Психолог від Бога

Один священник розповідав цікаву історію своєї зневіри.Якось, каже, все дійшло до того, що став зневірюватись і в Богові, і в людях, і в собі. Вся ця несправедливість навколо, якісь свої життєві проблеми — довело до порожнечі. Здавалося, що немає правди, немає Бога. Було бажання плюнути на все і стати циніком. Здавалося, що то був вихід, єдина правда життя, яка залишалася розчарованій душі.І коли він собі чесно в тому всьому зізнався, душа сказала:- А Христос?Справа в тому, що герой нашої історії вивчав біблеїстику. Він, каже, знав і вірив, що Христос був історичною особою. І от Христос не давав йому розчаруватись вщент, бо він міркував собі щось таке: «Ну добре, нехай Бога немає, нехай люди лукаві, а життя складне, але ж Він тут жив. Теж серед цього. І Він не розчарувався. Він любив і був Людиною. І показав, якою людина може бути. Тобто — так можна...»З такими от думками та боріннями йшов він через долину своєї зневіри і питав себе: «І якщо так, то яким би я хотів бути? І якщо нічого немає, а є лише ось це життя і смерть, то як би я хотів пройти свою дорогу?»— І зрозумів, — каже, — що хочу бути Людиною, що хочу іти за Христом, навіть якщо так. І це врятувало мене.Треба сказати наостанок, що тоді ще він священником, власне, не був, хоча це суті ніяк не міняє — був християнином. Але ось так, врятований Христом, вирішив потім і сан прийняти.Не бійся, тільки віруй 🤍#життяілюди

Питання від підписників: "Чому люди впадають у запої, навіщо п'ють, якщо це очевидна проблема? Що з цим можна зробити?"Відповідаю тут, бо проблема більша, аніж може здатися, а питання актуальне. Якщо зовсім коротко, то алкоголізм — це не лише про слабкість характеру, а ознака життєвої надломленості, глибокої особистісної кризи, свідчення того, що щось у житті людини не так, і вона не має здорових способів із цим справитися. Ну а далі — це, безперечно, шкідлива й нав'язлива звичка, яка приносить ще й немало «бонусів» (поведінка, яка не має жодної вигоди, не буде повторюватися):посилює емоційні переживання, виправдовує багато речей, які людина інакше б собі не дозволила, привертає увагу тих, кому не байдуже і хто хоче допомогти, слугує вираженням глибинної зневаги до себе та самопокаранням за щось тощо.Насправді, проблема алкоголізму — складна. Якби на неї можна було легко відповісти, то вже б давно відповіли й вирішили. Люди пили і п’ють. Часто це — талановиті люди, з можливостями, поруч із якими чимало тих, хто хотіли б допомогти, але, як видно, не дуже виходить.У цьому складному явищі можна виділити три групи чинників, які формують алкогольну залежність: 1. Психологічні Втеча від болю:тривога, сором, втрати, травма, внутрішня пустота. Дефіцит навичок саморегуляції: замість проживання емоцій — втеча у алкоголь. Відсутність мотивації до життя:втрата сенсу й мети, алкоголь дає хоча б тимчасове тепло.Розрив між очікуванням і реальністю:коли життя здається провальним або надто важким, випити й забутися — спосіб якось вижити.2. Біологічні Фізична залежність:алкоголь змінює хімію мозку; з часом формується потреба в регулярному вживанні. Психічна залежність:мозок «запам’ятовує», що алкоголь — це швидке зняття стресу, і формує автоматичну реакцію. Генетична схильність.3. Соціальні Оточення й культура пиття:коли п’ють навколо, а культури випивки немає — це стає нормою. Самотність, ізоляція:алкоголь допомагає знайти "добрих друзів", або й сам стає "другом". Стрес:людина може бути під хронічним тиском (в роботі, родині) і в такий нездоровий спосіб намагається "випадати" звідти хоч інколи.***Але що робити? Якщо проблема — ваша особиста:Перший крок — визнати, що це справді проблема.Другий — звернутись по допомогу до спеціалістів.Самому вибратися з цього дуже і дуже складно, а з певної межі — вже майже неможливо. Якщо це стосується когось із близьких:Ситуація складна. Якщо людина не хоче змінюватися, ви не зможете її змусити.Далі для себе ви маєте розуміти, ким і яким у цій історії бути вам.Та й таке 🤷‍♂#питаливідповідаємо

