На початковій зустрічі аналізанти часто ставлять прямі запитання. Однак лише на деякі з них я готовий дати таку саму пряму відповідь. Так, наприклад, я в обов'язковому порядку відповім на запитання пацієнта, які стосуються мого навчання або розміру оплати. Однак на більшість інших запитань я не відповідаю, включно з питаннями про те, до якої "школи психоаналізу" я себе відношу, чи працюю я більше з чоловіками, ніж з жінками, чи вважаю я гомосексуальність хворобою тощо. Я сприймаю такі запитання радше як замасковані твердження про фантазії пацієнта щодо того, у якій формі я обов'язково проведу його через власні психологічні проблеми, чи то страх перед жінками, чи то чоловіками, чи то страх перед гомосексуальністю, чи то гетеросексуальністю, чи то потреба домінувати над іншими, чи то підкорювати їх, і так далі. Коли пацієнт наполегливо ставить запитання за запитанням, я часто кажу йому, що для нього, можливо, занадто небезпечно почекати і подивитися, що між нами почне відбуватися. Замість того, щоб чекати, пацієнт, здається, намагається спробувати майбутнє на смак через відповіді на свої запитання, знижуючи, таким чином, напругу процесу очікування.Аналізант дуже часто вдається до запитань у спробі змусити аналітика заповнити аналітичний простір, бо відчуває, що його власні внутрішні змісти ганебні, небезпечні, незначущі та/або потребують захисту від аналітика — або що всередині нього немає нічого, чим він міг би заповнити аналітичний простір. Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting#цитата