.✨Це дуже архетипова історія про дітей, батьків, невинність та продажність, дію якої Уривський переносить в оранжерею/теплицю - у нас тут дерева, лимони, ящики з землею, оприскувачі і фітолампи.✨За вайбом і візуалом тут щось середнє між "Безталанною" та "Пером Гюнтом". Видно фірмовий почерк та улюблені прийоми режисера - без рейва не обійшлося 🤭 Все дуже стильно, картинка ну прямо кіношна, а ще насипано (типово) багато символізму, який треба розгадувати та крутити в голові.✨А ще тут є дивна голумоподібна істота мальчік в трусіках, який є чи то справжнім/демонічним слугою батька Фердинанда, чи то втіленням тієї титульної підступності, що має завадити коханню. (Ні, оригінальну п'єсу я не читала).✨Фердинанд, чесно кажучи, викликав мало симпатії - хоча впродовж вистави його кохана Луїза, на позір типова чиста-невинна героїня, розкрилася як сильна персонажка. Найбільше я симпатизувала леді Мілфорд - тут вона не злодійка, а радше антагоністка за посадою; жінка, що рано втратила все та була змушена виживати у чоловічому світі, як могла.✨Маю відчуття - була б ця вистава у Києві - був би ще один хіт режисера на рівні з "Марією Стюарт" чи "Землею". Бо залипнути тут є на що - сценографія естетична, костюми стильні, емоції б'ють через край.✨Загалом, не в особистий топ, але мені сподобалося. Залюбки б сходила на цю виставу ще раз, але мабуть не за гастрольними цінами. Якщо хтось раптом з Івано-Франківська чи буде там проїздом - радила б побачити (хоча як і завжди з Уривським, його стиль дещо на любителя)🫶

➰🌟🌟🌟🌟🌟🌟➰#підсумки місяця - про все одразу 🧚‍♀прочитано:✨"Мистецтво під вогнем", Аліна Борисова✨"Poet, Mystic, Widow, Wife: The Extraordinary Lives of Medieval Women", Hetta Howes (почала ще минулоріч)✨"The Wax Child", Olga Ravn ✨"Невеличка драма", Валер'ян Підмогильний✨"Agua Viva", Clarice Lispector✨"Привиди дому на пагорбі", Ширлі Джексон (перечитання)✨"А спадком буде смерть", Ганна Дичок✨"Негідні" Аґустіни Бастерріки - відправилося у недочитане за 30 сторінок до фіналу 😞зараз читаю: на третині "The Reformatory" Tananarive Due, тягучого горору про расизм і виправну школу у 50-х; та от тільки-тільки почала "Буремний перевал" 👀до театру вдалося потрапити двічі: на "Тартюфа" та "Невеличку драму", обидві вистави - у театрі Франка, і якщо перша зайшла як бальзам на душу, до до "Драми" претензій було багато 💀і повернення рубрики з відосиками #vids бо я забулася за неї минулого разу: більшість відео - теж ще з грудня (адже в січні я переважно крутила собі британські археологічні документалки від Time Team)✨Shrew-Taming Plays ✨i'm pretty sure this book is ai slop✨REDEFINING MADNESS: Clarice Lispector✨Mary Shelley Literally Wrote Two Frankensteins: A Comparative Analysis | Video Essay✨Sir Gawain and the Green Knight: What's the Point?✨я знайшла найгіршу гейську книгу✨I read Elizabeth Gilbert's new book about her plot to k*ll her gf so you don't have to.

а тим часом, "Негідні" Аґустіни Бастерріки летить у #недочитане на 155 зі 190 сторінок. здається, це рекорд🫡бо знаєте, якщо її ж "Особливе м'ясо" викликало огиду аж до фізичної нудоти, то тут мені було переважно ніяк (хоча "Негідні" страждають від усіх тих самих проблем, що й "М'ясо" - зокрема, щодо дуже невитонченого і одноманітного педалювання головного меседжу. "люди робитимуть жахливі речі, якщо їх переконати, що це - єдиний спосіб вижити". ну так. очевидно. і шо далі?)і єдину річ, що викликала якісь почуття у цьому тексті, я щиро зненавиділа до бажання пожбурити цю книгу в стінку: бо, знаєте, мила тваринка у небезпечній ситуації - це дуже дешевий спосіб розвести читача на емоції і я обурена що так, це на мене працює.хотіла полишити книжку ще коли у тексті з'явилася кішка - бо нічого хорошого їй тут не світило і я авторці не довіряю. і я була абсолютно права у цій недовірі. якось так виходить, що ми з Вацлавом можемо вибачити тортури та боді-горор, але погану долю котів абсолютно засуджуємо 🥲ін азер н'юз, хочете почитати щось безнадійно-прекрасне про жінку в постапокаліпсисі - візьміть краще "Я, яка ніколи не знала чоловіків".

