Про травму… Стосовно зцілення від травм війни. Ми мусимо йти не від симптомів, не від розладів. Хоча як лікар-психіатр я мушу наступити на частину своєї ідентичності – але ми не можемо йти від розладів. Я знаю багато людей, які погано сплять вночі, але живуть повноцінно. Я знаю багато людей, які мають симптоми – але при наявності симптомів їхнє життя наповнене сенсами. Я знаю багатьох людей, які не мають жодних симптомів – і живуть безглузде, нічим не наповнене, пусте життя. Тобто питання не в симптомах – питання в людині. І ми не можемо йти через медицину, через медикалізацію: немає такої медицини в світі, яка здатна лікувати мільйони травмованих. Ми мусимо створити солідарне суспільство. Звичайно, ми нікуди не втечемо від ідеї конкуренції. Люди схильні до конкуренції: хто гарніше виглядає, хто з нас розумніше щось скаже – так, ми завжди конкуруємо. Але крім конкуренції нам потрібна ідея солідарності. Бо якщо людина втратила здоров'я, рідних… Якщо дитина сиділа під бомбами і погано вчилася, і та дитина буде конкурувати з іншою дитиною, яка не сиділа під бомбами і добре вчилася, – коли ми підемо лише цим шляхом конкуренції, то збудуємо суспільство, де неможливо буде жити навіть після перемоги: конфлікт між нами буде неподоланний. На несправедливостях цієї війни неможливо збудувати фундамент майбутнього. Визнаючи природність конкуренції, ми повинні будувати суспільство кооперації. [...] Якщо ми збудуємо культуру розуміння травми і розуміння іншої людини через травматичний досвід, ми осягнемо значно більшу толерантність. Радянська травма, про яку ми згадували, зробила нас, серед іншого, також людьми нетолерантними, ми надто категоричні. А толеранція – це визнання того факту, що ми різні. І це назавжди. І нічого з тим не зробиш.Роман Кечур, Виступ на форумі УКУ#цитата