Психолог від Бога про те, що допоможе полюбити себе,абоЯк жити цікаво і красиво незалежно від кількості грошей у гаманці.Час та місце — це базові принципи драматургії. Це те, що робить історії цікавими, а сюжети — захоплюючими. Ми ж любимо цікаві історії, чи не так? Ми не дивимось на світ, як фотоапарат, сприймаючи все підряд і рівнозначно, — ми ж підсвідомо шукаємо, де цікаво. Час і місце у музиці — це те, що творить ритм і мелодію. А ви ж любите гарну музику. Навіть якщо ви самі не музикальні, музика все одно чіпляє вас. Красива мелодія не залишить нікого байдужим. У психотерапії відчуття часу та місця мають цілюще значення. Це те, що терапевт допомагає людині зрозуміти: де вона знаходиться у житті, який її час і місце. Таке розуміння дає людині можливість не губитись, знайти певність. А ми ж не хочемо губитись, правда? Ми не подобаємось собі, коли невпевнені. А тепер скажіть, будь ласка, чому ви такі байдужі до цих речей у своєму житті? Чому ви не вибираєте правильний час і доречне місце для того, що ви хочете сказати чи зробити? Час і місце на те, ким і якими ви хочете бути? Нерідко ми самі робимо своє життя нудною історією, скучним сюжетом, фальшивою мелодією, яку навіть самим не завжди хочеться слухати. А потім дивуємось, чому ми якісь розгублені по життю, і шукаємо щось, щоб відволіктись від себе. Можуть бути дуже правильні й потрібні речі, але якщо вони не у свій час та не на своєму місці — то вже надаремно. Може у нас не вийде шедевру (хоча, хто зна), однак ми точно можемо зробити своє життя кращим і цікавішим лише тим, що будемо вибирати час і місце для своїх слів і вчинків. Місце і час для себе. Жити — це теж мистецтво 🩶#психомудрості #шоти

Надибав тут кумедну історію, що може гарно проілюструвати одну важливу життєву правду, яку вам краще про себе знати: самі по собі обставини не дають людині досвіду, вона його творить із середини сама. Напевно ви теж зустрічали людей, які прожили якийсь кусок життя, пройшли непрості може або цікаві обставини, але сказати їм нічого. Вони нічого звідти не навчилися, нічого не взяли, ніби розминулися зі своїм власним життям. Ось, власне, ця історія: "Якась театральна трупа одного невеликого містечка готувалася до чергової прем'єри. Один актор ніяк не міг підготуватися до майбутньої вистави. Відверто кажучи, його не зовсім можна було назвати актором, бо вся його роль полягала в тому, щоб вийти на сцену в момент, коли пролунає постріл із рушниці, і сказати одну-єдину фразу: "О, Боже! Здається, мене підстрелили!" Алан, саме так звали цього актора, не зовсім підходив для цієї мети. Точніше, він для неї зовсім не підходив. Вони репетирували з ним знову і знову, але незважаючи на всі зусилля, він вимовляв свою репліку безбарвним голосом, позбавленим усіляких емоцій, та так незграбно, що навіть за всього бажання йому ніхто не міг повірити. Вся справа була в тому, що він ніколи не переживав того, що відчуває людина, коли в неї потрапляють із рушниці. Так подумав режисер і наважився на сміливу авантюру. Нікому не кажучи ні слова, він зарядив бутафорську рушницю сіллю в надії на те, що коли вона вистрілить, горе-актор, нарешті, «відчує» свою роль. І ось почалася вистава, настав момент істини. Наш герой вийшов на сцену, рушниця вистрілила, і він відчув гострий біль. А потім він побачив кров. "О, Боже, - вигукнув Алан, - мене ж насправді підстрелили!"І це, чорт забирай, знову було зовсім не те, що від нього вимагалося". *** Це ще й відповідь на те, чому такі непрості обставини, як війна, не сильно змінили наше суспільство. Людина має хотіти мінятися, має вчитися, думати, аналізувати і робити висновки, брати відповідальність. Ззовні ці речі не можливо нав'язати. Однак, в цій правді є і позитивна сторона - вам не треба якихось особливих обставин, щоб стати такими, якими ви би хотіли бути, ви можете творити себе зсередини. Якщо ви дочитали весь цей допис аж сюди, що сьогодні для багатьох майже непосильно, то маю сказати, що ви людина явно зосереджена, вдумлива і принципова. В цьому ваша сила, вмійте тільки скористатись. Живи і будь 🤍 #думи #іпросуспільство