😉 "Agua Viva", Clarice Lispector#прочитане #fiction A fantastical world surrounds me and is me. 😉 У "Agua Viva" нуль сюжету. Дійсно нуль, це не як у "Пристрасті згідно з Г.Х.", де є хоча б зав'язка про те, що жінка знаходить таргана та інтрига, з'їсть вона його чи не з'їсть (спойлер: з'їсть). Вся ця книга - один суцільний монолог авторки-художниці про її спроби схопити саму сутність буття в моменті та надати їй словесної форми.I am not going to be autobiographical. I want to be "bio." 😉 Звучить дуже абстрактно (і трохи мудровано, визнаю), але так воно і є. Текст геть хаотичний, і дійсно відчувається як пряма трансляція потоку думок тобі у мозок - от тут про природу дзеркал, от тут ліричний відступ про характер кожної квітки, лейтмотивом - щось про печери і пустелі. Подекуди я відчувала себе середньовічною селянкою, що слухає святу месу латиною - і цей потік підхоплює і несе, як вода. А в кінці я сиджу і сльози на очі навертаються, бо Ліспектор таки зробила це. Таки спіймала якусь грань правди, таки змогла висловити невисловлюване. 😉 Ліспектор - абсолютно унікальна авторка, і ніхто не пише, як вона. Ані емоційно, ані стилістично. "Agua Viva" - це дійсно живий текст, наче дихаючий, ритмічний, на тонкій межі з тарабарщиною, яку треба більше відчувати шкірою, ніж розумом. Ну а якщо ми тут говоримо про есенцію життя, то синтаксисом задля цього можна і пожертвувати - я дуже посміхалася через історію у передмові, у якій Ліспектор писала листи протесту французьким перекладачам, які вирішили підправити її пунктуацію до загальноприйнятих норм.Following myself along is really what I'm doing when writing to you and now: following myself without knowing where it will lead me. Sometimes it's so hard to follow myself along. Because I'm following something that's still nothing more than a nebula. Sometimes I end up giving up. 😉 От десь у "Часі зірки" була цитата, що життя - це удар в живіт; так от приблизно кожен четвертий абзац тут відчувається, як удар в живіт. Я радію, що здобула фізичний примірник, бо він у мене весь помальований олівчиком, бо не вистачило б ніяких стікерів на виділення фрагментів у коротенькій книжечці менш як на сотню сторінок.I live from an underlying layer of feelings: I am barely alive. 😉 Ця книга потрапила мені до рук у дуже потрібний момент. Бо це не просто література, а радше якийсь такий... інтимний експірієнс. Сакральний та езотеричний. І воно з тобою або конектиться, або ні. Зі мною - дуже сильно. Сподіваюся, і до цієї книжки колись дійде черга на український переклад.Everything comes to an end but what I'm writing to you goes on. Which is good, very good. The best is not yet written. The best is between the lines.

а тепер поговоримо про виставу за "Невеличкою драмою" режисера Ігоря Білиця на камерній сцені театру Франка 💀✨Мене увесь час переслідувало відчуття, що я дарма читала книжку і що без знайомства із кмітливим, дотепним та багатогранним романом ця пласка побутова комедія сприймається більш виграшно.✨Ця вистава робить рівно те, над чим я збиткувалася - спрощує все до стб-шної мелодрами про хто кого кохає, а персонажів перетворює на одновимірні карикатури. Упущено дуже багато деталей, контекстів та бекграундів героїв, а фінал змушує думати, що Марта лишилася з Льовою хоча це не так і йде проти арок персонажів. Їй-богу, вони спиляли "Драмі" всі ікла та перетворили на банальний ромком, і кінцівка тільки це підкреслює 😞✨Марта... Взагалі мені не схожа на Марту. Не знаю, чи є різниця у інтерпретації між альтернативними виконавицями головної ролі (я потрапила на склад з Анною Снігур-Храмцовою), але ця Марта - настільки стереотипна манік піксі дрім ґьорл, що аж тошно. ✨Вона і вдягнена, як школярка, і веде себе як погане кліше екзальтованої підлітки, постійно верещить та стрибає сценою. А ще, попри інфантилізацію, її роздягають за кожної нагоди, чого не роблять з чоловіками. Гмм. Особисте зростання? Яке зростання, кульмінацією їй слугує дивний музично-поетичний слем і зетс іт, фолкс.✨Візуальне та музичне оформлення мені теж якось дуже мимо - з цікавого в костюмах лиш малинові панчохи Марти, єдина яскрава пляма у загальній сіро-коричневій каші (окей, можливо це навмисно, але оку зачепитися більше було не за що). Сцена вся чорна, майже порожня, з футуристичною металевою конструкцією з труб - і це певною мірою оригінально, проте мені не вистачило відчуття камерності та близькості з книги у цьому великому відкритому просторі.✨Що сподобалося - так це використання усієї зали включно зі сходами партеру та балкончиками (здається, це перша побачена мною вистава на франківській камерній, яка це робила) та Наталія Корпан у ролі професорської дружини діснеївської мачухи-злодійки. Так, вона вгризалась у реквізит (не буквально, але як і всі тут), проте з якою грацією вона це робила!✨Для мене - вистава на один раз, і той було тяжкувато висидіти, година-сорок відчувалася дуже затягнутою. А для Підмогильного хочеться більш вірної духові книги адаптації. І що найбільш розчаровує - ідеєю почитати "Невеличку драму" та побачити виставу я заразилася після розмови Ярини Цимбал та акторів Франка на осінній "Книжковій країні", бо очікування тоді в мене злетіли до небес 😔#театральне

