Подорожній щоденник. День 12. Сан-МігельДругий азорський острів — Сан-Мігель. Краще порядок був би зворотній, бо цей, одразу видно, бідніший, не такий яскравий і після Терсейри майже нічим не вражає. А ще він дуже примхливий погодно — весь ранок був затягнутий хмарами, тому краса, яку я встигла подивитись — різні відтінки туману, а якщо щось і було видно, то із відчуттям, наче у мене в очах кислі. Возили нас тоненькими серпантинами на синьому грузовозі, підозрюю, у цих водіїв нема моїсейської майстерності водія з Мадейри, щоб керувати автобусом. Бачу, ви любите мої подорожні портрети, тож зіркою цього випуску буде не сувора голландська бабця-мартіарх, яка лишилась на кораблі незворушно кататись на водяних гірках, а екзальтований американець, який навіть від трака впав у такий екстаз, що дружина ледь привела його до пуття холодними компресами. Він був настільки збуджений від усього, що відбувалось, що ледь не вліз в кабіну водія побібікати, встиг зробити селфі з усіма туристами, яким басом по секрету зізнався, як він ексайтед, що буде подорожувати на синьому грузовозі.Якось я недооцінила Сан-Мігель, а він мені усміхнувся, бо саме тоді, коли ми підʼїхали до блакитного озера, розвиднілось, і ми змогли насолодитись красою, що була прихована кислями в очах від ранкових туристів. Можливо, він злякався мого зиркання, яке я перейняла у суворої голландської бабці-матріарха і ретельно практикувала весь круїз.Звичку фотографуватись із деревами маю тільки в парку біля дому, бо там можна вистежити білок і навіть Дживса, якщо він не зайнятий обʼїданням ворон біля смітника. Але у Рібейра-Гранде не стрималась, бо новозеландські новорічні дерева вражають своєю величчю. Я вже прикидала, як відважні новозеландці пиляють їх цілий рік, щоб 31 грудня доперти додому (або скоріше нашвидкоруч будують домівки навколо і розсідаються на гілках як мавпи), але гід пояснив, що новорічні вони тому, що у грудні квітнуть красивими червоними квітами, якими прикрашають квартири. Під кінець цей синій грузовоз вкатив нас на чайну плантацію, розбризкуючи шинами кущі зеленого з мʼятою прям у чашки дегустувальників. Виявляється, чай може добре так приспати, незважаючи на кількість кофеїну, що не уступає каві. Поки нас проволокли по всіх машинах і розказали, як воно збирає, висушує, фасує, я сама висушилась наче той чайний пакетик. В кінці цієї розважальної програми сувенірна крамниця здалась туристам дубайським торгівельним центром, і вони накинулись на магніти з таким завзяттям, що доведеться купити додому другий холодильник.Вразила плантація тільки екзальтованого американця, який не встигав дивуватись кількості чаю, що виробляють на цьому острові, й тому, як його майстерно збирають! А як його висушують! Емейзінг! Саме це ставлення до життя, а не якість екскурсії, робить усе таким яскравим. Тож я трошки заздрила його здатності кайфувати навіть від таблички з намальованим листочком. Я доволі далеко просунула цю навичку, але до екзальтованості американця мені ще далеко.