Про кіно.

Цього року я вирішила подивитися 100 нових фільмів. Люблю кіно, люблю хороші історії, тож таке собі вирішила (челендж для тих, хто не хоче бігати чи не їсти цукор). Рік іще не скінчився, але хочу поділитися проміжковими результатами — класними стрічками, що варті вашої уваги.

Ainda Estou Aqui / Я досі тут (2024)
Абсолютно неймовірна драма, знята за реальною історією родини, яка стала жертвою політичних репресій у Бразилії в 70-х роках. Військова диктатура викрадає батька родини через активістську діяльність, і його дружина самотужки починає боротьбу за правду. Кіно наче про випробування, але режисер підсвічує в ньому інше: стійкість та велику любов у родині. На мою думку, акторка головної ролі мала здобути «Оскара» замість «Анори», але колись, триста років тому, зіграла темношкіру служницю з гримом блекфейс — таке Академія не пробачає.

All of Us Strangers / Всі ми незнайомці (2023)
Інтимна історія про зближення двох сусідів, у якій перетинається реальність із фантазією та сном. Коли я побачила, як у межах промоушену фільму Пол Мескаль та Ендрю Скотт разом танцюють у барах, подумала, що стрічка, мабуть, гімно, бо зазвичай так просувають або попхіти, або щось у стилі «Матеріалістів». Дарма я. Візуально та змістовно сильне кіно про переосмислення втрати, самотності та любові. Зачепило мене сильно. Мабуть, річ у романі, за яким воно зняте.

Brothers / Брати (2009)
Капітан морської піхоти, якого вважали загиблим в Афганістані, повертається додому й розуміє, що його дружина та брат зблизилися під час його перебування в полоні. На жаль, доволі актуальна для нас усіх стрічка. Як змінюються стосунки між людьми під час війни. Як страхи війни загалом трансформують сприйняття себе та взаємин з іншими. Як ролі «героя» та «жертви» дуже змішуються між собою і заганяють у важкий психологічний стан.

Jeanne Dielman, 23 quai du Commerce, 1080 Bruxelles / Жанна Дільман, Комерційна набережна, 1080 Брюссель (1975)
Йобнута кіношка, до якої треба підходити з відкритістю до «іншого». Три з половиною години відбувається буквально нічого. Жінка живе своє життя: збирає дитину до школи, ходить по крамницях, готує обід та вечерю, прибирає, а ще… надає секс-послуги у своїй квартирі, поки сина немає вдома. У якийсь момент ця повторювана рутина доводить до такого ступеня тривоги, що тривати просто так не може. І стається, що стається. Режисерка фільму вважає, що кіно дарма пріоритизує якісь сюжетні повороти, нехтуючи рутиною, бо в ній насправді куди більше істини та драми. І я з нею погоджуюсь.

CODA / У ритмі серця (2021)
Лауреат «Оскара», який я чомусь проґавила раніше. Ніжна та світла історія про дівчинку з родини глухонімої сім’ї, яка мріє співати. Тому й назва така: CODA — Child of Deaf Adults. До цього фільму якраз не треба бути готовими, просто вмикайте та дивіться чарівну історію, після перегляду якої хочеться жити та обіймати людей. Прекрасні актори та є… підліткове кохання (наш абсолютний safe-space).

Отак от. Поділіться і своїми знахідками цього року, пліз. Я зберігаю цікаві рекомендації.