Вирішила написати про серіали, до яких я доволі часто повертаюся думками.

Думала, що взагалі не можу писати на подібні теми. Типу не мій формат, я не кінокритикиня, які ще добірки та рецензії. Але потім я уявила, як згорблена сиджу за ноутбуком та думаю про «форматик свого крихітного телеграм-каналу», поки на тлі вибухає ядерний гриб, на який летить інфікований інопланетними вірусами астероїд у формі голови Трампа, і мене відпустило. Боже, яка маячня. Пишу.

Maid / Покоївка, 2021
Це екранізація мемуарів письменниці Стефані Ленд, яка тікає з маленькою дочкою від аб’юзивних стосунків і намагається просто вижити. Грошей немає, житла немає, освіти немає. Тому йде працювати прибиральницею. Здається, що історія пиздець (так воно, власне, і є), але ти спостерігаєш за героїнею, яка встає і встає після того, як люди та бідність знову луплять їй під дих, і заражаєшся її волею. Життєствердна історія. Особливий кайф — акторки. Головну героїню грає моя улюблена Марґарет Кволлі, а її мати (її реальна мама) Енді Мак-Давелл (з «Дня бабака»). І обидві просто фантастичні.

Дивитися, коли здається, що все пропало і ви помрете біля смітника поруч із районним безхатьком Ігорем Васильовичом.

It's a Sin / Це гріх, 2021
Мінісеріал про компанію друзів у Британії на початку епідемії ВІЛ/СНІДу у 80-х. Після його виходу кількість тестів на ВІЛ у Британії виросла вчетверо.

У центрі сюжету — гей-ком’юніті. Історія про молодість, любов та легкість, несправедливість, втрату, гомофобію, але найголовніше — про цінність дружби. Там абсолютно прекрасно показана близькість та бажання просто бути поряд із тим, кого ти любиш. І це світле відчуття дуже гріє. Особливо, коли трапляються важкі речі.

Оллі Александер (соліст із Years & Years) грає головного героя та співає трек серіалу — кавер на пісню Pet Shop Boys «It`s a sin». І це чарівно.

Дивитися, коли здається, що люди — гімно.

Adolescence / Юнацтво, 2025
Думаю, ви бачили чи точно чули. Коротенький серіал, знятий одним кадром, про хлопчика, що вбив однокласницю. Нещодавно проєкт здобув шість нагород «Еммі», і я розумію чому.

З мене ця історія просто вийняла всю душу. Я не знаю, як так сталося, але я відчувала, що вона підняла абсолютно всі теми, які я пропрацьовувала нещодавно, про які я багато думала через загибель батька. Смерть, убивство, втрата, стосунки дитини і тата. Наче історія зовсім інша, але в мене було відчуття, що все це — головне для мене зараз — поклали в коробочку, потрусили та створили Adolescence. І в цьому абсолютно чужому сюжеті я відчувала стільки спорідненості та порозуміння, що ридала ще потім не один тиждень. Мабуть, так і має працювати велике мистецтво — сюжет чужий, а відчуття такі твої, що захлинаєшся. Дивишся на картину з сонцем та голубом і не можеш від неї відійти, адже вона, якимось дивом, нагадала тобі перше кохання, що вульгарно чавкало «Стиморолом» зі смаком вишні.

Дивитися, коли здається, що відчути щось по-справжньому сильне вам уже навряд чи вдасться.

Ну, написала. А ще цього року я дивлюся 100 фільмів (такі в мене челенджі, так) і можу ділитися тут золотими кінознахідками з переглянутого. Напишіть, чи було б вам цікаво.