📖"The Wax Child", Olga Ravn #прочитане #fiction I hold no sympathy for upright things, buildings and laws. Humankind is a fool. I pity my mistress. 🪵Книга данської письменниці Ольги Равн (з певними художніми вольностями) оповідає про реальні події та реальних жінок, засуджених у місті Ольборг у 1620-х за відьомство. Точніше, не зовсім так - чарівна воскова лялька, створена Christenze Krukow свідчить нам про свою хазяйку.🪵 Воскове дитя - це всеосяжна свідомість у штучному тілі, не здатна ані рухатися, ані говорити; приречена сторіччями лиш спостерігати - через власні очі та чужі. Лялька розкаже нам і про себе, і про ритуали та замовляння (цілком автентичні, списані з реальних гримуарів), і про ковен міста Ольборг та складні вибори кожної звинуваченої у відьомстві жінки, і про владних над ними чоловіків, що виконують волю короля Кристіана Четвертого. І, звісно ж, про Крістензе - неодружену, непокірну та зверхню. Чим не причини запідозрити жінку у відьомстві - незалежно від того, чаклує вона насправді чи ні.So Christenze had never ingratiated herself to any potential husband, had never married, never wanted to, never felt an urge for mayor or king’s lieutenant, nor any marital bed, had shunned all notion of prenuptial agreement, bridal veil and marriage chest, preferring to horse-ride on her own and drink red wine and read letters well into the night; 🪵Це похмурий і неквапний (майже)фолк-горор із увагою до відтворення епохи та народних вірувань - "Воскове дитя" мені за атмосферою дуже нагадувало фільм "The VVitch" Роберта Еггерса, тільки у Данії 17 сторіччя замість колоніальної Америки, і в головній ролі - доросла жінка-шляхтянка, а не бідне протестантське дівча з глушини. Але протестанти, відьомська істерія та страх перед дияволом - на місці.They consulted their books of demonology, and there read: The woman is more easily tempted by Satan, for she is weaker than the man in both body and soul. And they read: The woman is a wicked and imperfect animal. When a woman weeps she weaves snares, and labors to deceive a man. And they read: When a woman thinks alone, she thinks evil. She is not capable of good thoughts. 🪵За динамічним сюжетом чи раптовими твістами - точно не сюди. "Воскове дитя" - це радше байка з єдиним можливим фіналом, застиглий зліпок епохи та свідомостей людей того часу. Текст уривчастий та фрагментарний, сповнений численних сенсорних деталей. І основні відчуття, що у мене викликала ця книжка - несправедливість та приреченість. Втім, все йшло доволі рівно, і мені трохи не вистачило кульмінації та якогось емоційного нагнітання в кінці.Certain wishes, certain whims, certain mediocre ideas were pressed into me with pins, and I … I had to … I had no choice, I could only oblige. And from this enforced and unavoidable obedience sprang my contempt for and love of human beings. 🪵Дивна і сумна маленька книжечка з immaculate вайбами. Своєрідна проза, та й досвід трохи на любителя - але тематика абсолютно моя, тож зайшло добре і навіть хочеться колись пізніше перечитати. Якщо шукаєте собі щось цікаве на #womenintranslationmonth - раджу звернути увагу на Ольгу Равн, бо це точно буде не остання моя зустріч із авторкою 🫶

відкрила театральний рік "Тартюфом" у театрі Франка - і боже, який це був вдалий вибір, бо не пам'ятаю, коли востаннє мене так насмішила, потішила і розважила вистава 😌⏺класична комедія Мольєра, якій вже так добряче за 300 років, оповідає про шахрая й пройдисвіта Тартюфа, який прикидається святошею, аби пробратися до будинку пана Оргона та отримати з цього собі вигоду. сюжет нехитрий - непорозуміння, біганина та любовно-сімейні інтриги, але як же гарно та якісно це поставлено 🤌⏺що ще треба для щастя: оригінальна сценографія, хороші геги, запальні танці, чудово злагоджений ensemble cast (мені вперше здалося, що Сашко Рудинський на своєму місці!), на диво проактивні жіночі персонажки (цікаво, чи дійсно в оригіналі так мало типової для епохи мізогінії, чи її акуратно прибрали?), Акмал Гурєзов у перуці без жодної сюжетної причини, але я й не проти... ну й актуальний в усі роки меседж про те, що не варто особливо довіряти людям, які використовують релігію для власної вигоди.⏺воно дурацьке, самосвідоме, свіже (попри архаїчний віршований текст) стильне й ненапряжне - прекрасна річ, якщо метою є просто провести хороший вечір у театрі та вертатися з нього на позитиві 🫶 (попри те, що з розтануло-підмороженого спуску від театру я не скотилася лиш дивом. алілуя! 🤭)#театральне