"Чому бідний - бо дурний, чому дурний - бо бідний"Народна мудрість — мудра.Часто поколіннями вона вже свідчить ту правду, яку психологи сьогодні лише відкривають.У 1959 р. Леон Фестінґер, американський соціальний психолог, що ввів звичне сьогодні нам поняття когнітивного дисонансу, провів цікавезний (супер цікавий) експеримент.Учасникам давали нудне завдання (наприклад, перекладати шпильки з одного підноса на інший). Після завершення завдання експериментатор просив учасника сказати наступному (який насправді був актором), що завдання було цікавим. Деяким учасникам за цю брехню платили 1 долар, іншим — 20 доларів.Результат:— Ті, хто отримали 1 долар, оцінювали завдання як цікавіше, ніж ті, хто отримав 20 доларів.Що то означає?— Людина - істота, що потребує сенсу.Ті, що отримали 20$ знали, що вони збрехали за гроші, тому все було зрозуміло. Тим же, хто отримав 1$, доводилося якось виправдати свою поведінку, щоб не відчувати себе приниженими чи смішними. Тому вони починали вірити, що завдання справді було цікавим.Тут от власне той момент, щоб уважно так подумати - коли і про що ми брешемо собі?Правда, навіть коли неприємна, рятує і дає можливість не загубити себе.Живи і будь 🩶#психомудрості

У п'ятницю завершився наш богословсько-духовний практикум, як я його називаю. Було прекрасно, всього й не розкажеш. Почуто багато цікавого, проговорено чимало важливого, але головне - це добровільна спільність небайдужих священників, які хочуть робити правильні речі, і хочуть розуміти, що саме сьогодні треба робити. Ми вирішили, що будемо продовжувати цю благу і добру справу, вона потрібна. У нашій церковній культурі так уже склалося, що серйозне, духовне спілкування між священниками - велика рідкість. Після семінарії кожен сам по собі, і це недобре. Посеред такої відчуженості губляться хороші, щирі священники з живою вірою — вони згасають. Суспільство бачить лише хамовитих попів на мерседесах, а має знати і чути тих, хто дбає про благо. Біда ще й у тому, що вам байдуже в який храм іти і хто вам помахає кадилом. Так само, як байдуже хто вам нарізає ковбасу в магазині. Дух споживацтва заволодів віруючими серцями. Хоча народ Божий покликаний шукати правди. Не будьте байдужими, якщо ви віруюча людина, адже віра - це не просто обряд, а особистий вибір і відповідальність. Бути добру 🤍#реколекції

Сьогодні була зустріч із одним грецьким єпископом і ще з грецьким духівником (це священник, який має право сповідувати людей; так, у Грецькій Церкві не кожен священник може це робити, лише досвідчений).В усіх отців дуже приємне враження від спілкування з ними. Відчуття глибокої розсудливості, адекватності і здорового глузду, доброти і турботи про людину в першу чергу.Ось кілька тез із їх слів:- Спочатку культура - потім духовність. Якщо людина в побуті нестримна, то не треба її тягнути до духовності;- Залякування - найгірший спосіб духівництва;- Відчуття провини інколи важливе і потрібне, а іноді воно погане, бо паралізує навіть хороші почуття. Провина - гарний слуга, але поганий господар.- Щоб почати духовне керівництво - ми повинні перестати Бога боятися. Інакше не зможемо допомогти людині (мова про те, що треба прийняти дар Божої любові і довіри, що дає сміливість, а не сковує).- Спосіб духівництва не може бути ліберальним чи консервативним - має бути твій живий досвід, який ти сам пройшов і яким ділишся.- Духівник - це вчитель. Немає сенсу ходити до вчителя, якщо немає духу учнівства.- Сповідь не для Причастя, а щоб повернутися у Церкву, від якої відпав.- Мені не важливо яким чином буде молитися людина, мені важливий сам факт, що вона молиться.- Молоді люди сьогодні більш чесні на сповіді, аніж старші.- "Дайте мені ваші руки і я дам вам своє серце" (цитата одного духівника)Спокійної вам і тихої 🙏#реколекції

Серед причин депресії - невикористана воля, безсенсовість і страх. Не доводьте себе.Невроз, тяжкий сум, відчай, страх, порожнеча - це ознаки, що ми живемо неправильно. Треба жити правильно. Що є правильно? - запитує остання людина і кліпає очима.Правильно жити можна. За це треба дбати. Треба використати волю, взяти відповідальність, яка принесе сенс і допоможе долати страх. Сенс дорівнює відповідальності, яку ви погодилися на себе взяти.Натомість ми вживаємо алкоголь, ховаємось в лінь, безсилля та соцмережі, і залишаємо все, як є. Далі живемо неправильно. Чекаємо, що правильно має впасти нам на голову і ощасливити нас, тоді як ми самі можемо подбати про нього."Час від часу трошки отрути – будуть приємні сни. А в кінці багато отрути – для приємної смерті" - іронізував Ніцше.Наше суспільство сьогодні - це суспільство хтивих споживачів і в цьому моральному значенні. Ми легко розчаровуємось, бо не дбаємо ні про яке благо своїми силами. Ми хочемо, щоб нам дали вже готове і пережоване.І коли ми кажемо, що світ поганий, а життя нічого не варте, то хто тут ми? І чи розчарування у житті - це хіба не розчарування в собі? То чому б не подбати про власний дух і силу?Люди передають одне одному нудьгу, мов заразу, казав Епікур.Живи і будь 👌#думи #іпросуспільство

Зараз по церковних групах ходить ось це відео. Деякі священники жалісливо кивають головами та обіцяють за це невір'я якісь кари небесні.Та я от що би хотів сказати цим отцям - це ж покоління молоді, яке виросло вже при вашому служінні, в чому справа? Може то у себе треба спитати, як так сталося? Понад 30 років вільного церковного життя і свободи у християнському служінні, але де воно все? А то виходить, що тільки те і вміємо, що причитати та лякати Богом. Пора би вже й самим побоятись.А щодо самої ситуації, то мене вона зовсім не лякає. Я гадаю, що молодість не може бути по-справжньому віруючою. Бувають випадки, але загалом - ні. Якщо віру, звичайно, розуміти не як моралізм чи декларацію якихось формул, а як відчуття просякнутості вічністю, як відчуття живого покликання від Бога.До віри треба ще дорости, а молодості не до того. Їй не до вічності, і тут нічого дивного. Молода людина виростає із памперсів та чупа-чупсів і перед нею відкривається величезний тутешній світ. Це вражає юну наївну душу, безперечно. Молода людина зосереджується на тих можливостях, які їй відкриваються, на своєму становленні, життя здається таким безмежним і безкінечним. Їй не до Бога і не до вічності поки.А вже десь потім, коли через ряд прикрих і болючих розчарувань вона пізнає фальш і обмеженість цього світу, свою не-всемогутність, тоді може прорости у ній віра. А може і не прорости, може обрости цинізмом, злобою чи байдужістю від болю і тих розчарувань. Хоча буває, що живе й крізь асфальт пробиває.Тож, думаю, не треба цього демонстративного заламування рук. Головне - щоб вірували ті, хто вже називає себе віруючими.Не бійся - віруй ❤️#іпросуспільство

То чому варто остерігатися людини, яка подає тобі дві руки під час вітання?Ось у цьому дописі я згадав народну мудрість, яка викликала цікавість — дехто з вас попросив її пояснити. Відповім тут, бо цікаво буде багатьом. Під «двома руками» мається на увазі надмірна приязнь, недоречна увага й демонстративна привітність. Завжди, коли ви помічаєте у поведінці людей (у своїй також) виразну надмірність — недоречну і настирну — знайте: це, ймовірно, спроба приховати щось. Скоріше за все, це робиться несвідомо, тому не спішіть ображатися. У психології, серед інших захистів психіки, є такий, який називається реактивним утворенням. Це коли справжні почуття маскуються демонстрацією протилежних. Дівчина, наприклад, ревнує свого хлопця до подруги, але не може це визнати, бо потребує і подруги та її близькості, і хлопця. Тому починає вихваляти її перед ним, провокувати їхні зустрічі тощо. Ще один приклад: старші діти щодо менших, які відбирають увагу батьків, природно відчувають злість і образу. Але вони швидко вчаться, що ці емоції проявляти «не можна», бо батьки лише ще більше жалітимуть менших і сваритимуть старших. Тому вони можуть «любити непомірно»: надто міцно обіймати, гратись так активно, щоб випадково вдарити, напоїти так турботливо, щоб облити тощо. І все це — нібито з любові. Гіперопіка батьків, до речі, може свідчити про приховане почуття агресії чи образи на дитину — наприклад, через несвободу, яку принесло батьківство. Сюсюкання чоловіка до дружини і повсякчасні завіряння у коханні можуть бути ознакою прихованої ворожнечі, що назріває між ними.Прикладів повно. Гадаю, кожен, якщо вистачить відвертості й сміливості, пригадає ситуацію, коли хотілося сказати щось різке, а натомість мило посміхався і казав: «Так, авжеж, звичайно!» - і сам у то вірив. Або дуже хотів вірити. Такі речі легко впізнати за надмірністю та недоречністю (дві руки, коли прийнято подавати одну). Важливо також розуміти, що це несвідомі процеси. Психіка людини намагається згладити внутрішній конфлікт і суперечності (матері неприйнятно визнати, що вона відчуває злість на своє маля, тож надмірною турботою вона намагається переконати і себе, що все добре - ось, мовляв, сама подивись).І чим більше сумнівів, чим більша внутрішня напруга, тим настирніші будуть переконання. Цікаво, що люди в давнину помітили ці психологічні тонкощі людської натури й виразили це у приказці. От вам і народна мудрість. Вони знали, що рано чи пізно з такої нещирої і надмірної приязні може бути клопіт, тому вчили бути обережними. Це, звісно, не означає, що тепер треба підозрювати кожну добру увагу чи самому відмовлятися від привітності у стосунках. Просто — менше фальші, і всім буде легше. Живи і будь ❤️📷 як тут не згадати поцілунок Юди (Мф.26):"Юда пообіцяв їм подати знак, кажучи: «Той, кого я поцілую, і є Ісус. Заарештуйте Його». Тож він підійшов до Ісуса й, мовивши: «Вітаю Тебе, Вчителю», — поцілував Його".#питаливідповідаємо #психомудрості